ЗМІ

Життя редактора спортивної газети Жульєна Порталя сходить на пси. Він шукає забуття в обіймах жінок і в алкоголі. Зрештою, його авто налітає на самотній платан обіч шосе. І... Жульєн опиняється в дивному місці. Чи то готель, чи то шпиталь... У п'єсі "Готель між двох світів" майстер театрального дискурсу Ерік-Еммануель Шмітт підвішує своїх героїв у "безжиттєвому" просторі, де, на диво, їм вдається вирішити найсуттєвіші проблеми свого реального життя... Але наразі Жульєн Порталь, розпитуючи тутешніх "довгожителів", намагається з'ясувати, де саме він опинився.

 

                                                                    Уривок із п’єси

 

ПРЕЗИДЕНТ (сухим, офіційним тоном): Мадам, вас сьогодні приймав Доктор С.?

МАРІ: Ні. Однак я просилася.

ПРЕЗИДЕНТ: Це неприпустимо! До нас ставляться, мов до якоїсь прислуги!

МАГ (докірливо): Пане Президенте!

МАРІ (радісно): О, що ви, пане, він не помилився: я й справді служниця!

ПРЕЗИДЕНТ: Ага! Бачите!

МАГ: Президенте, тут рекомендаційні листи не потрібні.

ПРЕЗИДЕНТ: Хочете сказати: всі рівні? Егалітаризм? Ця республіканська проказа просотилась усюди! Тепер усім байдуже, хто є хто. Посада й ціна людини вже не мають значення!

МАГ: А як на мене, то справжня цінність людини в тому, що вона – людина, оце й усе.

ПРЕЗИДЕНТ: Яка дурня! І небезпечна дурня!

МАРІ (до Мага): Цей месьє має рацію: хіба можна прирівнювати Президента до служниці?

ПРЕЗИДЕНТ: Бачите? Навіть вона визнає! Дозвольте запитати, мадам: яка ж між нами різниця?

МАРІ: Ну…

ПРЕЗИДЕНТ: Будь ласка, не соромтеся, дайте відповідь – я наполягаю! Нехай наш друг це почує. (Підвищує голос.) А Доктор С., якщо він нас чує, хай дізнáється, яка ж – із вашого погляду – різниця між Президентом і служницею!

МАРІ: З мого погляду? Ну, гадаю, передусім справа у письмовому столі…

ПРЕЗИДЕНТ (заохочуючи її): Тобто?

МАРІ: Президент смітить на столі, а служниця прибирає сміття.

МАГ (зацікавившись): О, кажіть далі!

МАРІ: З манерою розмовляти – іще гірше. Президент звертається до людей так, ніби вони всі гівнюки, а служниця – ніби вона сама дурепа.

МАГ: А що ще?

МАРІ: У Президента перед іменем завжди стоїть ціла упряж регалій: месьє Президент Такий-то, генеральний директор Такого-то акціонерного товариства, член Наглядової ради чогось там, командор Ордену почесного легіону…  А у служниці є тільки прізвище – ба ні, часом і цього немає, воно швидко втрачається. Бо… значно зручніше зватися просто Марі, адже господарі трапляються забудькуваті, тож я миттю перетворююсь на просто Марі…  

МАГ (обернувшись до Президента): А й справді: дивно, що, за такої очевидної різниці між вами, Доктор С. вас досі не прийняв!

Тимчасом заходить Жульєн. Йому вочевидь ведеться значно краще.

ЖУЛЬЄН: Усім доброго дня.

Усі підводяться на знак вітання.

ЖУЛЬЄН: Мене звати Жульєном Порталем.

МАГ: Дозвольте представити вам месьє Президента Дельбека та мадам Мартен.

МАРІ: Марі Мартен. Утім – просто Марі. Банальне ім’я…

МАГ: А я – маг Раджапур.

ЖУЛЬЄН: Даруйте, вас це, певно, здивує, але мені незрозуміло, що я тут роблю. Не пригадую, щоб резервував номер у цьому готелі, а проте – щойно я увійшов, як моє ім’я було вже занотоване в журналі. Хто тут головний? І що це взагалі за місце?

МАГ: Що ви маєте на увазі під «місцем»?

ЖУЛЬЄН: Як називається місто? Яке тут проходить шосе?

МАГ: Гадки не маю!

ЖУЛЬЄН: Тобто як? Ви тут теж новенький?

МАГ: О ні, що ви! Я – найдавніший пожилець у цьому готелі. Живу тут уже півроку.

ЖУЛЬЄН: Даруйте, але від ранку я досить збентежений, тож мені важко розуміти, що кажуть інші. Як називається цей готель?

 

Пожильці мовчать. Жульєн дивиться по черзі на кожного з них. Вони німують. Жульєн знову тре собі чоло. Марі кладе руку йому на плече.

 

МАРІ: Ви потрапили до аварії?

ЖУЛЬЄН: Так… або ні… (Напружено намагається пригадати.) Не знаю. Так, я справді був на якомусь шосе, була ніч. Хоч я й щедро приливав вином вечерю, все ж упевнено керував автівкою – «Пародео-С6», остання модель. Чули?

МАГ: Я розрізняю лише два види автівок: ті, в яких на даху є позначка «Таксі», та решта інших. 

ЖУЛЬЄН: Авжеж, я гнав, проте точно пам’ятаю, що вів упевнено! Я повертався додому…   

МАРІ: На вас хтось чекав?

ЖУЛЬЄН (похнюпившись): Ні…

МАРІ: Шкода. Завжди хтось має чекати… це – єдиний спосіб уникнути катастрофи.

ЖУЛЬЄН (ображено): Не було ніякої катастрофи!

Усі дивляться на нього співчутливо і скептично водночас.

 

ЖУЛЬЄН (протестує): Аварії не було! Не було!

 

Усі мовчать. Жульєн сідає.

 

ЖУЛЬЄН: Я мав зрозуміти, що сплю, коли заїхав перепочити до цього мотелю.

МАГ: До «мотелю»! Але ж ви й дивак! Тільки послухайте! До «мотелю»!

 

Марі і Маг не можуть втриматися від сміху. Президент величезним зусиллям приєднується до їхніх веселощів.

Раптом втальнею проходить служка в білому. Зупинившись на мить, він дивиться на пожильців і лагідно усміхається. 

Гигикання миттю стихає.

 

МАРІ (присоромлено): Так, Еммануїле, ви маєте рацію: кепкувати неввічливо.

ПРЕЗИДЕНТ (подивовано): А ви, бачу, його кличете Еммануїлом?

 

Служка виходить.

ЖУЛЬЄН: То ви можете мені допомогти?

МАГ (Жульєнові): Повірте моєму досвіду, юначе: збагнути, де ви, можна лише одним способом – запитати в кожного з нас, що він робив перед тим, як потрапити сюди.

 

Марі схвально киває. Президент, трохи повагавшись, теж.

 

ПРЕЗИДЕНТ: Якщо це вам справді допоможе…

ЖУЛЬЄН: Але ж це абсурд!

МАГ: І все ж іншого способу не існує…

МАРІ: Його правда. (Жульєнові:) Запитайте мене! (Жульєн не реагує.) Та питайте ж мене, трясця! (Жульєн спантеличено кривиться, але Марі тлумачить це як згоду.) Ну ось, ви всі бачили – він мене запитав! (Радісно зітхає і починає свою оповідку.) Марі – саме так мене назвали батьки. До біса чудова думка! Цілісіньке життя я підтирала і витирала. Підтирала і витирала! Батьки ніби ще тоді знали, що губка, віник і ганчірка – єдиний для мене шлях. От і начепили мені на чоло це ім’я – Марі! Татко наймався працювати в селі – красенем був: такий темний увесь такий і волохатий. Зранку поголиться – а вдень уже відросло. Знаєте, що це означає, ні? Усе це волосся, що так і пре, – це чоловіча сила, тобто всередині забагато сперми, і чоловіку весь час кортить їбатися. Мама щовесни приводила нам братика чи сестричку. Менших за мене було аж дванадцять! Тож я мала весь час купу роботи – бідна матуся занадто втомлювалась. На щастя, тринадцятий – Паскаліто – прийшов на світ не дуже здоровим: личком був подібний до соняха і весь час куняв, байдужий до всього. Батьки всім казали, що бідолашне гепнулося з воза із буряками. Після цього таточко став одягати резинку. Я оце думаю, що матуся навмисне пошкодила собі рожачку…

ПРЕЗИДЕНТ (перелякано): Ближче до справи, будь ласка, ближче до справи…

МАРІ: Ближче, ніж є, вже не буде! Ви ж ніколи не даєте мені поговорити – тож тепер мене не зупинити!.. Я, отже, махала шматою з рання до смерку, і хвилиночки не маючи на дурні мрії; тож, коли мені виповнилось вісімнадцять, першому ж хлопові, який ледве торкнувся моїх трусиків на танцях, я дозволила укласти себе в його благенькій кімнатці – отак і залишила батьківську хату, перебравшись до нього разом із малою. Я обрала його, бо він скидався на татка – ну, був так само волохатий; але ж татусь хоча б працював, а мій… о, мій – він не був ні до чого здатний, єдине, що він мав, – це волохате тіло… Ледарюга – страшенний! І знову було те саме: я працювала прибиральницею, аби прогодувати спочатку його, а потім іще двох – еге ж, у мене аж дві доньки, це діло я вмію! А натомість – хоч би спасибі! Ні пестощів, ні любощів – ні, на це в нього теж бракувало духу! Але ж трохи псячих ласок, хай навіть на скору руку, – лише це дозволяє нам, жінкам, відчути себе самицями!

ПРЕЗИДЕНТ: Та переходьте ж до справи!

МАРІ: Кажу ж вам – інакше не вмію!

ПРЕЗИДЕНТ: Нас цікавить кінець, а не початок.

МАРІ: Про моє життя мало що можна розповісти, тож коли вже я розповідаю, то кажу про все, і якщо вам не подобається – не варто було й питати! Отже, одного дня він подався собі по тютюн і не повернувся. Зрештою, було це не так уже й погано, однак вродливішою від цього я не стала… Хай там як, а донечки виросли. Не знаю, в кого вони – певно, у свого дідуся: такі непосидючі, чоловіків міняли швидше, ніж трусики. Господи, скільки ж я доклала зусиль, аби прилаштувати їх і спинити цю гонитву за товстими сардельками! Місяць тому я достроково вийшла на пенсію… Усе життя я заспокоювала себе: останньому господареві останнього дня я скажу – та пішов ти! Проте одного дня замість цього, відклавши вбік віники і совки, я відчула тривожну тяжкість у тілі, задуху – і просто посеред чужої вітальні загриміла догори ногами на підлогу! О, в лікарні до мене так мило ставилися! Часом я й забувала, що я у лікарні. Так чисто! Все було таке біле-білісіньке – а це ж не я чистила і терла це все! Мені готували смачні страви, мені всміхалися хлопці!.. Гадаю, в лікарні минули найкращі дні мого життя. Лікарі сказали, що в мене надто втомлене, надто спрацьоване серце – занадто втомлене для мого віку. І направили до будинку відпочинку. А коли я увійшла туди – до старовинного замку Ля Ферроньєр, розташованого посеред парку і повного людей, що піклувалися про мене і ставились уважно, мов до пані, – то відразу відчула себе справжнісінькою принцесою! Навіть садівник щоранку приносив мені до кімнати троянду і кланявся так, що аж зад до неба стирчав, а я шарілася! Уявляєте? Вчора я спускалась парадними сходами і, спершись на поруччя, подумала, що тут мені нарешті справді добре і що тепер я зможу обміркувати все те, про що не мала часу подумати: про життя, смерть і Бога – ну, про всі такі речі! І раптом відчула, як розплющуються очі, очищуються легені, ніби починається нове життя – все вібрувало навколо мене, я почула подих речей і сказала собі: «Певно, таке воно – щастя!». І – гуп!

ЖУЛЬЄН: Гуп?

МАРІ: Мене вдарив грець, себто розбив параліч…

ЖУЛЬЄН: А потім?

МАРІ: Відтоді я тут.

ЖУЛЬЄН: То це шпиталь? Це не готель?

МАГ: Чекайте! Мій дорогий Президенте, тепер черга за вами. 

ПРЕЗИДЕНТ: Я впораюся швидко. Мій останній спогад – перед тим, як потрапити сюди… Я виходив зі свого будинку, як і щоранку, рівно о восьмій. Штовхнув хвіртку, аж раптом помітив, що хідником мчить велосипедист. Хлопчисько, звісна річ. До керма він почепив дурнуватий дзвоник. Я подумав: «Цей недоумок мусить зупинитися – він не має права так гнати по тротуару!» Тож я зробив два кроки – аж мене раптом підкинуло, жбурнуло об лавку, і я відчув, як моя голова боляче вдарилась об кам’яний край. Ось і все.

МАГ: Він виїхав із лівого боку?

ПРЕЗИДЕНТ: Ну звісно ж!

МАГ: Тож ви – жертва дорожнього руху.

ПРЕЗИДЕНТ: Я завжди поважав усі закони. Це отому телепневі з педалями було байдуже до правил.

ЖУЛЬЄН (Магові): Ну, а ви?

МАГ: А в мене – діабетична кома.

ЖУЛЬЄН: І де ж лікарі? Де медсестри? Чому наші кімнати не мають спеціального обладнання?

МАГ: Бо ми не у шпиталі.

ЖУЛЬЄН: Он як! То ми не в реанімації?

ПРЕЗИДЕНТ: Ні.

МАГ: Напружте свій мозок.

МАРІ: У якому коридорі вас поселили? В чи Ж?

ЖУЛЬЄН: У цьому ось.

МАГ: У коридорі В? Тоді аварії не було!

ЖУЛЬЄН: Та звісно ж – не було! Хіба я вам не це казав? (Збентежено.) А чому – коридор В? Що це означає? Чому саме ці літери – Ж і В?

МАГ: З вами, без сумніву, зустрінеться Доктор С. …

ЖУЛЬЄН: О! Спочатку ви кажете, що ми не в лікарні, а потім виникає якийсь доктор!

МАРІ: Не якийсь, а С. … Доктор С. …

ЖУЛЬЄН: Я хочу його бачити негайно!

ПРЕЗИДЕНТ: Дорогенький, отак запросто побачитися з Доктором С. неможливо.

МАГ: Достатньо лише захотіти побачення – і цього не буде.

МАРІ: А ви впевнені, що не навмисне скерували авто на платан?

ЖУЛЬЄН: Платан? Який ще платан?! Ви про що?!

МАГ: Та годі вже вам! Невже ви не розумієте – після всього, що ми вам розповіли? Кома… Серцевий напад… Дорожня пригода… Хіба ви не бачите зв’язку між нашими останніми спогадами?

ЖУЛЬЄН (підводиться і роззирається): То ви хочете сказати, що тут…

Вони ствердно хитають головами.

МАГ: На жаль, усі наші останні спогади є… останніми…

ЖУЛЬЄН (він нарешті наважується вимовити те, про що думає): То ми… тут? Ми… мертві?

Переклад  І. Рябчій

Виходить в березні-квітні 2016 року в серії «Колекція театральна»

Політик HALL, №48, февраль