У часи, коли грайлива постмодерна доба, здається, назавжди відійшла в минуле, і все відбувається всерйоз і в житті, і в текстах, в українській літературі з’явився амбітний постмодерний роман із заявкою чи то розгадати таємницю світобудови, чи то насміятися із тих, хто ставить подібну задачу. Йдеться про роман Олександра Міхеда "Астра".
Син районної бібліотекарки двадцятидворічний Віктор Варецький, який ще не знайшов себе ні в матеріальних, ні в духовних пошуках, несподівано отримує запрошення в карпатське селище на тренінг, який провадить міжнародна фундація "Астра", українською філією якої керує такий собі Юхим Євгенович Шпігель.
Під час тренінгів відбувається обговорення творів класиків минулого та їхньої актуальності для сьогодення, в яке організатори вправно втягують усіх учасників. Під час тих обговорень Варецький відчуває несподівано велику втому, вночі йому сняться погані сни. А поряд із місцем тренінгу знаходиться прадавня капличка з химерними фресками, і це напевне пов’язано з таємницею Астри!
Варецький отримує пропозицію попрацювати в "Астрі". І тут же гинуть його мама й дід, до яких читач уже встиг відчути симпатію. Але Варецький отримав страховку за спалений дім.
Далі у нього нібито все добре: грошовита робота, гарна дівчина, також працівниця "Астри". Вони разом модерують тренінги. Але Варецький одержимий загадкою Астри: навіщо ці тренінги і чому така сильна втома, такий енергетичний спад у ведучих і учасників? І чому все відбувається саме в Терновцях? Невже все запрограмовано латинською сентенцією Per aspera ad astra, яка вже дві тисячі років блукає по культурі?
Доля сприяє наближенню Варецького до розгадки. Загадковий Юхим Євгенович (хто він: масон? мафіозі? агент ЦРУ?) потроху відкриває Варецькому загадки Астри. Він демонструє йому мощі класиків у підземеллі каплиці в Терновцях. А згодом везе Варецького до Америки, в штаб-квартиру Астри, і пояснює йому принцип її роботи.
Як виявляється, весь світ створено Астрою і підтримується тією енергією, яка виробляється ось такими дискусіями в літніх школах. А Терновці – то щось на кшталт гепатогенної зони, де акумулюється енергія, вироблена під час тренінгів.
Юхим Євгенович виявляється батьком Варецького і хранителем бібліотеки Канону. Але за тим самим каноном бастард має вбити батька-бібліотекаря, що і робить Варецький, звільняючи людство від Платона, Макіавеллі й Сартра, вивільняючи дорогу для коміксів і комп’ютерних ігор.
У читача шок! Отже, в основі основ - не контроль над природними родовищами енергоносіїв, а якась така енергія, яка вивільняється на безглуздих тренінгах?! І світом правлять не фінансові магнати і не міждержавні корпорації, а химерні хранителі канону?!
Але, можливо, автор сміється з підліткового бунтарства як способу розв’язання світових проблем? Постмодерний автор зазвичай грається зі смислами, а не захищає якийсь один, єдино правильний. І справді, інколи іронія, головна героїня всіх постмодерних творів, виходить на сцену театру "Астри". Але занадто пафосний як для високого постмодерну останній хаотичний і психотичний монолог Варецького: бастард Хранителя помре і стане зіркою в небі (Астрою), і його пам’ятатиме вдячне людство.
А що вичитає в "Астрі" масовий читач? Він її кине недочитаною, навіть якщо й розпочне.
"Астру", не без певної втіхи, дочитають лише ті, хто крутиться у страшенно вузьких і страшенно далеких від народу колах українських грантожерів. Іншим буде нудно читати довжелезні та безподієві діалоги про "Дхамападу", цінності Декалогу та аматорські постановки "Антігони". Щоб справді захопити масового читача, потрібні якісь інші, динамічніші історії та реалії, зрозумілі не лише учасникам закритих тусовок. Та й більше мало би бути таких сцен, від яких мороз прибирає. А такі епізоди в "Астрі" є, проте їх мало.
Але на початку "Астра" таки захоплює! Захоплює доброю мовою ще до того, розберешся, про що мова. Зимові вулиці, збіговисько в домі Галі, поїздка в село Малівці, стосунки з матір’ю, дідом, другом дитинства Вовчиком, зустріч із колишньою дівчиною Владою описані (кажу це без постмодерної іронії!) зі зримою вагомістю ймовірного шедевра.
Чи не кожна мікродеталь сприймається як коштовна - і доречна! - оздоба тексту. Чого вартий між іншим згаданий "хворобливий ботан", який читає коханій жінці вірші Ліни Костенко, видаючи їх за свої! І навіть улюблена тема укрсучліту, підліткова сексуальність, присутня в "Астрі" без порнографічності й хуліганського виклику українському канону, а із буттєвим закоріненням в сутність.
А убивство Вовчика, якому чи то вовки, чи то лисиці виїли частину обличчя, та спалення рідних Варецького прописані зі справжньою майстерністю, і це ті моменти, які змусять читача здригнутися (to thrill), тобто виправдати жанр "Астри", означений автором: thriller, трилер.
Але реалізм дається авторові значно краще, ніж символізм. Інші сцени "Астри", задумані, як thrilling, викликають із каламуті канонів минулих часів російську фразу загубленого авторства: "Он меня пугает, а мне не страшно". Не страшно в каплиці в Терновцях із зображеннями тортур на стінах, не страшні кошмари, які сняться Варецькому.
"Астру" не витримано в річищі добротної оповіді, як її було розпочато. Як відзначив один із перших критиків "Астри", чим ближче до кінця, тим більше трешу. Відверто поганий смак демонструють органи класиків, які зберігаються в підземеллі каплиці терновців. А остання розмова Варецького з Ірою кричущо непереконлива, щоб не сказати фальшива.
На останніх сторінках "Астри" автор зовсім забув, що пише роман, а не трактат про світобудову, і починає щедро цитувати Великих Мертвих, що вкрай рідко є доречним у сюжетних творах. Як недоречні й коментарі авторських ідей, до яких, за умови вправної побудови сюжету, читач має прийти сам.
І, одначе, добре зітканих ділянок у хітоні "Астри" багато. І присутність вічної "Антігони" (то ховати чи не ховати мерців?) є прикладом скоріше вдалого, ніж провального постмодерного прийму, коли великий твір минулих часів задає регістр сучасному тексту. Подекуди автор виявив таку стилістичну вправність і ерудицію, яка, як він не кине писати, одного дня неодмінно допоможе йому написати його шедевр. Який зможе справді потужно прозвучати і без античних котурн.
