ЗМІ

 

...

 

Дебютний роман Юрія Яреми «Тепло його долонь» написаний вкрай погано. Можна припустити, що вщент захаращена шаблонами мова молодого письменника є таким собі авторським маневром (варто припустити, бо інакше читати буде просто боляче). Уніфікована, «безлика» описова мова виявляється в такому сенсі адекватним способом зафіксувати щось, що природно надається до замовчування – чоловічу сексуальність. І не просто чоловічу, а сексуальність, співвідносну з т.зв. ненормативної маскулінністю – чоловічу гомосексуальність.

 

Щиро тішаться: в Україні з’явилася гомоеротична проза. «Тепло» – радше проза гоморомантична (від жанрового визначення «романтичний роман, романс»). І гомосексуальність героїв Яреми щодо власне сексуальності «працює» за порадою відомого англійського прислів’я: саджайте лісок, коли треба приховати листок.

 

Остап тікає з провінційного «міщанського пекла» до столиці, де 25-річному журналісту запропонували нову роботу з житлом і високою зарплатнею (казка, наче, уже почалася). І хоча він щиро переконує друзів (вони є гей-парою), що не за хлопцями подався, але до любовної пригоди все зрештою і зводиться. Юнак те кохання запрошує, чекає, закликає, максимально раціоналізує (коротше: говорить, говорить, говорить, говорить про нього) і нарешті стрічає. Закохані долають бар’єри (зокрема те, що пасія виявляється спершу натуралом) і «довго-і-щасливо» у фіналі нам обіцяють начебто вірність навіки. Але наполягаю: тут є справжнісіньке Розділене Нещасливе Кохання – балуване дитя європейської романтичної літератури. Сюжет цієї мелодрами полягає не в тому, що героя Яреми не люблять, а в тому, що люблять не так, як йому хочеться – або недостатньо, або занадто. 

 

Швиденько щоб: на старті: «Мені 25, а що я маю? Авжеж, власне житло і непогану роботу… Але ні хлопця, ні перспектив до того, – зітхнув юнак». У процесі: «Кохання не може набриднути. Набридають способи втілення кохання». Фініш: «Мусиш знайти таку ж самотню душу, загублену в натовпі нерозуміння».

 

Це очевидно, що у випадку «Тепла…» говорити варто не так про сам роман, як про заявку. А вона дійсно варта уваги, і більш ніж гучна: йдеться про розбіжність універсалій. Коли ми уявляємо кохання і любов, то маємо на увазі більш-менш універсальні, точніше універсалізовані речі (контракти, якщо зовсім цинічно). Втім, гомоеротичне кохання може говорити про універсалію саме мовою розбіжності – нею у романі Яреми стають репрезентації чоловічого бажання.  

 

Відверто еротичних сцен в творі небагато – дві-три. Згрубша, по одній на кожну любовну пригоду. Як автор пише про секс, не розповідатиму:«Атлант, розправивши плечі, хотів цілковито володіти Остапом і, спрагло цілуючи вуста та жадібно вивчаючи тіло, у шаленому двобої отримував здобич». Відтак можу зосередитися на питанні, чому і нащо він про нього пише.

 

Перший роман Остапа водночас і його (гомо)сексуальний дебют – Арсен, Той-хто-любить-недостатньо. Ця історія в книжці найцікавіша, бо переходить від операцій з загальними місцями високої культури (це там, де Самотність, Чекання і таке всяке з великих літер) до гри з порнографічно-еротичними кліше.

 

Остап і Арсен – старшокласники, і Арсен у школі новенький, який дуже швидко стає популярним: зацікавлення (кліше №1). Вперше напівоголеними вони бачать один одного у спортивній роздягальні: збудження (кліше №2). Перший «невагомий поцілунок» на тлі недобудованих кварталів і подальший екшн: сеанси масажу, спільний душ, нереалізований натяк на хард і груповуху (кліше № 3, 4, 5).

 

Сексуальний дебют в художній прозі – тема, яка актуалізується чи не виключно у взаємодії трьох елементів: незайманість – шлюб – дітонародження. Гомодебют за цим сценарієм не опишеш, очевидно. Тут ці три фактори входять у сексуальну ініціацію не просто як інші, вони мусять бути демонстровані через інше. Найближче пасує сценарій порнокліше, котрі в «Теплі» зчитуються, либонь, як пародія на еротично-романтичні презентації гетеросексуальних дебютів. Як на мене, цілком вдалий пересміх.

 

Другі любовні стосунки сіромашного Остапа починаються як ділова пропозиція – зрештою, такими і залишаються. Вони познайомилися на вечірці, організовувати вечірки Олег малого і навчить, забезпечивши у такий спосіб йому майбутню кар’єру. На сцені Той-хто-любить-занадто. Оскільки ця роль найпідставовіша саме для Остапа, то опис сексу тут позбавлений романтичних недомовок і спокус замовчування: є проникнення (чит. «узурпація»), є брутальність. Історію цих стосунків Остап розповідає в купе, де, окрім нього, ідуть ще двоє хлопців (один із них і є Тим-самим) і дівчина-гомофобка. Коментар Лізи: «І ти його трахнув! – почувся невдоволений голос із верхньої полиці». Ремарка головного героя у відповідь: «Це сталося згодом, Лізо, якщо тобі так цікаво. Хоч у нас була домовленість: один одного по черзі». Яку згодом доповнить міркування: «Єдине, що було невеликою перепоною – секс. Тут нам було складно знайти компроміс».

 

Цей насправді прохідний момент із Олегом підготує появу Руслана, Справжнього Чоловічого Кохання (за Яремою, ясно), бо задасть його суворі координати, а саме: чоловіче бажання у ситуації «мужчина на самоті з собою» (теж потужний культурний топос, до речі). Якщо Арсен – це опис еротизованого чоловічого тіла плюс ще щось, то Руся – це уже просто тіло, з прохолодною фіксацією рельєфності м’язів й інтенсивності ранкової  щетини, об’єкт Остапових візій, і саме тому він і є Той-хто-любить-як-треба. Гомоеротичне від автоеротичного тут не відрізнити.   

 

Те, про що Ярема говорить (так чи інакше), коли репрезентує гомосексуальні еротичні стосунки через тривку розбіжність універсальних понять, стосується уявлення, що сексуальність надається до конструювання. Власне, конструюється тут альтернативна сексуальність так само, як і «безальтернативна», та у той самий спосіб, у котрий Ярема про неї і пише: через шаблони, замовчування, прозорі і однозначні вимоги, покарання за їхнє порушення… Стоп! Ні на мить (і слідом за автором «Тепла») не припускаю, що гомосексуальна ідентичність не є реальною або значущою. Вона цілком реальна і значуща для людини, яка з нею живе.

 

Умовно третина роману Яреми присвячена поневірянням Остапа через його гомосексуальність. Очевидні як дискримінаційні практики (юнака не підвищили на роботі, відмовляються від його професійних послуг, завдають фізичної шкоди), так і невідрефлексовані прояви побутової гомофобії: від цілеспрямованого хамства таксистів до кривих поглядів випадкових попутників. Кожен такий випадок супроводжує закурсивлений фрагмент із описом полювання на вовка (письменнику болить, це видно). Алегорія – це авторський прийом (припущу, виходячи з частотності застосування), який має нам вказати: розповідач зараз гранично щирий. Перед нами майже сповідь, якій просто не вистачає «нормальних», «своїх» слів.

 

У цьому сенсі алегоричні гостросоціальні сцени «Тепла» в чомусь подібні до кліше еротичних фрагментів. Сексуальність на їхньому тлі постає не просто конструктом, а жорстко контрольованим соціальним явищем, одним із методів контролю за яким є домагання озвучити «правила організації сексуальності» – простіше: писати (гомо)еротичну прозу… Хоча яке може бути простіше, коли чиниш опір системі її ж методами і будучи її частиною?  

 

Способів читання подібної до «Затінку» і «Тепла» прози, де-факто, не багато: тут або запанібрата з Марксом, або впритул до Фройда – отож, оприявнюємо виразніше соціальний конфлікт або психологічний. (Соціальна еротична проза? – А чому б ні; гібридні жанри рулять). Головне тут, що еротична тематика і відповідна до неї художня мова сприймаються як порушення табу. Не так оголення (буквальне) «непристойних» тем, як зміни у ставленні читача до інформативності тексту і до художньої мови.

 

Так з’являються твори популярні. Або ті, що можуть стати популярними, якщо про сучукрліт ідеться. І ніколи ними не стануть, позаяк про сучукрліт ідеться. 

Zbruc, Ганна Улюра, 5.11.2015