Ярема Ю. Тепло його долонь. – Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2015

«Він ще замолодий, аби писати!» – саме це, гадаю, ми чутимемо наступними місяцями після виходу книжки Юрія Яреми. А й справді, що можна написати у 21 рік? Чи можливо до цього віку накопичити достатньо досвіду, щоби вилити його на папір? Але автору вдається не тільки переосмислити прожите, але й стати першим письменником в українській літературі, що написав роман про стосунки інакших.

Сучасна українська література знає небагато прикладів раннього творчого дозрівання. Напевне, найвідоміший – це випадок Любка Дереша, перший роман якого вийшов, коли авторові було лише шістнадцять. За творами Дереша можна вивчати всі ті інтелектуальні зміни, яких письменник зазнав упродовж майже 15 років творчої діяльності. Нинішній Дереш – не той хлопчисько-шибеник, яким зачитувалося молоде покоління на початку 2000-х.

Проте багато європейських письменників публікували свої перші твори у досить юному віці. Андре Жид у 22 мав уже кілька виданих творів, у тому числі «Трактат про Нарциса»; Жорж Екаут випустив свою першу поетичну збірку «Смирна і циприс», коли йому було 23; Оскар Вайлд у 24-річному віці отримав премію Оксфордського університету за поему «Равенна»; Елджернон Свінберн у 25 мав уже кілька віршованих драм.

Отже, починати ніколи не рано.

У своєму першому романі Ярема розповідає нам про життя молодого українського гомосексуала, який, не стерпівши самоти і нудного провінційного життя, подається до столиці шукати кращої долі і (звісно!) кохання. Головний герой намагається змінити світ на краще, не приховує своєї інакшості, вступає у суперечки і час від часу у них перемагає. Він постійно стикається з виявами нетолерантності, зрештою, потрапляє до рук негідників і лише дивом залишається живим.

Провівши героя через усі випробування, автор робить йому подарунок: тепло стосунків, на яке він уже не сподівався.

Картина Baaraan Ijlal

Чи сказав автор щось нове, про що ми не знали? Навряд. Чи відомо нам, що суспільство нетолерантне? Безперечно. Але чи багато письменників пишуть про це художні твори? Вкрай рідко мотив іншої сексуальної ідентичності з’являється у текстах українських письменників – як «родзинка», додатковий «смаколик» до основного сюжету. Саме Ярема першим присвятив цій темі цілий твір.

У романі йдеться не лише про гомосексуалів: у другому розділі у купе поїзду зустрічаються чорношкірий, представниця субкультури і гей. Вони всі – інакші. Їм усім довелося пристосовуватися. У нашій з вами країні. І ми з вами знаємо, що в тій країні, яку ми так любимо, є люди, не схожі на інших, люди, які потерпають від нетолерантного ставлення. Але письменники про це не пишуть. Чому? Риторичне запитання.

Цікаво й те, що автор у такому молодому віці чітко розмежовує поняття «стосунків» і «любові», ще й тому «Тепло його долонь» – струмінь свіжого «раціо» у затхлому приміщенні. Розумне, прагматичне ставлення до стосунків – це те, що давно існує у нашому житті, але не у книжках.

Бо у творах багатьох наших авторів – досить поважного віку – досі можна знайти нісенітниці про «кохання», «пориви пристрасті» і т.п. А побачити раціональне ставлення до стосунків, прагнення будувати їх на основі порозуміння і компромісів – немає. Вдень із каганцем не відшукаєш! «Тепло його долонь» – це мов струмінь свіжого «раціо», цивілізації у притхлому приміщенні, де гниє офелія кохання… Розумне, прагматичне ставлення до стосунків – це те, що давно існує в нашому житті. І знову ж таки – це те, про що не пишуть письменники…

Читайте також: 11 романів українських авторів, що вийдуть до Форуму видавців 

Безперечно, вперше в літературі виведено діяльність угрупувань гомофобів, які полюють на ґеїв. Хто не чув про «Окупай-педофіляй»? Хто не ставив собі відвертого запитання: як я маю до цього ставитися? Як ставитися до садистів? До людей, які вважають за належне знущатися над кимось лише тому, що він відрізняється від інших… Запитайте себе краще таке: як слід ставитися до діяльності «Ку-клукс-клану»? Бо я різниці не бачу…

То вам і досі здається, що 20-річному авторові не було, чого сказати суспільству?

Картина Baaraan Ijlal

«Тепло його долонь», на моє глибоке переконання – це не роман. У нашій літературі взагалі біда з жанрами. Зрештою, як і в цілому у світовій літературі. Постмодерна жанрова дифузія, мов грибок, охопила мистецтво – і, щонайдивніше, збагатила його. Як на мене, «Тепло…» – це притча, дидактичний текст, в якому відчувається терпкий присмак Платона й Дідро. Під час читання мене не залишало враження, ніби герої «Тепла…» живуть в іншому світі, відмінному від нашого. В ідеальному світі, але ідеальному не в сенсі перфектності та бездоганності, а за умоглядністю, теоретичністю тексту.

Якби автор був послідовнішим, якби спробував продовжити й далі будувати казковий світ, у якому живуть його герої (і який був би легко впізнаваним – як світи Кафки чи Маркеса), то ми отримали б дивовижний роман-притчу, де, мов у кривому, але нещадному дзеркалі, впізнавали б одне одного. Проте, гадаю, випадок Яреми мало чим відрізнятиметься від випадку Дереша – ми матимемо щасливу нагоду стежити за розвитком таланту на «живому» і «гарячому» матеріалі, себто безпосередньо за книжками.

***

Лишається сподіватися, що цей текст спричинить як у широких суспільних, так і вужчих мистецьких колах численні дискусії – про роль мистецтва у боротьбі проти нетолерантності, про мистецтво взагалі, про сумління і те, на що ми готові піти, аби до кінця спізнати значення слова «гуманність».

Карл Ясперс, звинувачуючи німців у потуранні нацистам, писав: «Кожен є відповідальним за те, як ним керують». Напевне, це і є головна думка роману Яреми. Ми з вами – всі ми – відповідальні за те, що відбувається в нашій країні.

Я дуже хочу, щоб «Тепло…» стало одним із тих незліченних камінчиків, з яких виросте мур, що захищатиме нас – українців – від ненависті, війн і пороків. Мій ідеалізм, на жаль, невиліковний…

• тим, хто любить поезію Артюра Рембо;
• тим, хто відчуває брак «європейськості» навколо;
• ідеалістам і навіть романтикам;
• українським правозахисникам інакших.

• ревним послідовникам Правого Сектору й ВО «Свобода»;
• релігійним фанатикам і учасникам антиЛҐБТ-параду;
• прихильникам дидактизму;
• любителям Олеся Гончара;
• тим, хто любить зрілу прозу.

Читомо, Іван Миколайчик, 10.09.2015