ЗМІ

Його називали «вундеркіндом української літератури», оскільки свій перший роман «Культ» Любко Дереш написав у 16. Зараз на рахунку письменника вже понад десяток книг. У червні прозаїк завітав до Луцька, аби провести майстер-клас із приготування вегетаріанської страви. «Хроніки Любарта» скористалися нагодою поспілкуватися з Любком Дерешем.

 

 

 

– Який ваш погляд на ситуацію в Україні?

 

– Ми бачимо якийсь гіркий, неприємний і болісний бік ситуації, що відбувається, але також можна побачити в цьому зародки чогось нового. Зрозуміло, що за цим конфліктом стоїть значно ширше коло політичних сил. Конфлікт в Україні відображає стан світу загалом. І цей старий світ, який зараз перебуває в кризі, – це світ, що бореться за право споживати більше, світ, який намагається виміряти свою успішність такими показниками, як ВВП, хоча все частіше йдеться про те, що, можливо, потрібно говорити не про ВВП, а про якийсь валовий оборот щастя в країні. Говорити більш предметно про те, що ми хочемо отримати від життя. І зрозуміти, що такі речі, як гроші, соціальне забезпечення, продукти на прилавках у магазині – це не зовсім те, що нам потрібно.  Це ті зразки, які ми черпаємо з Європи, те, куди ми начебто хотіли б прийти, але це не зовсім те, що дає нам щастя.

 

Мені здається, що Україна – це та країна, яка приречена це зрозуміти, в якій зараз народжується розуміння. Це країна між двох полюсів: Росією, яка виставила дуже суворі, архаїчні уявлення про те, як повинна бути влаштована країна, і Європою, яка каже, що потрібно просто зануритися у споживання. А Україна, яка зараз розчарувалася у східному своєму сусідові, намагається з відкритою душею прийти до Заходу й увібрати в себе максимально стиль того життя. Мені здається, що в Україні ці процеси дуже швидко відбуваються, і це також може бути певним розчаруванням.

 

Можливо, у нас почне зароджуватися той третій шлях, який буде справді стосуватися людського щастя, але не пов’язаного напряму зі споживанням товарів, а буде включати щось глибше. Як те, що зараз найбільше тримає Україну в об’єднанні, –  волонтерський рух, здатність українців об’єднуватися в мережі. Це приклад, коли люди починають взаємодіяти через довіру, починають відкривати щастя в тому, що вони можуть робити щось безкорисно. Це приклад, який не дуже поширений у сучасному світі. Мені хочеться вірити, що саме це і є якимось прообразом майбутнього України, де на першому місці буде людське, буде вибудуване суспільство,  де важливість такої майже родинної опіки буде на першому місці, а на другому – споживання. Економіка буде працювати на те, щоби підтримувати оце людське, щоби розкривати саме людину з її сердечного боку, розкривати її глибинні якості, а вони можуть розкриватися через служіння, коли людина робить щось безкорисно.

 

Тому, хоча Україна переживає аж ніяк не найсвітліші свої сторінки, але мені хочеться вірити, що зараз народжується новий тип культури, стосунків, і мусить пройти певне загартування, коли все, що є нежиттєздатним, все, що є від голови, від якоїсь надмірності, очистилося чи відійшло, а залишилося оте головне, що зможе підтримувати нас по той бік кризи, коли ми з цим уже впораємося.

 

– Скільки часу потрібно Україні на таке переродження?

 

– Я не знаю… Це шлях, його треба пройти. На ньому є свої повороти. Поки ми всі повороти не пройдемо, поки всі завулки нашої колективної душі й душі кожного зокрема не будуть висвітлені цією ситуацією, доти ми не зможемо по-справжньому сказати, що це зрозуміли, що до цього прийшли.

 

– Через конфлікт на сході України відбувається велика внутрішня міграція. Як це може вплинути на українську культуру?

 

– Хай як дивно, але всяка міграція, всяке таке збовтування для населення завжди дуже плідне. Я впевнений, що зараз це творче піднесення вже відбувається.

 

Ми бачимо, що за останній рік було дуже багато вкладено в культуру: стільки фестивалів, нові імена, ентузіазм є це все робити. Це тому, що люди зустрічаються і відбувається перехресне запилення, тому що ми не бачили те, що бачили вони, а вони не відчували того, що відчували ми. Тут відбувається якесь упізнавання одне одного, ми приходимо до більш цілісного розуміння, хто ми. Це дуже класно, це дуже збуджує всі творчі енергії.

 

Я впевнений, що найближчі кілька років, попри цю важку ситуацію і економічну, і соціальну, для творчих людей ці зміни будуть дуже плідними.

 

– Після подій Майдану в українській літературі почали з’являтися різні книги на відповідну тематику. Чи будуть ваші тексти пов’язані з цим?

 

– Поки що ні. Для мене потрібно, щоб минуло  багато часу, щоби я міг добре відчути все, щоби я міг добре зрозуміти, про що ця ситуація. Я розумію людей, які на емоціях, поки воно ще гаряче, поки все ще живе, взялися це записати. Уже є низка книг, присвячених волонтерам, подіям Майдану, війні. Але це не про мене. Мені треба прожити це більш глибоко.

 

– Ви  були на Майдані?

 

– Ні, не був. До початку Майдану я позначав свою позицію як людина, що стоїть на території культури, поза політикою. Під час Майдану я це теж озвучував. Був прихильником поступових методів зміни свідомості. Тобто для мене зрозуміло, що навіть якщо ми зробимо стрімкі зміни у фізичному плані, все одно потрібен якийсь час, щоби змінилася сама ментальність. Тут питання, наскільки ми терпеливі. Тобто чи хочемо зовнішніх результатів, чи хочемо глибинних змін. З іншого боку, з історією сперечатися абсурдно, я не можу казати, що краще було б, якби Майдану не було. Такі події просто стаються, бо так стають планети, так стають зірки, так дихає історія. Когось вона втягує своїм диханням у цю круговерть, і він опиняється в центрі подій, а хтось опиняється на видиху. Я в цьому плані детермініст: вважаю, що вже все наперед визначено.

 

– Література відігравала в історії України велику роль. Яке значення письменника сьогодні?

 

– Багато моїх колег, принаймні до Майдану, вважали, що письменник суспільству нічого не винен. Що він має творити, бути максимально вільним від якихось соціальних зобов’язань. Мені цікаво було б поспілкуватися зі своїми колегами зараз, тому що багато з них, на відміну від мене, не раз дуже активно включалися і в обговорення подій навколо Майдану, і в буквальній підтримці були задіяні. Мені здається, що письменник, незалежно, чи це до, чи після Майдану, мусить мати певну позицію, тримати певну високу планку і не зраджувати її. Бо коли зникає ця вища планка, тоді у круговерті подій дуже легко заблукати, легко забути, для чого це все робилося, забути про кінцеву мету, до якої ми хотіли би прийти.

 

Література є зручним інструментом для того, щоби цю планку людську якось озвучувати. Під цією людською планкою я маю на увазі певний рівень якихось людських цінностей. Це не обов’язково щось моралізаторське, проповідницьке, це може бути через конфлікт, через драму показане, але між релігією і повсякденним життям є оця змичка, ланка медіумів. Медіум – це той, хто спілкується з іншим світом, з потойбіччям. Слово медіум письменника добре характеризує, бо він є посередником між тими вищими межовими цінностями, які несе релігійна традиція, і світом повсякденності, який старається стягнути нас на рівень брутального розв’язання питань, де все зводиться до питань виживання, питань території, питань якихось егоїстичних насолод.

 

Література – це отой прошарок, де можна, ще не зовсім включаючись у духовне існування, отримувати цю енергію, це горизонт якихось цінностей, до яких хотілося би прийти. Література дозволяє в ідеальний спосіб показати, як ці цінності працюють, чому людина, прийшовши до духовного розуміння світу, отримує величезне звільнення від проблем, які її пожирають на буденному, рутинному рівні, там, де ми боремося за своє, там, де нас постійно стягують до рівня тварин.

 

– Багато людей не сприймають сучасної літератури. Чи виправдано це?

 

– Якщо ці люди справді читали сучасну літературу, то, можливо, це справедливо. Просто сучасна література теж не вся однакова. В основному об’єктом критики звичайних читачів є постмодерн, бо люди, які його критикують, виростали на традиційних формах і класичних цінностях відповідно. Тому, коли стикаються із якоюсь брутальністю, що притаманна новій літературі, вони це відкидають. Але брутальність насправді присутня в культурі від початку ХХ століття, починаючи з модерну. На сьогодні можна сказати, що постмодерн уже закінчився, відшуміли всі ті гучні експерименти, спроби шокувати читача.

 

Зараз культура теж шукає чогось нового і справжнього, чим можна було б повернути собі славу добротності. Європа повертається до простого оповідання, розповіді. У моду повертаються товсті книги, де є можливість добре зануритися в оповідь, відчути смак літератури. Коли людина каже, що відчуває смак літератури, то вона відчуває духовність, яка просочується через текст, яку письменник сприймає як натхнення, талант. Саме це шукають читачі,  і письменникам нічого не залишається, щоби боротися, аби воно було. Бо коли вони зрозуміли, що література стала надто сухою, інтелектуалізованою, не може завойовувати серця, не може бути такою великою, як це було за часів молодості Маркеса чи за часів Томаса Манна, Хемінгуея, коли нова книга – це революція в свідомості, коли це щось епохальне. Хтось пояснює, що більше така глобальна література неможлива, бо є інтернет, бо глобальність перетворилася на велику кількість локальностей. І коли ми читаємо щось локальне, то воно не здатне так поширитися, як твори того ж Томаса Манна.

 

Мені здається, що вміння черпати глибоко в людське серце було втрачене за експериментальною формою, за брутальністю і шаблонами. Ті письменники, які будуть вертатися до глибин, зможуть написати твори, що їх достойно оцінять не просто локальні спільноти, а справді широкі кола.

 

– Яких сучасних авторів любите читати ви?

 

– Якщо говорити про українських, то вони мені всі так чи так кимось доводяться, це мої друзі. Мені подобається Юрко Іздрик у своїх щоденних віршах, мені дуже симпатична Софія Андрухович, мені цікава Наталка Сняданко, з великою повагою ставлюся до творчості Тараса Прохаська, Юрка Андруховича , безумовно, Сергій Жадан, я розумію, що це зараз найяскравіше, що є в літературі, Оксана Забужко – це, мабуть, основа сучасної літератури.

 

Щодо світової сучасної літератури, то я зараз відійшов від неї, у мене все ще триває марафон, трохи я його закинув у силу обставин, але продовжую читати список ста найкращих книг всіх часів і народів, сподіваюся через рік-півроку його закінчити. Тоді вже з якоюсь новою системою оцінювання підійти до того, що відбувається саме зараз. Щоб зрозуміти, в якій точці ми є, потрібно знати історію.

 

– Ви багато подорожували. Яка країна для вас ідеальна?

 

– Ідеальна країна відкривається тобі тоді, коли ти перестаєш чинити опір обставинам, тому найкраща країна може виявитися для тебе пеклом, якщо ти опиняєшся в ній у неналежний час і за неналежних обставин. Мандрувати потрібно завжди серцем, коли відчуваєш, що тебе кличе туди доля, і коли виявляється, що тебе чекає щось більше, ніж країна. Ти відкриваєш для себе людей, з тобою стаються знакові ситуації, де ти змінюєшся, твій досвід стає дуже емоційним. Якщо просто так навмання мандрувати, то просто марнуєш час. Мене життя якось так водило цими місцями, мені залишалося лише казати йому «так».

 

– Як вам Луцьк?

 

– Це надзвичайно затишне місто. Я вже достатньо багато разів бував у Луцьку і маю тут, дякувати Богу, достатньо друзів. За рахунок того, що тут є до кого приїжджати, моє серце якось налаштоване до цього міста. Мені симпатичні лучани, мені симпатична природа, клімат, історичний контекст. З дитинства для мене Волинь асоціювалася із Шацькими озерами. Дуже багато приємних спогадів, які зараз знайшли нову точку фокусування. Я дуже хотів би й далі сюди приїжджати. Туди, де  тепло, де є щирість у стосунках, завжди хочеться повертатися.

 

– Які поради можете дати українцям, зважаючи на обставини?

 

– Що скоріше  людина каже ситуації «так», що скоріше вона приймає ситуацію як належне, то швидше до неї приходять ті важливі розуміння, які несе в собі кожна ситуація. Ми маємо якомога менше думати про себе, а більше допомагати іншим, розуміти, що їм ще важче. І старатися не шукати якоїсь винагороди, а намагатися робити це із серцем, навіть не думати про те, що Бог віддасть сторицею – це не той бізнес, який нам треба вести.

 

Треба якомога більше служити один одному, ставитися з повагою одне до одного. Якщо ми цього навчимося, то ту іншість, яка стає дуже часто причиною конфліктів, ми зможемо зрозуміти. Якщо зрозуміємо, зможемо пробачити, а щоб зрозуміти, потрібно полюбити.

 

Оксана ПУНЯК

 

Любко Дереш (Любомир Андрійович Дереш) народився 10 серпня 1984 року у місті Пустомити на Львівщині. Закінчив Львівський фізико-математичний ліцей та економічний факультет Львівського університету. Перша публікація – роман «Культ» – вийшла у 2001 році, коли Дерешу було 16 років. Його твори перекладені кількома європейськими мовами: німецька, польська, італійська, сербська тощо. Любко Дереш – один із найвідоміших сучасних українських авторів. Головні персонажі більшості його творів – підлітки, а в основі сюжетів – цікаві історії з їхнього життя. Автор намагається правдиво показати життя героїв, тому у творах використовує розповсюджений сучасний сленг та лайливі слова. 2001 – «Культ», 2002 – «Поклоніння ящірці», 2005 – «Архе», 2006 – «Намір!», 2007 – «Трохи пітьми», 2008 – «Трициліндровий двигун любові» (Андрухович Ю., Дереш Л., Жадан С.), 2011 – «Голова Якова», 2013 – «Остання любов Асури Махараджа», 2013 – «Миротворець», 2014 – «Пісні про любов і вічність».

Хроніки Любарта, 25.06.2015