У видавництві Анетти Антоненко виходить друком новий роман Любка Дереша “Погляд Медузи”. Події роману розгортаються восени та взимку 2022 року, починаючи від перших блекаутів у країні внаслідок російських обстрілів. В основі історії — стосунки давніх друзів, що по-різному переживають складні події життя.

Колишній львів’янин Лесь — викладач-літературознавець, що вже багато років живе у Києві. Славко – його близький товариш, Лесь дружить із ним ще зі шкільних часів. Колись вони навіть були удвох наївно закохані в одну дівчину — молоду художницю Катю, котру поза очі прозвали «Медузою».

Славко мобілізувався, але отримав поранення під Ізюмом і повернувся на реабілітацію до Львова. Лесик, натомість, від початку війни залишається у тилу в Києві, принагідно волонтерить й продовжує викладацьку роботу. Провідуючи пораненого товариша у Львові, він розуміє, що Славко дуже змінився внаслідок війни. Хоч Славко відкрито й не осуджує Леся за те, що Лесь не воює, той відчуває, що давня дружба вже неможлива. Відтворюючи у своєму щоденнику події початку двотисячних, Лесь віднаходить підстави для розуміння, ким є він сам і якими повинні бути його роль у суспільстві та вклад у перемогу.

Публікуємо уривок з роману.

Любко Дереш, письменник

 

Фото: Видавництво Анетти Антоненко

Мирослав

тоді як за вікном поїзда — непроникна пітьма. Вдивляючись у неї, я пригадую фотографії України, які виклало одне з міжнародних новинних агентств — зроблені, здається, зі супутника Maxar у момент блекауту — велика чорнильна пляма по обидва боки Дніпра, аж до самого Чорного моря, велика чорнота, оточена розсипами яскраво освітлених міст за межами західних та східних кордонів, розсипами, схожими на розкидані по всьому континенту миготливі різдвяні гірлянди — розкидані всюди, окрім цієї чорної плями, там, у цій гущавині темряви — тільки чорнота, в якій лише де-не-де можна помітити крихітні іскорки, схожі на вкраплення золотого пилу в глухій породі чорного сланцю.

Можу припустити, що ці невеликі вкраплення, розкидані по різних містах — це кілька кав’ярень на генераторах, пару урядових кварталів і дещиця автомобілів, що світять поночі фарами, пробираючись крізь густий снігопад (зима взялася за нас цього року надто рано), — ось і все, що сяє зараз о цій порі доби, якщо дивитися на Україну з космосу. Все інше з настанням ночі поринає в пітьму.

Ця пітьма архаїчна, в ній живе минуле людства — анти, сармати, скіфи й трипільці, елліни вздовж берегів Борисфена, буго-дністровська культура, мізинська, мадленська, граветська культури, оріньяк. Під час війни людина щоразу повертається до витоків, до нульової точки, аби по-новому почати говорити про дійсність: добирати нові слова, нові форми, помічати нові відтінки кольорів — можливо, для того, аби цього разу ще надійніше демаркувати кордон поміж світом імен, світлом цивілізації, і тим, що залишається ззовні — неназваним, диким, зовнішньою пітьмою.

Мені здається, ці спроби прокреслити межі між світом людей і пітьмою раз і назавжди несуть у собі принципову хибу — хибу, що неминуче закладає основи для настання нової темряви. Можливо, тому пітьма щоразу й повертається, — коли засинають, заколисані спокоєм, мирні міста, коли впадають у дрімоту на прикордонних валах втомлені вартові.

У цьому світі, що є нічим іншим, як тонкою береговою лінією поміж буттям й небуттям, не можна спати. Інакше знову — мов кошмар — спалах червоної пітьми. А коли пітьма відступить, ми почнемо збирати світ від початку — ті самі піщані замки, той самий пляж, інші лише імена — вдивляючись у минуле, немов у чудний, прекрасний сон.

Цивілізація починається з називання кольорів, які першими прорізаються в темряві. Спочатку людство вчиться розмежовувати білий, чорний та червоний. Це — прадавні кольори Ріґведи. Блакитний ляпіс-лазур згадується в епосі про Гільгамеша. Жовтий — уже колір епохи Гомера.

Так із пітьми, з великим німим зусиллям, знову народжується людина. Спочатку білий. Потім червоний і чорний. І тільки потім — блакитний і жовтий. У Славка скотч на рукаві — жовтий.

Зараз я, їдучи нічним швидким поїздом зі Львова до Києва, не здатен розрізнити за вікном нічого іншого, окрім праіндоєвропейської темряви. Тільки відсвіт на шибі від ламп, що горять у проході вагона. Тільки темрява, холодна й випалена, як вугілля перших кочових багать під зорями північної півкулі.

Усвідомлення масштабності цієї пітьми змушує мене міцніше стискати поручні при вікні. Поруч зі мною у Київ їдуть кілька військових. Мені шалено хочеться заговорити з ними, поспілкуватися з кимось, хто зможе мені побути за друга в цій темряві, поговорити з кимось, аби відчути себе живим. Я перевіряю знову телефон — чекаю на бодай якусь відповідь у телеграмі від Христі, але вона навіть не прочитала мого вранішнього повідомлення, хоча не могла не бачити його. Не могла не бачити.

Я все розумію, все дуже прозоро. Таких історій, як у нас, зараз — тьма. Знаю, тому що читаю близько ста новел письменників-початківців на тиждень. Читаю по сто новел, починаючи приблизно з початку літа цього року, як тільки росіян відігнали від столиці й у країні потроху стало налагоджуватися звичне життя. Читаю новели, читаю синопсиси романів, читаю уривки повістей. Від початку повномасштабного вторгнення всі літературні курси переповнені. Кожен хоче розказати свою історію війни. Кожен — на власному нулі життя, кожен — у своїй печері з бізонами, біля власного вогнища, іноді — біля згарища, іноді — попелища. Кожен хоче назвати, дати імʼя тому, що він побачив. Ми всі зазирнули в очі прадавній пітьмі. І поки вона не зрослася з нами, потрібно їй дати імʼя, провести між нами й нею кордон — обвести довкруж себе білою крейдою коло.

Пітьма вихоплює нас із рук наших жінок і чоловіків, наших дітей і батьків, з нутрощів наших обжитих, добре освітлених домів, вихоплює і кружляє нас, викликаючи крик жаху, кружляє всіх, заглядає в очі. Обертом іде світ. Холоне щось під грудьми.

Таких історій, як у нас із Христиною, просто безмір. Вона — поїхала з дитиною за кордон, він — залишився тут. Вона — знайшла собі симпатичного, трохи старшого поляка (бельгійця, шотландця, іспанця). Він — з гідністю пішов на фронт. Або не пішов, як у моєму випадку, і мучиться почуттям провини. В неї теж почуття провини — за те, що зараз там, де не летять ракети. Але життя не можна відкласти на потім і докоряти немає кому. В нього — спустошення, рух назустріч призначенню. Можливо, власній смерті. В неї — досвід, що зробить її сильнішою. Памʼять і гіркота, змішана з надією на краще життя за кордоном.

Те, що відбувається зараз між нами з Христею, я чудово розумію. Таких історій — море.

Любко Дереш – прозаїк, есеїст, сценарист, лектор, куратор. Народився 1984 р. у Львові. У віці 16 років дебютував романом «Культ», який завоював читацьку увагу кількох поколінь (книжка перевидається до тепер). За час навчання в університеті Дереш продовжив видавати книжки — романи «Поклоніння ящірці» (2002), «Архе» (2004), «Намір!» (2006), «Трохи пітьми» (2007). Книжки зібрали велику читацьку аудиторію, та викликали надзвичайно жваве обговорення у пресі. У 2008 р. вийшла збірка есеїстики Любка Дереша спільно з короткою прозою Ю. Андруховича та С. Жадана «Трициліндровий двигун любові».

Після п’яти років активної літературної творчості Дереш відійшов від писання. У 2012 р., з появою книжки «Голова Якова», Дереш повернувся до написання прози й відтоді повністю присвятив себе літературній діяльності. Есеї, статті та оповідання Дереша друкувалися в часописах «Ї», «Kafka», «Radar», «Пектораль», «Harper’s Bazaar», «Forbes» та ін.

Лівий берег, 13.09.2024