Флеш-романи Наомі Фонтен «Куессіпан» і «Маніканетіш»: матір мовою інну
Фото – book_mariia
Наомі Фонтейн. Куессіпан (Тобі); Маніканетіш (Маленька Маргарита) / Переклад Ростислава Нємцева. Львів: Видавництво Анетти Антоненко, 2023. 200 с.
«Куессіпан» мовою інну означає «твоя черга»
«Куессіпан», назву роману канадійки Наомі Фонтейн, український перекладач Ростислав Нємцев передав як «тобі». Це коректний переклад, але затемнює нюанси, що є в мові інну. Куессіпан також означає «твоя черга», «твій хід», на цьому значенні наголошує авторка роману. Зроби свій хід. Візьми слово. Твоя черга говорити. Розкажи нам правду про себе, бо ми хибно собі уявляємо твоє життя.
Наомі Фонтейн заговорила про свій нарід («інну» і перекладається як «нарід»). Її промова сповнена любові, але ніяк не складеться в одну цілісну історію. Вона принципово рвана і фрагментарна, це клаптики реальності і спостережень. Говорити про себе виявилося складно.
На письмі різниця між «я знаю» і «я відчуваю» дуже виразна, часом нестерпна (для авторки). До того, як написати «Куессіпан», Наомі Фонтейн точно знала: вона належить до народу інну, почала писати й гостро відчула це. І склалася неймовірної потужності проза.
Хто така Наомі Фонтейн
Дівчина народилася в поселенні Уашат, невеличкій громаді на п’ять тисяч осіб. Назва поселення означає «затока» мовою інну, це таки село біля затоки, поблизу річки Святого Лаврентія на самій півночі Квебеку. Це містечко буде місцем дії всіх творів, написаних Фонтейн.
Наомі — інну. Семирічною мати вивозить її з Уашата до Квебеку. Там Наомі згодом вступає до університету Лаваля. Фонтейн вивчилася на викладачку французької мови та літератури і працює за спеціальністю. Вона виросла серед білих людей, вона послідовно фіксувала упереджене ставлення до себе й до свого народу. Вона часто розказує про це в інтерв’ю –– і то доста болісні спогади. В університеті стало зовсім зле, і вона на деякий час повертається до громади.
Фонтейн живе в Уашаті протягом року — і там пише «Куессіпан». 2012 року дебютний роман отримує Премію п’яти континентів франкофонії (це представницька премія, серед лауреатів –– катма невідомих у літературі імен). Книговидавці Квебеку оголошують її відкриттям року, вона входить до списку Жінок року в Квебеці, обертів набирає не лише продаж книжок, а й її блог, де вона розповідає про інну.
Фонтейн стає медійною, а її слово впливовим. 2013 року, після закінчення університету, вона остаточно перебивається до Уашата, влаштовується на роботу в місцеву школу. 2017 року виходить її другий роман — «Маніканетіш», себто «Маленька Маргарита». Це назва школи. На книжку про молоду учительку в резервації очікує успіх, вона стає фіналісткою Премії генерал-губернатора (а от це вже вкрай престижно). Її твори починають екранізувати та інсценізувати. 2019 року фільм «Куессіпан» Міріам Верро отримав кілька кінонагород за найкращий сценарій. Роман Фонтейн не має сюжету, для кіно довелося писати майже з нуля сценарій. І цю роботу режисерка довірила самій Фонтейн.
Виходять нові книжки Наомі Фонтейн, вона — в зоні пильної уваги.
МИ
У публічних виступах у Наомі є послідовна, сильна і приваблива позиція. Вона говорить, що має право сумніватися в своєму таланті, але не має права сумніватися в своїй справі. Бути колонізованим, — наполягає Фонтейн, — значить мати сумніви в цінності культури, що ти її представляєш. У літературі можна і треба сумніватися в Я, але не в МИ.
Література корінних народів Канади: не існує
До «Маніканетіш» Фонтейн добирає епіграф — чудовий.
Це вірш, прозовий ритмізований фрагмент, так точніше. З нього до нас говорить жінка: мовляв, після того, як я вирішила писати, писати як індіанка, я зрозуміла: ніщо мене не має спонукати відступитися від цього рішення, допоки не залишуся на самоті, поки мене не покинуть друзі. А тоді вже не стане для кого жертвувати своїм правом говорити – як жінка і як індіанка. Цей текст дуже відомий, програмовий навіть. Він написаний у середині 1970-х, належить він перу Ан Антан Капеш. Наомі Фонтейн закликає її цим епіграфом у свій роман на правах старійшини, і то не випадково. Вона вшановує початок жіночої літератури мовою інну.
Ан Антане Капеш була активісткою й письменницею, що важливо – посідала офіційний пост, очолювала громаду в Матімекоші в 1960-х. Капеш –– перша письменниця інну. Цим шляхом підуть її наступниці. Жінки інну сполучають літературу з активізмом і державною службою, література — один зі способів перетворення соціальної реальності. Капеш написала в 1970-х дві книжки-білінгви — «Я була дикою проклятою жінкою» і «Що ви зробили з моєю країною?» Тогочасна критика її просто знищила, друзів не залишилося, як і передбачала Ан Антане. Але обидва її твори стали культовими в канадській літературі.
Саме так, у канадській літературі. Бо ніякої літератури корінних народів Канади не існує, це некоректне формулювання. Як і у випадку, коли ми говоримо про людину, то варто триматися культурно-специфічних визначень — не індіанець, а крі, ірокез, оджибва. Так і у випадку літератури — література крі, література інну. На цьому наголошують самі автори, які літератури представляють.
Читайте також: «Син роду» Челучі — нігерійський роман: amosu, що мовою іґбо означає відьма
Література інну сьогодні
У літературі інну сьогодні є сильною позицією білінгвізм, часто авторки — як-от Фонтейн, пишуть французькою, потім коментують свої твори мовою інну. Білінгвальність тут — не поступка, а стратегічна необхідність, у такий спосіб література інну розширює свою аудиторію і стимулює вивчати/повертатися до мови інну. Інну — чи не єдиний корінний народ Канади, який не укладав угоди з європейцями про передачу земель, їх землі захопили. Такий дуже важливий момент самовідчуття в літературі інну. «Мова — ризик, на який іде нація. Якщо виживає мова, виживає і її народ», — цю і подібні тези та ж Фонтейн озвучує на кожному своєму публічному виступі.
Ще один момент сучасної літератури інну — сильний вплив усної традиції, адже довго література інну існувала в дописемній формі, яку вшановують сучасні авторки. У Фонтейн цей вплив відбивається в надкороткій формі. Флеш-проза, про неї йде мова. В інну флеш-проза закорінена саме в усну традицію. Романи Фонтейн — менше ста сторінок, що розбиті на короткі віньєтки, на п’ять-шість видихів припадає одна сцена.
Поруч із Фонтейн зараз працює поетеса інну Таня Таґак, вони найвідоміші нині в цій літературі, метод Таґак щось важливе пояснить нам і у прозі Фонтейн.
Таґак — виконавиця горлового співу, тому її проза виходить відразу в папері і в аудіоформаті, от недавній її «Розщеплений зуб» — історія про дівчину, яка мандрує між міфічним і реальним виміром у Нунавуті 1970-х, «нашій землі» інуїтів, та здійснює подорож у священні землі свого народу, під час якої виміри поєднаються. Якщо слухати аудіоверсію, то речення, які починаються «на кінчиках пальців», на письмі, Таґак закінчує «у горлі» — своїм співом (послухайте!).
Література інну на нинішньому її етапі — про пошук оригінальної модерної форми, яка могла б ушанувати давні традиції. Не сформувати, не уявити, не віднайти ці традиції, а саме виказати свою до них пошану.
Підбирай наступного року іншу п’єсу
У школу «Маленька Маргарита» приїхала нова молода вчителька, їй ще й двадцяти п’яти нема. Благополучними її учнів не назвеш, тут і вагітні підлітки, і матері, які полишили були навчання, але змогли повернутися, тут юнаки, що мусять самотужки утримувати родину, тут жертви родинного насилля й малолітні злочинці. Але це своя школа — для корінних народів, де викладають так само індіанці. На цьому аспекті Яммі (так звати вчительку) наголошує, і треба розуміти, чому вона це робить.
Шкільне навчання понад століття було репресивною, ба геноцидною практикою щодо корінних народів Канади. Дітей відбирали й закривали в інтернатах – «убити індіанця в дитині», так звучала доктрина освіти. Діти зазнавали фізичного, зокрема сексуального та психологічного насилля, вони буди відірвані від громад, діяла заборона на спілкування рідною мовою. Комісія правди і примирення розслідувала не один випад подібних злочинів. Інтернати — дуже болісна тема для літератури інну, зокрема, але не лише для них. Наприклад, у Бев Селлар, письменниці з народу Ксат’сулла, є дуже резонансна книжка «Вони називали мене номером один: секрети виживання в індійській школі», це мемуари вцілілої, інакше книжку не назвеш. А одна з найвідоміших книжок Лі Маракл (вона належить до народу стоґло) – «Вороняча пісня» — розказує про дівчину-підлітку в 1950-х, яку ламають в інтернаті і яка чинить тому опір (наполегливо раджу почитати, а то й перекласти).
Яммі працює у своїй школі на своїй землі. Їй доручають владнати театральну студію, вона береться до справи й повідомляє учням: вони гратимуть «Сіда» Корнеля — класику французької літератури, один із базових текстів Франції, не без імперської установки писаного. Учні перепитують: «Кращого не знайшлося? П’єс про інну не було?», вона не помічає того запитання. Вистава вдається, вона зближує учнів і допомагає їм у часи особистих драм, але наприкінці один із них радить: «Наступного року все таки кращу п’єсу знайдіть». Яммі погоджується, проблема в тому, що вона вагітна, наступного року буде матір’ю-одиначкою й навряд чи повернеться в школу.
Цей Корнель у резервації однозначно самоіронічний та конче моторошний. Яммі сама потребує порятунку, коли приїздить у школу, у її житті повний безлад, як і в її голові. Але вона заходить у клас із відчуттям високої місії. Вона пише на дошці французькі дієслова, вона вчить напам’ять із учнями вірші й, певно, що міняє світ. Вона переконана, що потрібна цим молодим людям, що готова дати все, чого вони потребують. Точніше: те, що вона їм дасть, того вони й потребували, навіть якщо про те гадки білої не мали. Вони походять з одного народу, вони мають купу однакових проблем, зокрема і з самооцінкою, але Яммі заходить у клас у компанії Корнеля… на правах колонізатора. Ой.
Наприкінці роману між неї і класом зароджується «щось на кшталт довіри», вони обмінюються травмами. Скажімо так: Яммі у відчаї, вона вагітна від випадкового чоловіка, її довголітні стосунки щойно закінчилися, болісно, вона не має професійних перспектив. Їй насправді зле. І тут приходить новина: одна з учениць покінчила з собою, мати дворічної дитини, яка намагалася бодай школу закінчити… «Маніканетіш» — монолог того, кому тиснуть нові мешти, адресований людині без ніг.
Ким ми стали
«Куессіпан» присвячений «матері, яка зрозуміла». За цими трьома словами криється родинна драма Фонтейн і трагедія ширшого масштабу. Історія матері в романі розказана, просто її треба вміти зібрати по натяках-крихтах. У дідуся й бабусі Фонтейн було 19 дітей, з них 17 — дівчата. Всіх їх примусово виховували в школах-інтернатах, батьки наполягали, щоби діти говорили винятково французькою. Так вони могли вижити і краще влаштуватися в житті. Іще в 1970-х інну не вчилися в університетах, у них були особливі місця в потягах і в ресторанах. Мати Наомі намагалася приховувати своє походження. Не дай бо’ проявити прихильність до традиційних ремесел чи вжити слово мовою інну! Коли Наомі почала ставити запитання й повернулася жити в резервацію, між жінками виник розкол… В «Куессіпані» є фрагмент, лише пару речень, коли одна зріла жінка вперше намагається заговорити мовою свого народу. Це якраз мати Наомі.
Читайте також: «Скляний замок»: як і чому історії зникомих родин стають бестселерами
«Куессіпані» — соціальна проза, причому з такими просто-в-лоба сюжетами (попри її поетичність і фрагментарність).
20-річному юнаку відмовляє печінка, він зловживає наркотиками, тепер мусить переїхати з резервації до великого міста. Чоловік має робити лише три місяці на рік, весь рік його утримує дружина, на якій він відіграється за свої невдачі з пошуками роботи. Дівчинка ночує по сусідах, позаяк її мати знову пішла в запій, скоро малу передадуть в опіку дальній родичці. Стара, яка виростила десять дітей, помирає в притулку, бо ніхто з них не хоче підтримувати зв’язок із резервацією. Шістнадцятирічна самотня мати двох дітей.
Це книжка — про виживання, і то не лише в індивідуальному аспекті:
«За ним іде дитина й уважно на нього дивиться. Через його вроду й срібні каблучки, що прикрашають його пальці, так він сам собі каже. Він посміхається хлопчикові, питає, хто його батько. Той відповідає: “У мене немає батька”. Він висловлює жаль. Йому варто було б запитати, хто його мати».
(до речі, я зараз процитувала цілісінький розділ роману, весь розділ).
Хто його мати
Чи не кожна дівчина в просторі романів Фонтейн має дитину, а то й не одну, вагітна і при тому рідко буває старша за 25 років. Зрештою, в цих книжках є хіба три людини, старші за п’ятдесят.
Тому є позахудожні підстави. Інну насправді дуже молодий у сенсі демографії народ, тут дітей більше, ніж старших людей. Інну закріпили в резерваціях протягом 1950-70 років, оскільки вони були завойовані, а не уклали угоду, то й пільги, передбаченні корінним народам, на них не поширювалися (аж до початку 2000-х). Злидні. Лютий рівень алкоголізму. Замежний — самогубств. Народжуваність упала. У 1990-х уряд Канади почав стимулювати народжуваність в інну, у 2010-х це дало результат, народжуваність відчутно зросла.
В кінці «Маленької Маргарити» головна героїня вагітна. В кінці «Тобі» вона почне говорити до когось, у кому ми впізнаємо її ще ненародженого сина. Тому наш перекладач і образ такий переклад назви — «Тобі», бо ці уривчасті абзаци-вірші-монологи розповідачка адресує своїй дитині. Вона намагається пояснити синові, хто такі інну, серед яких він от-от народиться. Це йому вона передає слово, це його черга буде свідчити за свій нарід.
Романи Наомі Фонтей справляють таке сильне враження й на інну, і на читачів-чужинців не лише тому, що це глибокі поетичні твори. Вона зробила якісь магічний трюк: пише літературу «малих народів», пише травму геноцидів і колонізації, вона знову і знову міркує про викрадених сотнями дітей інну, але при цьому її твори не звернені в минуле. Вона пише майбутнє народу інну. Її книжка закінчується народженням дитини, гордої своєю приналежністю, яка зростатиме в оточенні таких самих гордих дітей інну.
***
Я не буду говорити окремо, чому ці два флеш-романи так сильно відгукуються в Україні влітку 2024 року. Це надто очевидно. І надто болісно.
Повага, Ганна Улюра, 17.07.2024
