ЗМІ

Письменниці Ісабель Альєнде майже 80, та її кар’єра не сповільнюється. За минулий рік вийшли друком дві її книжки: мемуари «Жінки душі моєї» й роман «Віолета». Ісабель Альєнде вже написала й третю, яку планує опублікувати наступного року.

Роман «Віолета» — це масштабна історія про жінку, яка народилася 1920 року в Південній Америці під час пандемії інфлюенци та дожила до 100. На написання цієї книжки Альєнде  надихнула її мама, яка померла 2018-го у 98.

«Моя мати була надзвичайною жінкою, проте не мала незвичайного життя, — розповіла в  телефонному інтерв’ю «Goodreads» Ісабель Альєнде. — Коли я почала писати «Віолету», то уявляла, ким могла би бути моя мама».

Те, чого не вистачало в житті її матері, Альєнде вдалося блискуче надолужити: вперше латиноамериканка стала міжнародною літературною зіркою після вибухового дебютного роману «Дім духів» («The House of the Spirits»). Нині 25 її книжок перекладені десятками мов і розлетілися накладом понад 60 мільйонів примірників. Минулого року її життя в «HBO» перетворили на мінісеріал.

Керрі Шоу з «Goodreads» вдалося «зловити» Ісабель Альєнде, щоб поспілкуватися про письменницьку роботу та останні події у світі.

Це інтерв’ю узгоджене з письменницею.

Goodreads: Дякую вам, що написали цю неймовірну книгу про Віолету. Та ще дужче я була заінтригована тим, що ви опублікували також і мемуари на початку цього року.

Ісабель Альєнде: Мені тепер нічого іншого й не лишається робити після пандемії — лише писати. Я вдома, нікуди не їжджу. У мене прекрасний чоловік, який дбає про мене в усьому. Насправді я закінчила писати ще одну книжку, яка, ймовірно, буде опублікована в 2023 році. Я поспішаю, щоб усе встигнути, перш ніж помру.

GR: Сподіваюся, у вас десятиліття попереду, аби писати.

І.А.: Ні, наступного року мені виповниться 80.

GR: Я знаю, але я також знаю, що в історії вашої родини є довгожителі.

І.А.: [Сміється.] Побачимо.

GR: То чому ви почали писати «Віолету»?

І.А.: Мої батьки померли два з половиною роки тому і в дуже поважному віці. Моєму вітчиму було 102 роки, а мамі 98. Ми були дуже-дуже рідні душею з мамою. Ми писали одна одній щодня протягом десятиліть, і я зберігаю усі листи. У мене в коробках 24 000 листів. Коли вона померла, багато людей мені казали, що я маю написати про наші незвичайні стосунки.

І я дуже старалася! Хоча моя мати була надзвичайною жінкою, проте не мала незвичайного життя. Вона була залежною, покірливою — не емоційно, — а фінансово. Вона була дуже талановитою художницею, але не стала великою художницею, якою могла б стати, бо була дружиною дипломата. Важливіше було гарно накрити стіл, гарно одягнутися. Мене зацікавив той факт, що моя мати прожила майже століття — дуже цікаве й важливе століття, коли ми мали дві світові війни — і вона жила в Чилі, де була диктатура. Тож мета цієї книжки, звісно, ​​оповісти життя Віолети, але також описати часи, в які вона жила.

GR: Я помітила, що ви ніде в книжці не пишете, в якій країні жила Віолета. Чому?

І.А.: Я робила так само раніше у своїх [перших трьох] романах, бо це дає мені свободу. Я справді можу думати про країну, але, не згадуючи її [в тексті], я можу зміщувати дати. Наприклад, якщо землетрус стався 1906-го року, я можу змінити рік на 1908-ий. Але якщо я пишу про конкретну країну, то я мушу дуже педантичною з історичними фактами та географією. Тому я й вигадую. Я змінюю назви міст, а країну не згадую. Іноді мої перекладачі заплутуються і думають, що йдеться про Чилі. Вони писали мені, що я помилилася з датою, то я на це кажу: «Про що ви? Там не написано, що це Чилі, чи не так?»

GR: Персонаж Ньєвес [доньки головної героїні роману «Віолета»] знайомий читачам із ваших мемуарів «The Sum of Our Days», і я зауважила у Подяці наприкінці, що вона має прототип, тож йдеться про реальну жінку. Минулого року було набули широкого розголосу кілька історій й розгорнулися дискусії щодо етичності питання, до якої межі письменники можуть описувати реальне життя, і мені дуже цікаво дізнатися вашу думку щодо цього.

І.А.: Як коли. Якщо я пишу спогади, то показую рукопис попередньо усім, чиї імена згадую, перш ніж публікувати. Я зважаю на те, схвалюють вони написане чи ні. Я дуже рідко щось змінюю, але можу відмовитися писати про тих, хто не певен, що його чи її зображено правдиво або з найкращого боку. І я так уже робила.

Але, вважаю, якщо ти пишеш художню літературу, то можеш робити все, що хочеш. Коли я писала «Дім духів», то описала всю мою родину. З такою сім’єю, як моя, не потрібно нічого вигадувати. В ній вистачає божевільних шаленців — ідеальних персонажів для роману.

Характер патріарха я підгледіла в мого дідуся, але мій дід не був ґвалтівником і злочинцем. Мій дідусь був чудовою людиною, але його характер, його темперамент, його переконання, спосіб життя — дуже схожі з тими, що в патріарха.

На щастя, мій дідусь не мав змоги прочитати книжку, бо помер до того, як вона була закінчена, але деякі родичі дуже розлютилися, коли впізнали себе в романі, хоча їхніх імен там немає. Багато хто з них роками не розмовляв зі мною. Потім вийшов на екрани фільм «Дім духів», а потім фотографії Меріл Стріп і Джеремі Айронса були скрізь. Зараз це вже офіційна історія родини. Бачите? Все змінюється. Достатньо, щоб минув певний час — і все змінюється.

GR: Якщо говорити про «Дім духів»… Я знаю, що це обговорювалося, коли фільм вийшов у 90-х, але в 2021 році, та цікаво, що події роману відбуваються в Південній Америці, але, по суті, то ж  був скандинавський фільм…

І.А.: Так, то була проблема…

GR: …з білими акторами.

І.А.: І англомовними.

GR: Що ви думаєте про це тепер?

І.А.: Бо у 1995 році неможливо було зняти комерційне кіно, якщо фільм не англійською. Крім того, якби у вас не було таких зірок, як Меріл Стріп і Джеремі Айронс, було б ще складніше, щоб фільм був дійсно комерційно успішним. Акторський склад справді неймовірний. Але у фільмі говорять англійською, зйомки відбувалися в Португалії та Данії, при тому з данським режисером і на німецькі гроші. Тож цей фільм має зовсім не латиноамериканський присмак.

Коли їхня опція щодо прав закінчилася через 20 років, у 2015 році, я отримала запити на новий фільм, і тепер [Hulu] збирається знімати серіал. Це десять епізодів, відзнятих двома латиноамериканками з латиноамериканським акторським складом, і зйомки відбувалися теж у Латинській Америці. Це зовсім інший підхід. Але тепер уже й інші часи, правда ж?

GR: Це інший час. Трохи перемкнемося, у своїх мемуарах «Жінки душі моєї» ви пишете, що не могли почати писати художні тексти майже до 40 років, бо сумнівалися у своїх здібностях і таланті. Що змінилося для вас? Як це сталося? Чи ви раптом подумали: «Я можу це зробити»?

І.А.: Я не думала: «Я можу це зробити». Я почала писати з розпачу. Я жила у Венесуелі, у вигнанні — багато років. І була шкільним адміністратором. А раніше працювала журналістом, і всі ці історії у мені накопичилися… всередині. Мене поглинула ностальгія, я була як паралізована, бо дійшла до середини життя, мій шлюб руйнувався. Мої діти навчалися в університеті і вже не мали в мені потреби. У моєму житті не було мети. І я не зробила нічого, чим могла би пишатися.

А потім мені зателефонували й повідомили, що мій дідусь, якого я обожнювала, бо виросла у його будинку, помирає в Чилі, а я не можу повернутися, щоб попрощатися з ним. Тому я почала писати йому листа, та дуже швидко я зрозуміла, що мій текст не є звичайним листом і що мій дідусь ніколи його не прочитає. Тому я відчула свободу писати, писати, писати. Тобто я навіть не знала, що це роман — я думала, що це щось на кшталт мемуарів. Тоді я почала змінювати імена, бо не хотіла нікого образити.

І врешті-решт, після року писання щоночі, у мене на кухонному столі в квартирі в Каракасі назбиралося 560 сторінок, і це була книга «Дім духів». Але так сталося ненароком. Я не відчувала себе письменницею. Не було так, щоб я сіла і сказала: «Я напишу роман».

GR: Цікаво, як часто для митців поштовхом є якийсь біль чи відчай, як ви сказали.

І.А.: Від щастя писати важко. [Сміється.] Але зараз я на дуже гарному етапі свого життя. Я не мушу  про когось піклуватися. Я піклувалася про своїх батьків багато-багато років. Я подбала про своїх дітей та своїх онуків. Тепер мені залишається лише насолоджуватися життям. Нещодавно я вийшла заміж за дуже доброго чоловіка, який полегшує мені все. І я відчуваю, що з цього іку спокою та щастя я все ще спроможна на творчість. Мені не потрібно бути нещасною чи відчайдушною, щоб писати.

GR: Ви, як відомо, починаєте всі свої книги 8 січня. Чи було так з «Віолетою»?

І.А.: Так. Завжди 8 січня. Я думаю, що якщо я почну в будь-який інший день, то не пощастить.  нещастя.

GR: Як розвивалося ваше письменництво впродовж десятиліть вашої літературної праці?

І.А.: Я завжди дуже невпевнена. Я боюся. Чи станеться це? Чи зможу я написати цю книжку? Потрібно два чи три тижні, а іноді й місяць, щоб налаштувати тон, зрозуміти ритм, «запустити» книжку — і герої оживають. Я ніколи не знаю, чим кожна книжка скінчиться.

Дві речі, яких я навчилася за ці 40 років письменництва – я повинна розкритися. Якщо я сяду працювати за комп’ютером і буду дисциплінованою, згодом прийде муза. Бо в цій роботі це помітніше, ніж будь-що інше. Тоді я дізналася, що можу досліджувати, тож мені не потрібно довіряти лише своїй уяві.

GR: Лише за минулий рік ви видали дві книжки, закінчили ще один роман. Як ви розставляєте пріоритети для всіх цих настільки різних книжок?

І.А.: Один за одним. Я ніколи не роблю двох речей одночасно. Як щось закінчу, то лише тоді я можу думати про наступну роботу.

GR: Що ви зараз читаєте?

І.А.: Я саме дочитала книгу «The Winter Soldier» Деніела Мейсона (Daniel Mason). Це прекрасна книга, і я не знала про неї, поки Адам Гохшильд не надіслав мені текст зі словами: «Ти маєш прочитати це негайно». Я йому сліпо довіряю, тому одразу ж пішла до свого Kindle. Я також читаю «Cloud Cuckoo Land» Ентоні Дорра (Anthony Doerr). Я прочитала дві третини. Дуже довго і дуже захопливо.

GR: Що б ви порадили всім, хто читає це інтерв’ю й хто прагне стати письменником?

I.A.: Найкращу пораду я можу дати хіба від Елізабет Гілберт. Вона сказала: «Не чекайте, що ваше письменництво дасть вам славу чи гроші. Пишіть, тому що вам подобається процес». І я додам до цього: навіть не чекайте, що вас опублікують. Просто пориньте в писання, тому що вам це подобається. І це й дає енергію писати. Якщо ви думаєте, що маєте стати знаменитим, ви вже в гамівній сорочці. Інша річ, про що я вже сказала: ви маєте розкритися. Я про те, що якщо не зробити все для того, щоб писати й читати, ти ніколи не станеш письменником. Це не відбувається випадково. Ніхто не пише великий американський роман за один вечір. Такого не буває, чи не так?

GR: Це правда. Я мушу запитати вас про це, бо ви жили по всьому світу й бачили різні стадії миру та неспокою. Чи здивували вас чимось останні кілька років?

І.А.: Так. Наче пандемія вщухла, та з’явилося найгірше — і найкраще. У повітрі витає лють. Це не тільки у Сполучених Штатах. Зокрема це відбувається і в Чилі. Звичайно, Трамп не зробив нічого, щоб полегшити загрозливе міжнародне становище. А погіршив. Погіршив те, що вже склалося до нього.

GR: Я часто замислювалася, чи соціальні мережі також допомагають настільки ж швидко поділитися сильними емоціями.

І.А.: Швидкість — це про соціальні мережі, але таке траплялося й раніше. А я ретельно вивчаю історію, коли працюю над своїми книжками, тож я не дивуюся. Бо як відбуваються революції та зміни? Всі вони починаються зі злості. Вони починаються з хаосу, з конфронтації, з насильства.

GR: Це не так і погано. Ви відчуваєте оптимізм?

І.А.: Я налаштована оптимістично, бо не маю підстав думати, що зараз кінець світу. Згодом це буде, але не зараз. Я вважаю, що світ сьогодні кращий, незважаючи ні на що, ніж світ, у якому я народилася. Я народилася в середині Другої світової війни, у часи Голокосту. Сьогодні ми боїмося  зміни клімату. Тоді страх був атомним голокостом. Але ми живемо в страху. Завжди. Але не повинно так бути. Я звинувачую патріархат, звісно, так.

GR: Але ви ж спостерігаєте, що чимало змінилося тепер і щодо цього.

І.А.: Цих змін недостатньо. І враховуючи деякі важкі обставини, ми повертаємося назад, і жінки втрачають усі свої права. Подивіться, що сталося в Афганістані. За 24 години, як таліби захоплюють владу, жінки знову повертаються до бурки… в себе вдома.

GR: Неймовірно, наскільки все інакше, якщо народитися не там, а, скажімо, дівчинкою в Каліфорнії. Хоч не можна сказати, що всі діти в Каліфорнії мають однаковий досвід.

І.А.: Звичайно! Все залежить від того, де ви народилися. Волею випадку ми з вами зараз розмовляємо. А ми могли б возити воду в якомусь селі в Африці. Я маю на увазі, що ми всі народжуємося з певним набором карт: раса, стать, час, коли ми народилися, здорові ми чи ні, яка у нас сім’я, яке оточення. Ми повинні грати в нашу гру якнайкраще, але ми не можемо змінити карти.

GR: Ви так щедро вділили мені свій час. Дякую.

І.А.: О, будь ласка, це було приємно.

GR: І на завершення. Чи є щось іще, про що я вас не запитувала і про що ви хотіли б сказати?

І.А.: Це лише анекдот, але. Нещодавно у мене взяв інтерв’ю журналіст із Великобританії і сказав: ″Ви навмисно писали «Віолету», як «Дім духів»? Бо «Дім духів» починається як лист онучки дідусеві. А ця книжка — лист бабусі до онука″.

Але я взагалі не мала такого задуму! А писала так не навмисне. Цікаво, що інші бачать у тексті те, про що автор іноді не підозрює.

GR: Я можу уявити, яку проблему це висвітлює і…

І.А.: …це насторожує! У мене є три чи чотири тези студентів про те, що означає Баррабас, собака з «Дому духів». Що він символізує? Один каже, що він означає… що людей врешті-решт уб’ють. Чи чоловічу енергію в домі, велику і загрозливу... У нас вдома був лише один пес! (Сміється.) Я про те, що іноді пес просто пес. Парасолька — просто парасолька. І нічого це не означає.

Goodreads, Керрі Шоу, 21.06.2022