ЗМІ

 

Читаючи класику, або ж надаючи їй нового сценічного прочитання можемо говорити про її мистецьку вартість «в самій собі», посилаючись на узагальнення, що класика «завжди актуальна». А можемо і заперечити цю думку. Для мене цінність класики полягає в тому, на скільки це «про мене». І зчитуючи у виставі «завжди актуальні» ідеї, буває так, що читати п’єсу набагато цікавіше, ніж дивитися її сценічне втілення. Тому в мене виникає запитання: навіщо витрачати стільки енергії та коштів на постановку?

 

Кожне прочитання – читачем або постановником  –  є інтерпретацією, яка великою мірою і буде показником «добре/погано». Маю на увазі, на скільки добре постановник зміг вписати теми класичного тексту в дискурс нашої реальності. Якщо хочете, то можемо назвати це вимогою часу, в якому мистецтво заради мистецтва давно вже нагадує бюрократичне коло пекла, де люди з нарцистичним розладом з пустого переливають в порожнє.

 

Вітольд Ґомбрович

 

З нагоди виходу у світ українського перекладу збірки п’єс драматурга абсурдиста Вітольда Ґомбровича, пропоную розглянути один з варіантів, як можна читати класику. Умовно назвемо його методом вільних асоціацій і чим більший буде досвід, тим метод даватиме цікавіші результати.

 

«Івонна, принцеса бургундського», 1935 р.

 

Сюжет п’єси, якщо в драматургії абсурду взагалі доцільно говорити про сюжет, розповідає, як молодий принц з жалості і задля виявлення благородства справляє заручини з дамою нешляхетного роду і не надто вродливою (всі персонажі свідчать про її не вродливість, хоча читач цього не може засвідчити і лишається приймати цей факт на віру, або ж не приймати). У чому читач може бути певним, так це в тому, що Івонна не надто вдається до розмов і саме тому вона виглядає найадекватнішою серед усіх інших персонажів. Зрештою принц шкодує про свій вчинок і приходить під двері спальні своєї нареченої, щоб її вбити. Якби це трапилося, то ми мали б сюжет трагедії. Ґомбрович же абсурдист.

 

Мовчання Івонни, в контексті її входження у родину монарха, набуває природи політичного жесту. Коли цей жест стає публічним (придворні чутки/поширення в соцмережах), то він починає становити загрозу владним структурам. Слідкуючи за поведінкою Івонни, я бачу сотні мирних, мовчазних акцій протестів проти влади. Згадую початок Революції Гідності і її завершення. На початку це була мирна акція, завершувалася ж вона у вогні шин та під кулями, але з поваленням чинного режиму. У п’єси ж не надто оптимістичне закінчення – Івонна давиться кісточкою від риби. За текстом Ґомбровича, це могло б бути і вбивством, що більше вже нагадує сценарій білоруських акцій протесту, які були придушені з особливою жорстокістю.

 

Вітольд та його дружина Марія-Ріта Лаброссе.

 

«Шлюб», 1946 р.

 

В п’єсі спостерігаємо історію, що протікає між декількома світами, які сняться головному герою: світом подорожніх Генрика і Владзя, які заблукали; головного героя Генрика, який з приятелем повернувся додому з війни; принца Генрика, що за намовлянням придворних, «волею випадку» ув'язнив короля задля отримання влади. Влада Генрику потрібна, щоб одружитися з нареченою Маньою, чому завадили свого часу і заважають по нині деякі об’єктивні причини, а саме – війна.

 

Воля випадку – абстрактна річ, коли ми не бачимо причинно-наслідкових зв’язків, які часом навмисне не вибудовуються в драматургії абсурду. Але, разом з тим, дуже конкретна річ, коли розгалуження історії стало фатальним і мова йде вже про воєнні дії. Ґомбрович веде головного персонажа крізь затуманену реальність до його самопроголошення богом, який, можливо, прагне мати сили повернути час у зворотному напрямку, щоб все змінити. Але не маючи їх, він наказує ув’язнити і себе самого.

 

Йдучи в узагальнення, можемо робити виставу про абстрактного Генрика та його фентезійну реальність, яка звісно буде відгомоном подій в країні, адже в п’єсі тема війни присутня. Та, на мою думку, це буде стерильна театральна дійсність, яка програватиме життю за мурами театру. Натомість я  досліджував би приватні історії, які можуть перегукуватися із прочитаним. У полі інформаційного шуму мені пригадується відгомін прифронтових щоденників ветеранки війни на Сході України Валерії Бурлакової «Життя P.S.» (2016 р.). Вона служила разом зі своїм коханим (з яким на фронті й познайомилася), але «волею випадку» тепер виховує сина сама. Власне кажучи, мова про те, як з отриманим травматичним досвідом жити далі. І на відміну від Генрика, Валерія прийняла факт втрати того життя, яке могло б бути, набагато раніше.

 

Ґомбрович з польським прозаїком та літературним критиком Костянтином Єленським

 

«Оперета», 1966 р.

 

Замок Гімалай. Два графи – Шарм та Фіор, які у захопленні від моди і воліють постійно одягати щось відповідне часу. Але мода постійно змінюється: в один час, скажімо, модні комуністи, в інший – нацисти… Альбертинка ж, яку намагається звабити граф Шарм і одягнути її у чергове модне вбрання, бажає тільки наготи. Боротьба графів приводить замок в запустіння, в якому завиває вітер історії і причиною цієї дійсності стають злодюжки, яких графи спустили з повідків.

 

Зміна мод як картин світу нагадують інстаграм фільтри. Я пригадую той час, коли мій батько російські фільми називав «нашими» і як він після початку війни на рингтон попросив поставити гімн України. Знаю акторів, які грали «бравих» партійних діячів, але завжди робили свій вклад у розвиток українського театру. Ось це тривання в часі, яке Ґомбрович назвав модою, я б назвав чимось подібним до фільтрів, що виникають від заломлення променів у певну епоху, в певній геополітичній точці. Звичайно, що важливою є діяльність людини у творенні дійсності, але ми ніколи напевно не знаємо, до чого може призвести кожен наш вчинок. П’єса Вітольда Ґомбровича можлива лише в координатах постпам’яті, коли справджуються слова американської дослідниці літератури Маріанни Гірш: «Дивлячись на старі фотографії, ми вважаємо себе мудрішими за тих, на кого дивимося, адже знаємо чим для них усе закінчиться».

 

Повертаючись до об’єкта нашої розмови, до п’єси «Оперета», то можемо крізь неї глянути на історію нашої незалежності. Хоча, знову ж таки, конотація кінцівок п’єси і мого прочитання – різні, адже я бачу в країні не руїну, а незалежні ініціативи та інституції, які в час війни активно розвиваються.

 

Декілька слів для висновків

 

Однією з найважливіших деталей споглядального мистецтва є позиція глядача: наскільки це про мене. Звідси й народжуються категорії «подобається/не подобається», «розумію/не розумію», «добре/погано» і т.п. Артикулювання зрозумілих всім тем надає постановці сенсу і стає публічним висловлюванням творців вистави. «Смуток, позбавлений форми, – безсоромний», але форма позбавлена змісту – порожня. І тому, створюючи «копію» класичного твору на сцені, ми маємо хоча б якось наповнювати смислами цю бодріярівську дійсність.

 

11.11.2021

Zbruch, Олексій Паляничка, 11.11.2021