ЗМІ

Героїв майже всіх книжок цього огляду, наче у відомому романі Булгакова, завчасно змінило горезвісне "квартирне питання". І немає великої різниці, чи мова про післявоєнні роки і заселення в київський "Роліт", а чи про сьогоднішній час війни на Сході, коли чимало переселенців заповнює не лише незнайомі землі, але й не менш необжиті літературні жанри.

Марися Нікітюк. Можливо, завтра. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2019

 

Ця забойна книжка - треш-роман в стилістиці брутального реалізму, що складається з трьох повістей від імені трьох героїв (ірландець і українка з українцем), які проживають найтяжчий місяць лютий, відповідно, в Індії та Україні. Всі від чогось тікають, всюди знаходять секс, драґз і рок-н-рол. Точніше, гарячку, злидні та реґі.

"Так, це я, я гордий син своєї землі втік із Дубліна від власної дисертації з соціології. Кому, я питаю в обіймах пекельного полум’я температури, кому потрібен порівняльний аналіз причин, із яких ірландці йшли на війну в ХХ столітті? – питається герой першої повісті". "Пів життя я вела свою маленьку партизанську війну за те, щоб одягати шкарпетки під туфлі, коротше короткого спідниці, прозорі майки без ліфчика й купатися голяка на пляжах», - звіряється героїня другої. "Я не бідності боюся, а безпросвітності. Вже навіть у маршрутці Київ-Гореничі хочеться вскритися", - римує герой третьої повісті. І не дивно, що наприкінці у кожного гряде особистий апокаліпсис. "Мабуть, їй, як і мені, було дуже, дуже самотньо, - дізнаємося з епілогу. - Дівчина помітила мене й, роззявляючи широко рота з подвійним рядом зубів, стрімко кинулася назустріч".

Еспресо, Ігор Бондар-Терещенко, 31.05.2019