ЗМІ

Національний центр Олександра Довженка набирає обертів і кількість хіпстерів на квадратний метр біля моєї рідної метро “Голосіївська” – невпинно збільшується з кожним місяцем.  І не просто так: окрім чудового притону електронно-музичних ансамблів пісень і плясок, в цьому самому центрі нещодавно відкрився театральний майданчик “Сцена 6”, дебютною виставою якого стала п’єса Марка Бушара “Том на фермі”, у постановці Павла Ар'є.

Екранізація цього твору Ксав'є Долана, свого часу, отримала відзнаку преси на кінофестивалі у Венеції. Український книжковий ринок перекладами канадської літератури радує нечасто. З останніх таких запам'яталися саме “Том на фермі” і п'єса Важді Муавада “Пожежі”, відома славною екранізацією іншого культового режисера сучасності – Дені Вільньова. В Україні обидві книжки з'явилися у видавництві Анетти Антоненко.

Постановку “Том на фермі” мені і випало подивитися у центрі Довженка. Це може звучати трохи дивно, але іноді дійсно буває так, що я опиняюся не в Зоні, а в театрі, наприклад.

Це було динамічне “шоу в пляшці”, яке тримається на енергії внутрішнього пекла. За сюжетом, міський хлопець з офісного світу продуманих піар-кампаній, мультяшних наклейок на макбуках і віскі з льодом після роботи – потрапляє на похорон друга у франкомовну глушину, де і розвивається його внутрішній конфлікт, який він вперто пробує загасити бензином свого і чужого самообманів.

Актори підібрані притомно. Принаймні у мене, як людини з театром абсолютно не знайомої, співпереживання з’явилося і кілька разів навіть вдалося посміятися. До речі, Том – стопроцентний, кришталево чистий ґей, його покійний друг – ґей. І агресивний брат його друга – теж ґей. Така собі ферма ґеїв. Звісно, мене мабуть поправлять: звернуть увагу на глибоких жіночих персонажів, вправну структуру кемпбелівського мономіфу і скажуть, що це не про ґеїв, але особисто для мене мене – саме про ґеїв.

І от чому.

В Зоні у мене було багато знайомих. І купу з них спіткала нещаслива доля – їм довелося пройти складні життєві випробування: бідність, алкоголізм, опортунізм, ескапізм, мародерство, соціальний активізм, засідання громадської ради при держадміністрації Зони відчуження, тюрму і навіть офіційні візити в Прип'ять, з перепусткою. І дивлячись на всіх цих нещасних людей, я все таки не зміг їх жаліти, як би тяжко їм в житті не приходилось. Тільки один з них викликав у мене та всіх моїх друзів-нелегалів справжню жалість. В його випадку не потрібно бути психотерапевтом, фрейдистом чи ще кимось аби відразу зрозуміти: “Є у світі багато складних речей. Складно і огидно ходити в Прип’ять закинутою залізницею взимку, читати Джонатана Фойєра і Айн Ренд, збирати радіоактивні роги в лісі аби здати їх по двадцять баксів за кіло аж в Республіці Білорусь, але найскладніше за все, мабуть, все життя жити латентним ґеєм, працюючи в Чорнобильській Зоні ВОХРом”.

 Так от, один з героїв п’єси, сільський хлопець Франсіс – поводився точно так само як той ВОХР. Його суцільна агресія, придушення оточуючих, бикування і решта з набору сільської школи першого-третього ступенів приховує те, в чому він сам боїться собі зізнатися. Зрештою, як і той ВОХР, Франсіс виявляє схильності до гомосексуалізму, що супроводжується бурними емоційними зривами. Схоже, його образ таки передано вдало.

Назагал, окрім занадтої експресивності акторів (може, це театральна традиція така, може так і треба, я не знаю), в очі кидається те, що герої у виставі б’ються не по справжньому. Причому, за сюжетом вони гамселять один одного достатньо часто. Думаю, для більш реалістичного ефекту варто бити з усієї сили. Мені особливо запам’яталася сцена, в якій головний герой гатить лопатою по підлозі, але ну дуже помітно, що б’є невзаправду і це відволікає від перегляду. Бо якщо вже гасити лопатою – то з усієї дурі, не демонструючи всьому залові, що боїшся пошкодити паркет культурного центру імені Довженка.

День, Маркіян Камиш 15 грудня, 2017