Герої книжок цього огляду потрапляють в ситуації, вихід з яких вимагає радикального, іноді не зовсім «людського» рішення.
Антична драма, середньовічна трагедія, історія з Дикого Заходу, український бойовик – це лише форми існування, в яких література намагається віднайти сліди життя, а її герої – залишитися людьми у не дуже придатних для цього умовах.
Український письменник Ігор Бондар-Терещенко зібрав для НВ STYLE п’ять книг про те, як залишатись людиною в нелюдському оточенні.
Важді Муавад. Пожежі. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017
…Нелюдське поводження матері з двома дітьми, яким вона залишила заповіт, насправді має свої трагічні корені. Щоб вижити, покохати, народити дітей і залишитися людиною, героїні треба було пережити воєнні та тюремні жахіття, учасницею руху спротиву на батьківщині, зрештою, просто, точніше зовсім непросто… померти для інших. Отже, п’ять років мовчання, дивний заповіт, жакет з номером «72» на спині одному сину, червоний зошит – другому, передсмертне бажання, щоб поховали голою і вилили в могилу три відра води. «Дістала! Вона й звідти дістала! Хвойда! Лайно собаче! Суча донька! Стара шльондра! Ганьба! Вона нас і звідти дістала!» - горлає у розпачі синок-боксер. Дочка-математик, дізнавшись, що, крім зошита, їй належить ще й віддати листа батькові, якого вона в очі не бачила, каже, що це як визнати невірним рівняння «1+1=4». Воно й не дивно, коли дізнаєшся про мати-співочу бранку, яка заглушала своїм співом катування жінок у камерах. «Ви знаєте правду про той свій гнів до мене, коли підвішували мене за ноги, коли поливали водою з електричним струмом, коли цвяхи під нігті, коли наводили на мене заряджений холостими пістолет».
Загалом цю п’єсу-розслідування можна порівняти з античною трагедією, зокрема до Царя Едипа Софокла, адже так само вона починається зі смерті матері, далі діти шукають батька, ще й брата, щоб врешті-решт виявити, що це одна й та сама особа. Тож не дивно, що автор, ліванець, який внаслідок громадянської війни опинився в дитинстві у Франції, а потім у Канаді, наголошує на її актуальності не через патріотизм, рух опору чи пошуки батьківщини. «Насправді Пожежі - це не п'єса про війну, - каже він. - Це п'єса про невиконані обіцянки, про відчайдушні спроби знайти розраду, про те, як залишатись людиною в нелюдському оточенні».
