ЗМІ

З буденністю не жартують, в ній живуть, але по-різному. Одні адаптуються, інші – намагаються збаламутити воду у звичному середовищі. Євгенія Кононенко саме з тих, інших. В творах Кононенко фантастичність подій мінімальна, але кожне оповідання – це мініатюра, де повсякденність постає у новому ракурсі. І під час читання стрімко виникає бажання якщо не боротися з буденністю, то принаймні змінити щось у своєму житті, навіть малопомітну дрібницю.

 

«Кат» – це збірка з шести оповідань та «Письменницьких замальовок», яка попри свою загрозливу назву, не багата на жахіття та насильство. Така книжка насичена іронічною констатацією життєвих фактів. Українське буття презентоване у різних часових вимірах: радянська доба, незалежність України і те, що називають сучасністю. Бурхливі та водночас пасивні роки, непередбачувані для більшості українців.

 

Символічно, що відкривається з оповідання «Шевченківський урок», нібито до 200-річчя народження Кобзаря збірка. Це доволі весела розповідь про шкільну вчительку Людмилу Гнатівну, що б’ється з вітряними млинами (тобто з учнівськими інтерпретаціями віршів Шевченка). Як гадає вчителька, «в кожній культурі є сакрум, який не припускає профанума! І в нашій культурі це Шевченко! Його навіть політики з партії регіонів бояться». Тож кожна спроба учнів призвичаїти величного Кобзаря до повсякденних реалій закінчується тотальним обуренням Людмили Гнатівни.

 

Інша ситуація у «Творчій кризі», де меланхолійно змальоване життя прозаїка Михайла Семиока. Письменник вовтузиться з ще не написаними текстами, виховує сина, слідкує за своїм надмірно активним батьком і навіть трохи спілкується з колишньою дружиною. Ось така, звичайнісінька доля. Щоправда, й рутинне життя Михайла має свою інтригу. Отож, говорячи словами Євгенії Кононенко, «скільки можна експлуатувати в художній літературі побутовий маразм сьогодення?» Мабуть, скільки заманеться.

 

 

Так було і в «Каті», оповіданні, завдяки якому обкладинка цієї збірки має сірий колір, до того ж прикрашена сокирою. Головний герой «Ката» і є кат. Це не здивує читача. «В міру» ката звуть Іван Івак, він одружений, має сина. Кат Іван живе у комуналці та вивільнює свою зайву енергію саме на роботі, коли страчує «ворогів народу». Не зізнання, а суцільна ідилія викривається на сторінках оповідання: «Я – кат, але я страчую ката свого народу. Я страчую того, хто стратив майбутнє моєї країни, Країни Рад, і рука моя не тремтітиме, коли я накину зашморг на шию ката!» Цілковито впевнений у тому, що чинить добро, Іван швидко пристосувався до свого робочого повсякдення. Він страчує не бездумно, а розсудливо, згідно регламенту. Аж доки в його ціпкі руки не потрапила дивна смертниця на ім’я Габріель Деус. Ця дивна істота порушила передбачуваність його буття. Згодом Деус знов з’явилася у житті ката, що встиг перекваліфікуватися у письменника. Це новий шокуючий виверт долі, яка буває невблаганною для кожного з нас, навіть для ката.

 

У «Письменницьких замальовках» обійшлося без катувань. Євгенія Кононенко розпочинає замальовку «Материнська мова» з суто фрейдистської фрази: «необхідний етап справжнього дорослішання – символічне вбивство батьків». Письменниця давно здійснила це вбивство, а саме відкинула російську мову як плацдарм для творчості та віднайшла свою ідентичність в українській мові.

 

Замальовки «Сміття з хати» і «Сусідки» – ще один відблиск побутового, який поєднується з суто стороннім сприйняттям письменництва. Конфлікт митецького та міщанського, творчої мети і звичаїв. У веселій замальовці «Прототипи» теж розвинута ця тема, але не в такому трагічному контексті. Головна героїня – блогерка Михайлівна, яка опосередковано причетна до літературного світу і чомусь впевнена, що їй всі винні: «Облиште, дівчино, ви мені розповідатимете про його стиль? Та я його власними руками на горщик садовила!»

 

Тексти «Пишеш для вас…» і «Києве мій, о Боже…» та «Про Бога та його відсутність» знов торкаються письменницьких, зокрема й феміністичних тем. Для книжок Євгенії Кононенко це не виняток, а закономірність. У «жіночій» побутовій темі ця письменниця як риба у воді. Кононенко сама собі кат, бо майже в кожному творі символічно вбиває хоч малий, але застарілий стереотип про жіночність, життя-буття у повсякденному українському просторі.

Друг читача, Катерина Холод, 29.12.2014