ЗМІ

Остап Дроздов нумерує свої романи, як класичні композитори нумерують симфонії, почасти, щоб не заморочуватися вигадуванням назв. Тож, якщо ви не читали його «№1» - не біда, адже другий роман письменника – не продовження першого. У цьому тексті я поділюся своїми роздумами про «№2». Ті, хто його не читали, можуть бодай приблизно зрозуміти, чи така книжка потрібна у їхньому бук-лісті. Хто читали, можуть звірити свої враження з моїми.

Фото: Емма Антонюк

«Ніби все у нас є, більше навіть не треба. Синє небо і жовте колосся ланів…», це рядок з пісні якогось сучасного українського гурту. Вперше я почула його, коли їхала в авто з оператором і кількома активістами. Мій оператор –творчий цинік, одразу почав насміхатися: «Нашо вони співають брєд, який культивують старі пердуни з комуністичним минулим?» Трійко активістів у купі з водієм накинулися на бідолашного хлопця, ніби своїми словами він проштрикнув жирного кита, на якому стояло їхнє уявлення про любов до країни. Я запам’ятала цей випадок і часто про нього згадувала. Бо стосунки українців з державою мені асоціювалися з поганим порно, з постановочним оргазмом і без почуттів.  

В Україні ніколи не було чутно голосу, який у публічній площині заявить: синє небо і колосся ланів – це ацтой. Карпати нічим не кращі від Альп. Чернівці і Львів – не єдині міста світу з потрясною архітектурою. Тому що на нього, як на мого оператора-циніка, одразу б накинулися. І не трійко активістів, а ціла армія патріотів у дірявих шкарпетках, які ще не давно заряджали воду біля телевізора і отримували зарплату цукром. Права людини і пост-індустріальний розвиток  їм до дупи. Риторика про чорноземи і калину – мантра, без якої їхнє убоге життя позбавлене будь-якої романтики. 

Голосом, який насмілився публічно засумніватися у доцільності аграрної романтики - став голос Остапа Дроздва. Він заговорив про Україну з повагою і адекватністю. У романі «№2» він назвав речі своїми іменами, при цьому не розганяючи зраду і «всьо пропало». Так, він замахнувся на «колосся ланів» і «садок вишневий коло хати». Але з іншого боку, заговорив про Україну з нечуваною досі відповідальністю і повагою. З дорослими запитаннями до держави, закриваючи совкові гештальти і відкриваючи розуміння  майбутньої європейської терапії. У романі багато критики України і українців. Але й багато любові. Справжньої і дорослої. Не любові дружини, яку б’є чоловік-алкаш, але вона все одно його любить, бо «в кого ще такі гарні сині очі?»  А любов’ю здоровою, зрілою, яка вміє віддавати і головне знає й спитати віддачі. Така любов мені подобається. Вона призводить  до дорослих і відповідальних стосунків. Або до розлучення (щоб не мучити одне одного). Власне тут я плавно переходжу до однієї з головних сюжетних ліній роману – про еміграцію. 

На початку двотисячних, коли брехунець захлинався піснями про журавлів, що з рідного гнізда відлітають у вирій, моя тітка махнула до Італії, покинувши чоловіка-садиста і рідне гніздо з туалетом на вулиці. В Україні тоді були в тренді віршики штибу «лишається ложечка, де ж це наша дочечка» і образ берегині, що підтирає сраку сеньйорі. Однак, життя, як виявилося, не знає білого або чорного кольору, натомість повне  напівтонів. Для моєї тітки ці напівтони переливалися всіма кольорами веселки. Колишня медсестра поліклініки з райцентру поселилася на віа Сан-Мартіно і почала купувати дорогий одяг, ходити на побачення, відкладати на машину і відпустку в Тунісі. Перефразовуючи Гудзя, з «Гогол Борделло»: «у всіх нас є тітка в Італії». Ми помічали метаморфози, які відбувалися з нашими умовними, а іноді живими і реальними тітками. Дроздов їх помітив також і описав через одну із сюжетних ліній свого «№ 2». «Якби думки були чутними, то наші вулиці захлинулися би від жіночого крику», - відштовхуючись від цієї тези, він розповів про емігрантку не з позиції мучениці чи самки журавля у вирію, а жінки, яка отримала друге дихання. На цьому тема всіх кольорів веселки в романі не закінчується, а переходить трохи в іншу площину. Персонаж без імені, син згаданої емігрантки – став моїм улюбленим. І якщо ви не виміняли мізки на партквиток Правого сектору, то стане і вашим. От побачите. 

Попри кілька драматичних сюжетних ліній, мені текст відчувався на межі художнього і публіцистичного. Може, через злободенні роздуми і дотепний аналіз постсовєцької економіки. «Моя країна вигадала нову алгебру, де нуль можна було ділити на менші нулі, й так виживати» або  «його країна першою показала пальцем на вихід, цей палець був середнім», - деякі глави можна розібрати на афоризми і надіслати в кабмін перед розглядом чергового бюджету. Автор не ниє і не нарікає, але артикулює запитання, які вже давно мусять перестати бути риторичними. 

Не обійшлося і без цікавих ментальних спостережень: «Звідки це заглядання до рота кожному закордонцю? Мої земляки, які спеціалізуються на гавканні одне на одного, одразу приймають позу захеканої псячої вірності перед іноземним містером – і починається ця безкінечна містерія з догоджанням, із замилуванням. А якщо іноземець ламано і недорікувато ще й вимовить завчене іноземне слівце – пиши пропало мої земляки пісяють кип’ятком у цілях національної уринотерапії». Половина відвідувачів львівського пабу «Човен», де зависає інтернаціональна тусовка, аплодує стоячи. Інша половина, з помітним французьким/німецьким/італійським акцентом дякує автору за те, що називається nice catch.

Особливо цікаві описи ментальності мешканців повоєнної Галичини. Аби не зіпсувати текст спойлерами, утримуюсь від переказу одного дуже сильного епізоду, де галичани у своєму опорі совковій ідеології зберігають гідність і демонструють агресивну принциповість, у найкращому понятті цих слів. 

Якщо критика агро-ельфійської моделі розбудови держави занадто гірка для вашого світоглядного меню, прочитайте книжку бодай через рецепт баклажанів, які смакуюватимуть як гриби. Останнє – це реальний рецепт, а не провальна метафора. У кожному разі – смачного.

iPess.ua, блог Емми Антонюк, 25.09.2017