ЗМІ

Фото: із архіву прес­-служби телеканалу ZIK 

Він називає себе нонконформістом. І небезпідставно. Харизматичний, відвертий, неоднозначно однозначний. Відомий журналіст, ведучий ток-шоу DROZDOV і «Прямим текстом» на телеканалі ZIK, Остап Дроздов анітрохи не переймається з приводу своєї інакшості. Як це, публічно гребти проти течії, – у нашій розмові.

Уже десять років ви є автором і ведучим політичної програми «Прямим текстом», а три роки – хард-ток-шоу DROZDOV. Чи не втомлює одноманітність?

На щастя, я обрав таку динамічну і різнопланову професію, що одноманітність мені не загрожує. За десять років крізь мене пройшло стільки тем, гостей, розмов, акцентів і процесів, що мимохіть вже виробилася напівнаркотична залежність від постійної динаміки. Професія стала моїм стилем життя, а не просто ремеслом. На жаль, я досі так і не навчився абстрагуватися. Інколи я щиро заздрю, наприклад, вантажникові чи іншій людині тяжкої праці, бо вона прийде втомлена додому, бухнеться в ліжко і засне мертвим сном до ранку. А мене постійно переслідують думки, я повсякчас у мисленнєвому процесі й навіть хотів би відімкнутися – не завжди виходить. У такі безсонні ночі мене не розуміє навіть улюблена кицька Тутсі, яка спить зі мною в одному ліжку й бачить солодкі сни, а я все про країну думаю та й думаю.

Що хардового у ваших ток-шоу? Неодноразово дивились випуски DROZDOV й, зауважимо, ведучий ви дуже інтелігентний.

Нічого хардового в моїх ефірах немає, тому що хардовість – це рольова гра напоказ, на публіку: журналіст ніби відшліфовує свою гостроту на гостеві. Це зовсім не моя стихія. Я розцінюю свої ефіри як розмову, бесіду, одкровення. У центрі має бути не інформаційний привід чи намагання самоствердитися за рахунок гостя, а сам гість. Людина.

За такий довгий період керівництво ZIK пропонувало вам переїхати до Київа? Якщо так – чому не погодилися, а залишились у рідному місті Львів?

Я – расовий львів’янин і таким залишуся. Київський етап для мене розпочався лише місяць тому, та й то я приїжджаю тільки на ефір, а наступного ранку вже п’ю львівську каву і Тутсі муркоче на моїх колінах. Я й досі залишаюся при своїй думці щодо «окиєвлення» ZIK. Рано чи пізно це мусило статися, оскільки ми живемо у гіперцентралізованій країні азійського зразка, де все обертається навколо столиці. Я ж уважаю, що можна й треба ставати загальнонаціональним мовником зі столицею у Львові. Це було б викликом і антитезою всьому центральноукраїнському телебаченню, яке я часто називаю пластиковим. Але поїзд пішов: телеканал ZIK переїхав до Києва і мовить із найкращої, як на мене, студії в Жовтневому. Тож я тішуся цим успіхам, бо вони автоматично є й моїми. Особливо хочу відзначити, що і власник, і топ-менеджмент каналу не те що дозволяє, а навіть вимагає від мене зберігати оту свою львівськість, що я із задоволенням і роблю! Усе зійшлося.

Якщо ток-шоу – то хардове, якщо роман – то вибух. Усьому в своєму житті намагаєтесь надати екстравагантності?

А воно само собою так виходить. Від малечку я усвідомлював себе меншістю. І це усвідомлення належності до меншості йде зі мною усе життя. В цьому немає нічого екстравагантного. Це радше каприз творчої натури. Коли я побачив, що більшість – це зазвичай синонім до «лінь думати», сказав собі: ти будеш собою навіть тоді, коли будеш один. Не страшно, коли ти один, страшно – коли ти нуль.

До речі, про написану вами книгу. Наскільки вона особиста? Читали уривки, що ви опублікували у фейсбуку, й, на нашу думку, це роман, кожне речення якого потрібно осмислювати.

Написавши роман, я спочатку сам злякався, чи не забагато сповідальності в ньому, чи не забагато нервів я оголив, чи не занадто показав залаштункового, потаємного з того, що сформувало мене нонконформістом. Я хотів, щоб мій перший літературний твір був саме таким ексгібіціоністським. Мені було важливо поділитися з публікою непублічним. Ось так і вийшло, що цей текст став деякою мірою моїм маніфестом ставлення до ключових життєвих істин. Тому особливо цінними для мене є відгуки тих читачів, які читали мій текст з олівцем у руках. У травні вийде роман №2 – олівці вже можна потроху точити.

Більшості ведучих бути відомим до вподоби. А як вам?

Лукавлять ті, хто не зізнається у любові до слави. Я свідомо обрав професію, яка передбачає максимальну публічність. Я вже собі не належу, як і кожна людина, котра творить загальнодоступні суспільні смисли. Моя публічність є моїм alter ego. Як на мене, треба заслужити, щоб твої думки були суспільно значущими. Це не дається однією лише присутністю на екрані, це треба довести на рівні інтуїтивної довіри у глядача-читача. Я мислю себе як публічна людина, і це накладає високий регістр відповідальності за все сказане й зроблене. Особисто мене це надихає. Щеплення від зірковості я отримав років сім-вісім тому, до мене це ніколи не прилипало.

Судячи з ваших постів у фейсбуку, журналістські стандарти в Україні – такі як об’єктивність, баланс думок, незаангажованість тощо – ви вважаєте вигаданими та непотрібними. Це справді так?

Так. Я заперечую концепцію об’єктивної журналістики, вважаю її різновидом лицемірства і всеїдності. Хто хоче віддзеркалювати світ – хай обвішається дзеркалами і ходить по базарах. Журналістику я розцінюю як сенсотворчу діяльність, а там цінуються суто суб’єктивні відчуття. Так званий баланс думок – це половину ефірів віддати відвертій ваті, або «Опоблоку», або іншим негідникам, які, власне, й прикриваються «об’єктивністю». Я в це не граю, тому послідовно утверджую суб’єктивну журналістику, яка апріорі не є всеїдною.

Чи полюбляєте ви давати інтерв’ю настільки ж, як його брати?

Страшенно. Майже ніколи не відмовляюся від пропозицій. У своїх інтерв’ю я можу сказати набагато більше, ніж в амплуа журналіста. Принципово не даю інтерв’ю хіба що російським ЗМІ. Вони кілька разів зверталися, але я їх послав і дурний був, що не зробив собі з того піару, як деякі мої хитромудрі колеги. Глядачі мені деколи пишуть, що в моїх виступах у ролі інтерв’юйованого я часто такого наговорю, що журналіст тричі подумав би.

Публичные люди, Тетяна Сащук, травень, 2017