ЗМІ

Остап Дроздов. №2 – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2017

Герой минулорічного дебютного роману львівського журналіста Остапа Дроздова під назвою «№1» провів перегляд пріоритетів «незалежного» покоління – від його раннього радянського дитинства до безумовної зрілості і навіть старості в діаспорі. В романі «№2» автор продовжує відлік «ревізіоністських» закидів про те, що, наприклад, «неможливо навчитися європейськості у країні відсталого совка», і варто, мовляв, валити з України, оскільки не гоже «розділяти нещасливе життя лише з міркувань солідарності».

Розповідаючи у своїх лекціях про крах мрії, герой роману не сіє розумне, добре і вічне, а радить своїм студентам їхати геть, оскільки після народження Україна виявилася не «нульовим» немовлятком, а старою бабцею з тисячолітнім родоводом. «Мої стосунки з пам’яттю - це цілий трилер, - звіряється герой роману. - Я завжди хотів грати на позиції плеймейкера у своєму житті. Я хотів бути тим, хто визначає тактику гри в нападі, спрямовує напрямок атаки, є добрим диспетчером і розпасовщиком. Але моя країна постійно ставила мене на ворота і змушувала пропускати гол за голом. Подолання історії - ось чим я займався, щоразу виймаючи м’яч із сітки».

Він працює викладачем, і на його факультатив залюбки ходить молодь, яку він нічому, окрім як «думати», не вчить, що дратує педагогічний совок закладу. Його лекції – це історії кількох персонажів, що уособлюють різні генетичні групи – від гречкосіїв до свинопасів, а географія стосунків з історією розкинулася від рідного Львову, голодного Приазов’я початку ХХ століття аж до діаспорної Австралії.

Новое Время, Ігор Бондар-Терещенко, 29.04.2017