ЗМІ

У Києві та Львові показали прем’єру вистави «Том на фермі» режисера Павла Ар’є за п’єсою канадського драматурга Мішеля Марка Бушара. Цей текст, написаний 2010 року, відомий у Європі передусім завдяки однойменній екранізації Ксав’є Долана. Українською п’єсу переклав Ростислав Нємцев, а видало «Видавництво Анетти Антоненко». За сюжетом, Том, молодий чоловік, приїжджає на похорон коханця й розуміє, що його рідні відмовляються визнавати гомосексуальність свого сина. Йому доводиться давати раду їхньому неприйняттю, а агресія Франсіса, брата загиблого, поступово переростає в хворобливі й моторошні стосунки.

«Історія про кохання двох чоловіків», – так більшість українських медіа означили постановку «Тома на фермі». Для України ця постановка – й справді прецедент, надто для Львівського театру Лесі Українки, який нині очолює Ар’є, – там вистава з’явиться в репертуарі. Сама п’єса, втім, заледве описує якісь соціальні проблеми – це радше кропітке дослідження переживання втрати.

KORYDOR поговорив із Мішелем Марком Бушаром про шкоду ярликів, елементи радянської естетики в постановці Ар’є та мистецтво, яке не здатне змінити світ.

 

Євгенія Олійник: Як з’явилася п’єса «Том на фермі?» Наскільки реальна ця історія?

Мішель Марк Бушар: Кожна моя п’єса базується на запитаннях, яким я свого часу не зміг зарадити. Якщо я відчуваю, що моя одержимість якоюсь проблемою дає про себе знати бодай раз на місяць, значить, це мій матеріал для роботи. Для мене важать насамперед питання. Відповіді з’являються в процесі, але вони не такі вже й важливі. Чіткі тези властиві дидактичним творам, а я не люблю дидактику. В основу «Тома на фермі» лягла історія мого друга, який втратив хлопця й з’ясував, що той створив стіну з вигадок і брехні між ним і своєю сім’єю. Тож замість переживати свою втрату й любов, він мав відкритися його родині й розказати їм правду, до якої вони не були готові. Я писав про людину в скорботі. Це найгірше – не могти їй віддатися, а мусити натомість розбиратися із безладом у чужих головах.

Усе це насильство в п’єсі метафоричне – зрештою, це ж не документалістика. Й багато залежить від того, як режисер вирішить його трактувати. Фільм Долана, наприклад, доволі брутальний. Але в моєму тексті моменти насильства визначені дуже точно. Знущання й побиття – це мова Франсіса. Тільки так він здатен себе виразити. Але цей словник, зрештою, стає словником Тома також, стає способом, у який вони спілкуються. Їхній поцілунок – це також комунікація. Це садомазохістські стосунки, зрозуміло, але й спосіб бути разом. Том втрачає почуття реальності в цьому домі, тому що Франсіс дуже подібний до свого брата і тому – сексуально привабливий. Нашарування почуттів та сенсів створюють цей сюрреалістичний ефект.

Є.С.: Окрім метафоричної агресії, в п’єсі також є безумовне прийняття – це реакція Агати, матері загиблого коханця. Франсіс «оберігає» її від правди, але вона сприймає її набагато спокійніше. Чому?

М.М.Б.: Агата – віддана вірянка. І, хоч я сам католик, вона відтворює протестантські погляди. Протестанти вірують у Святе Письмо, в те, що висловлено. Вона, напевне, знає правду, але озвучити її – обов’язок сина. Саме тому вона відмовляється читати його щоденники.

Є.С.: Постановка Павла Ар’є вийшла жорсткішою, ніж Ви передбачали?

М.М.Б.: Так. Але я думаю, що це особливість тутешньої культури. Не дуже дипломатично звучатиме, але я завжди начебто лишаю свою роботу напризволяще, коли віддаю її на розсуд режисера та його бачення. Насильство на сцені – це один зі способів режисера говорити з аудиторією.

Є.С.: Чи Ар’є консультувався з Вами під час роботи?

М.М.Б.: Ні. Мушу сказати, що, хоч п’єса лишає, як на мене, небагато місця для інтерпретацій, мій та режисерський погляди цілком можуть різнитися. Я прочитав кілька п’єс  Ар’є, я знав його репутацію і довіряв йому. Але кожна інсценізація – це магія. Більше того, в цій постановці беруть участь два акторських склади, а це вже дві різні вистави. Бачити свою п’єсу на сцені – це завжди шок. Я ж її написав, я ж найкраще знаю, як усе має бути! Я бачив сім чи вісім її постановок у різних країнах, і маю з чим порівнювати. Мені здається, вистава Ар’є справді сильна й дуже потужна візуально. Дуже цікаво, як він працює з тілесністю персонажів. Наприклад, сцена, де Франсіс тримає Тома на мотузці над могильником, як на мене, дуже виразно цитує радянську естетику. Таке ідеальне маскулінне тіло.

Є.С.: Протистояння міста як скупчення пороків і села як заповідника правдивих цінностей дуже характерне для української культури. До речі, Павло Ар’є також використовує його в своїй п’єсі «На початку і наприкінці часів», але в протилежний спосіб. Що це протиставлення для Вас значить?

М.М.Б.: У «Томі на фермі» село – це певна ізольована реальність. Це могло би бути протиставлення між країною і континентом, це може бути частина міста або частина окремого дому. Насамперед це територія обмеженості, невігластва. Мені якось закидали, що взагалі-то сучасні фермери набагато толерантніші. Але насправді дія могла б відбуватися будь-де, хоч у джунглях. Зрештою, ця п’єса – не пропагандистська, вона не присвячена власне життю геїв. Я писав, передусім, про горе, переживання втрати. Я розумію, що в Україні про п’єсу і постановку говоритимуть, наголошуючи на тематиці ЛГБТ. Але в Канаді все не так. Я все життя відмовлявся публікуватися в ЛГБТ-антологіях, тому що вважаю, що це визначення завузьке для моїх робіт. Я пишу про універсальні речі.

Є.С.: У дискусії після прем’єри торкалися цієї теми: як відстоювати права меншини, не означуючи її? І, з іншого боку, як уникнути дискримінації, відкрито говорячи про гомосексуальність у мистецтві? Як Ви вирішили цю дилему для себе?

М.М.Б.: Це питання було важливим, коли я був юним. Моє дитинство припало на розквіт феміністського руху в Америці. Але тоді про права гомосексуалів не йшлося, ніхто не вірив, що це взагалі можливо. Я почав писати на ці теми у 80-х, моя перша п’єса була про пару чоловіків, які хотіли всиновити дитину. Приблизно в той самий час я розповів батькам, що кохаю чоловіка. Тоді слово «гей» ще навіть не було у вжитку. Я вважав, що мій обов’язок як письменника – говорити цілковиту правду. Я не хотів описувати власний досвід через жіночих персонажів. Але після того, як батьки про все дізнались, на решту світу мені стало начхати. Про «Тома на фермі» казали: «Це прекрасна гомосексуальна п’єса!». «Так, – відповідав я, – так само, як «Ромео і Джельєтта» – чудова гетеросексуальна п’єса». Чому існує цей специфічний етикет означення? Так, я пишу з точки зору гея, але навіщо щоразу згадувати про це, коли ми вже говоримо про рівність?

Є.С.: Але, все ж, як у західному світі змінилося сприйняття цієї тематики за тридцять років?

М.М.Б.: Спершу ми просто наголошували на рівності. Але тепер це – соціальний факт. У мистецтві ми більше не говоримо про любов двох чоловіків або двох жінок, ми просто говоримо про любов. Ментальність дуже змінилася, принаймні, в Канаді. По-моєму, іноді ми навіть занадто політкоректні. Тепер чи не в кожному серіалі має бути гомосексуальна пара. Але саме лише мистецтво не здатне змінити спосіб мислення. Потрібні одночасні зміни в політиці, освіті та культурі. Спільний рух заради однієї мети. Адже, як не шкода це визнавати, театр існує для еліт. Так, Брехт був не лише письменником, а й політиком, але сам він нічого б не змінив. До того ж, художники від початку говорять із тими, хто має неупереджений, критичний погляд. Тож працювати потрібно з іншими аудиторіями, в інший спосіб. Диктатура народжується на шкільних подвір’ях, де дозволяють приниження й знущання. Погляньте на Трампа. Він – типовий шкільний хуліган.

Є.С.: Канада нині виглядає взірцевою країною в плані політики рівноправності, серед іншого, завдяки риториці Джастіна Трюдо. Чи це правдиве враження?

М.М.Б.: Треба розуміти, що колишній прем’єр-міністр був правим консерватором, ігнорував медіа і намагався заборонити одностатеві шлюби. Трюдо, звісно, дуже милий і ліберально налаштований, а цього літа в нас відбулося аж два гей-прайди. Але в нього є і своя темна сторона – політика щодо захисту навколишнього середовища. До того ж, церква втратила будь-який вплив. Критику якихось священиків публікують на останніх сторінках. Тим дивніше спостерігати те, що відбувається зараз у США, і тут я, мабуть, можу говорити від імені всіх канадців. Ми не розуміємо, звідки беруться пролайф-рух, гомофобія. Всі бачать, який це фарс.

Є.С.: Ви маєте відповідь, чому це відбувається?

М.М.Б.: Я пов’язую це з економікою. Трампа вибрали робітники. Ліві більш вимогливі, ніж праві. Саме вони ініціюють зміни й мусять дослухатися до всіх груп. І тут ліві провалилися в цьому випадку. Ті, хто обрав Трампа, щасливі зараз. Але це вульгарна політика, її просто не можна сприймати всерйоз, як щось нормальне. Цікаво побачити, якої шкоди вона завдасть за чотири роки.

Korydor, журнал про сучасну культуру, Євгенія Олійник, 21.02.2017