ЗМІ

Гляньмо побіжно на актуальні переклади із сучасних літератур. Що побачимо? Кілька міцних робочих груп, за кожною з яких – постать професіонала-харизматика. Люди, які захоплені літературою-донором, знаються на ній і можуть закохати в неї читача.

Ідеться не стільки про особистість перекладача (хоча важить і вона), а й про те, що такий професіонал оперує харизматичним письмом. Про високий рівень володіння обома мовами – "чужою" та "своєю" – і казати не варто.

Його стиль упізнаваний і яскравий, інколи характерний. Тоді ми й говоримо про "улюблених перекладачів", тоді ми й привчаємося обирати книжки за ім’ям перекладача.

Ми довіряємо літературному смаку й фаховій компетентності цієї людини, обираємо книжки "за перекладачем".

Аж от оприявнюється тонка і принципова межа: оригінальну прозу творять, перекладну відтворюють. Написати текст так, щоб він залишився (помірковано) чужим, і при цьому став своїм.

І це не тільки проблема того, хто пише – не так уже й легко розрізнити функції автора й перекладача. Це завдання й того, хто читає – порівнювати "запозичені досвіди" перекладів зі своїм життям. Якщо перекладений твір буде занадто-чужим, він буде просто складним. Якщо його зроблять занадто-своїм, він стане нецікавим.

УП.Культура дослідила, що ж саме із сучасної світової літератури ми годні назвати своїм, залишаючи цим текстам право на суверенітет – і хто нам у цьому допомагає. Звісно, говоритимемо виключно про успішні кейси.

МОЖЛИВОСТІ "РІВНИХ"

Є сегмент у корпусі українських перекладів, який рівномірно всотав проблеми адаптацій із "малих" мов і біди перекладів зі світових мов. Бо начебто і мови популярні й розповсюджені. Та, що головне, не обмежуються однією національною літературою.

Але між тим, людей, які з ними працюють фахово і переконливо – одиниці. Та й  літератури ці в нас представлені, скажімо так, украй несистемно. Що тут править за причину, а що за наслідок – брак знавців чи брак читацького інтересу – я не збагну.

З французької мови у нас перекладають Леонід Кононович, Євгенія Кононенко, класичні твори вправно адаптує Роман Осадчук, з’являються нові люди, робота яких тішить – як-от свіжий переклад автобіографії Ґрізелідіс Реаль, виконаний Іриною Собченко.

Але якщо подивимося на сучасну прозу, в цій галузі побачимо хіба що одне ім’я – Іван Рябчій. І це буде переважно проза бельгійська, рідше – канадська, рідше – власне французька. І це будуть тривожні сентиментальні соціально-проблемні романи.

Тут насправді очевидно, що буває, коли уявлення про цілий шар актуальної словесності ми складаємо, керуючись естетичними уподобаннями однієї людини. Тут насправді очевидно, яким ступенем читацької довіри має володіти перекладач.

Те саме, по суті, з іспанською, де поезії ми читаємо в перекладах Анни Вовченко, класику – в перекладах Віктора Шовкуна. Але переважно маємо справу з роботами Сергія Борщевського.

Та і якщо вникне бажання дізнатися щось про сучасну португальську літературу, то довіритися доведеться хіба що (знову!) Віктору Шовкуну (Жозе Сарамаго, Паоло Коельо). Інші переклади просто не витримують критики.

Українська правда. Життя, спеціально для УП.Культура, Ганна Улюра, 27.01.2017