ЗМІ

Цей тиждень редакція Читомо провела у нестандартній літературній компанії. Ми відчули смаки раю з Вольфґанґом Шивельбушем, ув’язалися у зоряні війни та потрапили у клан сицилійської мафії. Вийшло насичено, різноманітно і точно не нудно.

Тетяна Петренко

Вольфґанґ Шивельбуш. Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів / переклад з нім. Юрія Прохаська. — К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2016. — 256 с.

За середньовічними уявленнями рай був повен запахів і смаків прянощів. Середньовічний текст міг містити опис райського саду з праведниками чи з коханцями, та в обох випадках той сад пахнув імбиром і корицею. Цей поетичний образ дав назву книжці «Смаки раю», в якій ідеться про речовини, що приносять сильне задоволення. І переважна більшість цих речовин має неєвропейське походження. У «Смаках раю» подано коротку історію прянощів, збудників і дурманів від пива і горілки до шоколаду, кави, тютюну та опіуму, а також історію уявлень і звичок, які породила поява цих речовин. З ілюстраціями на будь-який смак і з цитатами на підтвердження всіх прикладів.

Про те, що в античній Греції пили переважно розбавлене вино, знають, напевно, всі. А от історія добре знайомих нам кави і чаю в Європі не така давня і не так добре відома. Доступ до колоніальних товарів багато в чому визначив смакові звички в різних країнах Європи. Наприклад, те, чому в сучасній Англії п’ють чай, а не каву, а в Німеччині – пиво, дуже легко пояснити доступом до колоніальних товарів. Пиво було питомо німецьким, а каву Німеччині треба було купувати, що дорого й невигідно державі. Тож якийсь час там велася ціла пропаганда проти вживання цього напою. Подібне було і в Англії, яка мала доступ до чайних плантацій, а не до кавових.

Історія прянощів – це також соціальна історія. Звідси можна дізнатись багато цікавих фактів, наприклад, що кав’ярні у ХVII столітті були місцем, де чоловіки мали ділові зустрічі (вживання кави протиставлялось вживанню алкоголю). До того ж кава була міщанським напоєм (на відміну від шоколаду, який вважався аристократичним).

І окремо згадаємо про дивовижну страву під назвою пивний суп (він є однією з причин, чому люди на картинах ХVII століття виглядають такими пишними). У книжці навіть подається рецепт цієї страви, тож за бажання можна поекспериментувати на дозвіллі:

«Яким повсюдним було пиво аж до ХVII, ба навіть подекуди ще й у ХVIII столітті, найкраще можна усвідомити, пригадавши, що зазвичай сніданок складався з пивного супу, забутої сьогодні страви. Ще наприкінці ХIХ сторіччя в сільських місцевостях Німеччини готували такий суп. Саме з того часу походить цей рецепт, позначений уже щоправда, неабиякою вишуканістю: «Увілляти пиво до риночки і розігріти на вогні; тоді розбити в інший горщик декілька яєць, докласти шматок масла до гарячого пива, домішати невеличку кількість холодного пива, щоб остудити суміш, відтак вилити її на яйця, трохи посолити і відтак збити все разом, щоб запобігти зсіданню. Після цього покраяти булку, білий хліб чи якийсь інший добрий хліб і залляти його супом. За бажання можна посолодити цукром»

Читомо, Тетяно Петренко, 16.12.2016