ЗМІ

Остап Дроздов — неоднозначний медійний персонаж, який написав книгу і завітав із презентацією до Вінниці 2 тижні тому. «Галицький сепаратист» чи симпатик Коцаби? Телеведучий чи письменник? «Трошки кращий українець», який носиться із «Дозбруччям», чи скептик під маскою саркастичного гуманітарія? Здається, вінничани так і не змогли зрозуміти, хто перед ними. Лише зрозуміли те, що суть книги «Роман №1: роман-вибух» загубилася за фрагментарними історіями, кожна з яких — то штрих до портрету автора.

Дроздов реконструює всю українську реальність так, як йому зручно — і перестрибує із УПЦ МП на велич Франка, критикує всіх та всіх, вважає, що «сіль Європи» кінчається на Збручі, а Крим поголівно називає зросійщеним і закликає від нього відмовитися, називаючи кримських татар «слабким народом без своєї держави». Говорить про потребу енергії життя — але закликає до розвалу багатьох підвалин. Плутає православ’я та РПЦ в один пост-радянський «казан» — і розплутує клубок комплексів своїх, проектуючи їх на загал. Година такого стрибання темами — і ви вже забуваєте, що прийшли почути про книгу.

ПРО ЖИТТЯ ТА СМЕРТЬ У РОМАНІ ТА РЕАЛЬНОСТІ

—Я виріс у другому будинку від цвинтаря, ходив на похорон як на розвагу. Для мене моя країна — це зона смерті, а не зона життя. Я змалку не розцінював смерть як явність певну, бо я був єдиним школярем у класі, у якого була жива прабабця. В мене до 20 років в родині не було жодної втрати; я виріс у дистильованій комфортній тяглості, де всі люди, яких я любив, були зі мною, і мені здавалося, що це буде вічно.

Чому я кажу про енергію смерті? У 2014 році я реально злякався, коли моя країна стала глорифікувати смерть, коли було девальвовано поняття пожертви, а чин героя не оцінюється належним шляхом — коли почалося все те, чого я не можу зробити. Хто придумав оце «герої не вмирають»? Геройство для мене не може бути масовим. Масове геройство — це психоз. Це наратив маршала Жукова, ця риторика вигулькує у ХХі столітті, де йде боротьба за життя, де навіть трансгендерам роблять операції.

ПРО НАЗВУ

—Чому «Роман №1»? Бо це перша книга — я вирішив, що це буде така фішка, як колись композитори нумерували свої твори. Наступний роман буде не «вибух», ащось інше, що я ще не вирішив, тому сказати не можу. Для мене важливим є стан, закодований в цьому другому слові — коли ти вибухаєш якимись осколками, почуттями, емоціями.

ПРО ВМІННЯ / НЕВМІННЯ ПОДОБАТИСЯ

—В якийсь момент я відчув, що щось іде не так. Чим більше я стаю хорошим, чим більше я демонструю свою публічну хорошість, тим більше внутрішніх «чортиків» сидить в мені. Насправді я пізніше побачив це в терміні «заміщення негативних якостей» — так, як маніяк може вбити десяток людей, а за свою собачку чи котика може всіх порішити. Так своїх демонів ми відпускаємо на свободу; чим більше ти «Чіп і Дейл», тим більше ти дозволяєш сам собі лукавити. Коли суспільства грають у хорошість, толерантність — я знаю, що щось не те, там десь криється внутрішній «чорт», з яким ніхто не хоче працювати. Це до теми подолання моралі — потреби вийти за межі прокрустових лож, і це теж є в тексті роману. В тексті є така думка, чого може досягнути людина, яка повністю пориває зі своїм минулим.

ПРО ПРОВІНЦІЙНІСТЬ

—Я пишаюся, що я є провінціалом; я писав цей текст з позиції провінціала; це — та історія, де ти маєш долати цілий пласт виховання. Я бачу це навіть тепер, за своїм племінником, якому 14 років, і якого виховувати практично не можна.

В мене в тексті є цілі спогади зі школи — я пам’ятаю, як зі школи в кожного із нас заливали чорну густу смолу народних страждань, потрясінь та поразок; а я був позитивна дитина, копав футбол, їздив на ровері; а оце все було насправді дуже отруйним. Я шукав тоді антидот і поступово відгородився від цього — від голодних босоногих селян зі сторінок всіх цих творів про скорботу. І я колись мав таку дискусію з професором із Сорбонни — а він і каже: «А що робити, якщо ваша історія не надихає?» І він, той професор, мав рацію. Я бачу за поколінням «двохтисячників», що ці страждання вже їм нецікаві — в них вже йде орієнтація на успіх. І коли я чую, що нинішнє покоління не розуміє нічого про Леніна, я розумію, що вони дивляться на глобус як на свій шанс, Земний простір для них є відкритим і доступним, а не так, як це було для нас колись. Моя перша поїздка за кордон у Польщу, а потім у Францію на етнофестиваль — я коли отримав замолоду цю візу, то через комплекси меншовартості я відчував, наче в мене було взагалі інше життя. І ми мали зупинку в Австрії, де мали зупинку — і тоді я там відчув всю дрібність моєї країни, я ходив там і бачив, що все їхнє національне є одразу світовим; а обертаючись на Україну, я бачив що тут фетишизують те, що для решти світу є нецікавим і несуттєвим явищем — бо моя країна захоплюється чимось таким, що навіть у шкільну програму сусідів не входить.

ПРО СТРУКТУРУ ТЕКСТІВ

—Я боюся чітких структурних текстів, такі я називаю «хюндайним чтивом» — текст має бути таким, як пульт у режисера, де десяток еквалайзерів працюють одночасно і синхронно, такі взаємні історії зв’язують текст докупи.

ПРО НАКЛАДИ

—Україна — це випалена земля, катастрофа. Для нас наклади в 3 тис екземплярів це «вау», а в нормальній країні наклади стартують від 10-20 тис. І це не питання грошей, це — питання того, що є головним у житті. Люди, які їздять на джипах або купують дітям пачками чіпси, не купують книжок — і це проблема не в ціні книжки. І це також не проблема видавця. Книжки не можуть коштувати дешево.

---

Остап Дроздов ризикує висміювати рядки українського гімну і говорить про космополітизм та «геополітичну мікроскопію» — бо його власний світ та зона приватного комфорту, такий собі дрібнобуржуазний рай (обивательский? безсумнівний? «людинобрендівський»?). Чи комфортно читачам «Роману-вибуху» в цій затишній моделі — вирішувати їм самим. Дроздов називає свою країну «зацофаною» і «відсталою» (два ці слова прозвучали за презентацію ледве не десятки разів), жартує про взаємини із СБУ, намагається бути «пророком» паралелізмів — виглядає все це у презентації, як стрибання з теми на тему, кружляння слів у склянці словесної «води», від чого слухачі впадають у свого роду заціпеніння.

Теза про літературу як «повну сферу свободи та безвідповідальності», що прозвучала того вечора у вінницькій книгарні «Є», — це вочевидь теза про літературу Дроздова, а не не про літературу в цілому. Слово «роман» є перебільшенням, зізнається Дроздов, і каже, що це визначення дала видавець (книгу видало «Видавництво Анетти Антоненко»), а сам він говорить про свою книгу як про «текст, наратив, без поділу на глави та історії». Нагромадження шматків тексту в книзі перетекло в нагромадження подібних історій про Дроздова його ж вустами — і сприймати це дедалі ближче до фіналу презентації було важко. Другу книгу Остап Дроздов вже готує і називає жорсткішим текстом за першу, каже, що буде відмінною від першої, а дійової особою стане країна як така (не Україна, а якась абстрактна країна як система, котра «шикарно живе в мені, але нам не дає жити шикарно»). Чи буде затребуваний текст другий при суперечливостях першого? Покажуть продажі.

Фото: Сергій Рибницький

5books.club, Олександр Мельник, 21.11.2016