ЗМІ

Поміж нас є дивні люди з точним системним мисленням, переважно у них мімічна пластика облич живіша, чутливіша, вразливіша, ніж ваша чи моя. Це не акторське лицедійство. Мускулатура, виліплена не так авторитарною матінкою-природою, як читанням складних текстів, синтаксично, музично скроєних невідомим несамовитим інженером людських душ. Ці ди вні люди страшно цікаві, вміють зчитувати текст там, де ніби нічого не написано, і записувати його так, щоб зрозуміли інші, які не бачать того, що вони. Це рідкісний талант, на межі візіонерства й проникливості в суть речей. Людей таких – одиниці, навіть не меншість, їхні обличчя нестерпно нестерпні, більшість оточення дратує сказане і зроблене цими індивідами, що вирізняються з тотального натовпу немислимих істот, яких у глобальному масштабі тепер штампує демонічна машина медіа-реальності.

 

Ліричний відступ: люди найдревнішої професії, тобто журналісти, якщо вони справді журналісти – пхають свого носа скрізь, де треба і не треба, в них вроджене почуття цікавості. Тут до літератури й письменників – лише руку простягнути. І це настільки амбітні люди, що їм вистачає нахабства конструювати власну реальність, нав’язати чужу їм не владні ані соціум, ані церква, ні політтехнологи, ні «Левіафан» (не має значення – Гоббса чи Акуніна). Вільним людям не важливо, чи подобається те, що вони викрешують із себе на самоті, на краю ночі, тим, хто це потім прочитає. Вони пишуть, бо не можуть не писати, так співочі пташки не можуть не співати. Тільки якщо ви думаєте, що я два абзаци поспіль співала дифірамби письменникам (нормальні люди романів не пишуть), то помиляєтеся. Мені йдеться про тих, кому вистачає сміливості замахнутися на щось більше, ніж ота дурна соціальна тварина в людині. І я знаю одного журналіста, який таки замахнувся. Треба сказати, що тварини не винні. Вони теж мають багатий внутрішній світ, на який спромоглася не кожна людська подоба.

Хоч я дико ненавиджу телевізор, але буває, що в кадрі з’являються розумні. Так в паралельній телереальності раптом з’являється Остап Дроздов, журналіст і автор, який вміє вчитати, вписати і не вписуватися в шаблони української тележурналістики. Йому врешті стає так нудно й тісно в межах телебачення, що нескромного працівника підневільних медіа спокушає тисячі років жорстока й зовсім некрасива муза літератури. І відкриває в ньому письменника. І – в одному екстравагантному видавництві імені Анетти виходить друком його перший роман-вибух «№1». Спитаєте – чого екстравагантному? А бо на «Мемуари корови» чи на інтимне життя курки, чи характер кішки поважні та серйозні українські видавництва уваги не звертають, як і на Кортасара з Альєнде.

А ще мені впала в око назва дебютного роману Остапа Дроздова – «№1». Що не кажіть, оригінальніше, ніж «12 обручів». І я підсвідомо схильна вважати розумними тих людей, які не розпускають павиного хвоста перед читачами. От і Остап перед читачем не запобігає, не заграє – він неспішно з математичною точністю виводить формулу тексту, який вибухає. В головах читачів, нівелюючи їхні безталанні життєві сценарії, примітивні бажання, ілюзорні ідеали, безсилі тотеми, комплекси й табу. У жодному разі не провокую читача: я вас не знаю і ви мене теж в очі не бачили.

Дошкульна манера автора говорити-писати грає на тих тонких струнах моєї душевної арфи, що відтепер мені зрозуміло, що не кожен читач балалайка. Певні феміни – як ошпарені підскочать від художнього прийому, в якому їх порівнюють з цицькастими мавпами. Від себе як жінки, в якої аж настільки не другий розмір (та вже мушу жити з вторинними статевими ознаками), зазначу ось що: такий тип фемін у дикій природі – архетиповий, а ще найпоширеніший, з огляду на сумну історію фемінізму й розвиток науки про психологію тварин, вплив соціальних інститутів, наприклад, сім’ї, то воно й недивно, що аж закономірно. Ідеали жіночого щастя в найтемнішому куточку найпоряднішої галицької (і не тільки) світлиці впираються в глуху стіну материнства й праведного сповідання перед священиком. А якщо поблизу нема священика – то висповідає чоловік. Остап Дроздов жорстко і без сентиментів особам жіночої статі пояснює, що в нього ж є ніцшеанська подруга, яка хрестовий шлях родинної ідилії пройшла, вибула з гри, і в цій шаховій партії дістала повний п..ат. Автор свого роману аргументує: зрада окрилює. Хто вірить у лебедину вірність – тому краще романів не читати. Але історія не «про це»: перверзій-оргій в романі «№1» нема, диких африканських пристрастей теж. Герой з інстинктивними пристрастями має високі стосунки, бо не лібідом єдиним живе людина. Вона може, наприклад, любити Україну і казати, що готова за неї загинути. І гине.

Заповільнені кадри перших сторінок роману: ось хлопчик виходить на середину класу, як у центр кола посеред людського храму, але на відміну від героя Гоголя, забуває про страх. Школяра обурює несправедливість вчительки, яка ставить оцінки так, що одних дітей принижує, а інших протегує. Життєва банальна ситуація тріумфу людської дріб’язковості й підлабузнювання. Діти і батьки добре видресирувані: не можна дратувати божество. Слабких ображають,сильних бояться, як в тюремній ієрархії, а вчителька владною рукою встановлює правила гри, де роками дресують слухняних дітей підкорятися сильнішому, тобто авторитету.

Хлопчик сказав те, на що не зважилися інші. Правду. Розсердив божество. Усе, як етологи описали, а разом із ними батько психометрії Гальтон і його праця «Стадність корів і людини». Чому решта дітей не захистили однокласника? Вони не сліпі і не німі, але треба змовчати для того, щоб вчителька поставила тобі високу оцінку. І далі – рухатися вище, на пік соціальної драбини, навіть якщо рибам ніколи не вилізти на гору. І ще можна вхопити бога за бороду, або бодай після смерті втрапити до раю, хоч ніхто не знає, що воно там таке.

Але цей дивний хлопчик опирається, спинним мозком відчуває зневагу до системи освіти, де критерієм оцінювання є соціальний статус батьків однокласників. Прискорені кадри: Україна не Індія, та кастову ієрархію досі ніхто не відміняв. Сегрегацію теж неможливо скасувати жодним легітимним правом. Тонкі психічні механізми, які керують електоратом, працюють на рівні підсвідомості. З висоти болю і жаху дорослий чоловік у десятирічному хлопчикові бачить наскрізь пігмейські душі вчительок, які травмували й скалічили стільки невинних дітей, що Фройд, що Юнг, що гештальт-провідники разом узяті – безсилі. Еволюція філософської думки, цієї веселої науки – нічого не варта перед більшістю посполитих громадян радянської колонії суворого режиму, які продовжують жити в тюрмі народів. Ось вам і важкий дух часу. Амністовані не знають, що з ними зробить свобода, вони бояться її, як зрадливий чоловік скандалу розлюченої дружини (чи навпаки). Система людської зграї влаштована складніше, ніж вовча: неписані закони змушують вбивати, але не для того, щоб вижити, все глибше – задля задоволення, буває ж злочин без кари.

Щоб вижити, правдивий хлопчик утікає з облудного світу дітей і дорослих у створений книжками химерний Вавилон, до воріт богів літератур усіх часів і народів. Ця дитина живе не в сірих стінах провінційного галицького містечка з його дешевою кухнею захарчованої інтелігенції, пустопорожніми розвагами звичайних хлопчаків з вулиці, які мріють про джинси. Це живий персонаж із бібліотеки захопливих пригодницьких романів, де герої живуть у декорованих зі смаком історіях, от вони зовсім не тюльку вважають бенкетом духу. І тут я зупиню сюжет – тих критиків, які його переповідають, можна розстрілювати. Читач не має знати наперед, на чому автор вибудовував інтригу.

Тож у ще одному ліричному відступі попереджаю читачів стосовно всіх тих критиків, які назвуть «№1» провалом. І ще й не аргументують. Бо провал – у головах таких непідготовлених читачів, які, між іншим, за свою роботу отримують гроші. Звісно, мотив не в грошах. Але соціалізму з людським обличчям на 255 сторінках роману я не знайшла, як і комуністичного раю. Зате в таборі мучеників за Ідею я побувала. Проваджу до того, що Остап Дроздов як автор усвідомлює, що його художня канва роману не так художня, як публіцистично-художня, тому це навіть композиційно не зовсім роман. Для цього автора літературознавчі канони (– і про добре, світле й вічне) не мають цінності, тож деякі ескапади-монологи його героя не на жарт розбурхають душевну гармонію праведного читача. Але в цьому романі таких збаранілих воїнів без страху і докору – а дзуськи вам. І тут знову можна постукати в двері кабінету до сантехніка людських душ, або психотерапевта. Як для письменника Селіна його вічна подорож на край ночі закінчилася лікарнями для бідних, так і в романі «№1» для героїв АТО (війни не пишу, бо все одно світ і оком не змигне) життя зіграє тиху фугу (я не про музику, а про серйозні проблеми з психікою). Волонтерам теж нема чого тішитися – бо у вибуховому романі вони аж ніяк не благородні воїни світла, як показують у новинах українського ТБ. Естетика романтики війни, героїзму, патріотизму, оспіваних пропагандою ідеалів свободи-рівності-братерства холоднокровному автору чужа, бо абсурдна за своєю суттю. Його не цікавить гра на публіку, яка – всі знають яка. Сповідальний тон героя його часу відвертий, хоч і гріхів йому не відпустять.

Для Дроздова нема таких речей, які в паталогоанатомічному розтині дослідника показують лиш те, що можна неозброєним оком побачити. Автор розпанахує зсередини саме те, що глибоко сховане від ока. Він оголює найнеприємніше, дивиться у людське нутро, не шкодує ні історії своєї родини, репресованих доль найрідніших, своєї матері й тим паче сплаканих дитячих очей.

То для чого було город городити? А для того, що навіть голос волаючого в пустелі інколи чутно. Далеко не всім, але тим, хто пливе проти течії, ще важче – і поготів на території творчої свободи, яку проголошує мистецтво красного письменства. Бо якщо вже і там свободи не буде, то і Селін, і Сад, і Захер-Мазох, і Батай, і Кізі мучилися в нашому світі даремно – не читайте їх, так само не беріть до рук книжок Позаяка чи Подерв’янського – позаяк в них багато поганих слів, аморальних, різких і страшних. Про це навіть діти знають, що слова бувають погані, а люди? І от тому в таких авторів герої дуже схожі на антигероїв. Отож-бо, у письменників хвороблива уява, складне дитинство – й нічого святого для них нема.

Крім мистецтва.

Буквоїд, Інна Корнелюк, 11.11.2016