ЗМІ

У художній прозі 2016 року дебютувало п’ятнадцять авторів із вісьмома збірниками прози й сімома романами. Зоряна Биндас, Ольга Волинська, Максим Гах, Сергій Демчук, Алла Дорош, Остап Дроздов, Юлія Ілюха, Павло Кирик, Сергій Комберянов, Мирослав Лаюк, Марися Нікітюк, Сергій Осока, Марина Смагіна, Валерія Чорней, Марина Єщенко. (Когось обов’язкового пропустила, бо не буває інакше. А з названих раджу щонайменш чотири імені запам’ятати – вони прийшли нині, щоб залишитися надовго).

Щоб зорієнтуватися на початках – кілька очевидних речей.

Замилування 90-ми триває, в прозі принаймні – уже і стилістично, насамперед стилістично; уже і в тих, хто народився у 90-х. Звідси – сталий і почасти «успадкований» розрив між словами, емоціями і змістами. Бо воно і зрозуміло: ставлення до події в того, хто її пережив і хто не переживав, буде різним, бо різним буде якраз фактор виживання. Це як автор-єврей, який пише про Голокост, і автор-не-єврей; вони напишуть геть різні книжки. Даруйте, що порівняла для багатьох ностальгійні 90-ті (і я знову говорю про стиль) з Катастрофою. Хоч це й дивно, але урбаністична начебто стилістика 90-х нинішніх дебютантів повернула до села; неочікувано багато цього року книжок не про місто. І до речі, стало якось очевидно: наші літературні 90-ті сягають наших же «орнаментальних» 20-х. І ось тепер настав третій виток – цілком як у діаматі: спростування спростування.

Якщо і виринає історія, то вона або біографічна, або автобіографічна – і жодних варіантів поза тим. Шукають істину в собі, верифікують її собою ж. По ходу – ті самі проблеми, що в у «дорослих» авторів: розповідачів у нас цього року особливо не додалося. Попри те, що переважає не довгий роман, а саме мала проза, апріорі спрямована на розповідь. Розказувати історії нікому тут не цікаво, хіба що химери Нікітюк та жіночки Дорош самі про себе нічого не розповідають, а «діють», як і годиться літературним персонажам. І то хоч би якими вражаючими були інтонації Осоки, вони теж не належать оповідачу історій.

А от найцікавіше таке. Поєднаємо ці два моменти і отримуємо не те щоб сюрприз, а своєрідну пригоду. Психологічне мотивування героїв цих свіженьких книжок і магістральний мотив цих новеньких проз сягає виснаженої, як здавалося, формули – «класова ненависть». Даремно, либонь, задавалося те виснаження. Тут є один вражаючий ракурс: у способах письменників-неофітів мислити категоріями спільноти, класу, групи (до «держави» і «нації» поки що ніхто не добрався) соціальна несправедливість – як виявляється – не залежить від аморальності конкретного індивіда в соціумі. Навіть більше: конкретний індивід – навіть у біографічних творах! – не дуже комусь і цікавий отож.

Я гіперболізую, звісно, обнуляю індивідуальні результати на користь загального заліку. Але стале зростання уваги до соціальної проблематики в різних за жанром творах – про це можна говорити, бодай в «лабораторних умовах» дебютної прози; без жартів.

Головне надбання багатослівного й безсюжетного (до сліз знайоме поєднання) роману – безіменний головний герой. Йому сорок, він успішний в своїй професії, живе з «коханою людиною» невизначеної статі – це всі його об’єктивні характеристики.

Точніше, антигерой. Не те, щоб він ненавидів цих недоумків із порепаними п’ятами, що б’ють поклони у церквах, чи цих старих виродків, які смокчуть цукерки у театрі, чи тих навіжених психопатів, які їдять у поїздах копчені крильця і варені яйця, чи тих хвойд, котрі одружують на собі першокурсників і родять нещасним підкаблучникам дітей, чи цих… Хоча ні, якраз ненавидить – акуратно і захоплено. Це єдина доступна йому емоція.

Як психологічна проза ця книжка-апологія – повний провал. Цікавіша вона як соціальна проза.

Соціальне розшарування в «Першому» – магістральний мотив. Розповідач пояснює свою класову нетерпимість такою собі генетичною травмою, перевагами постпам’яті (є і такі, переваги хвороби). Він – із родини репресованих галичан.

Чому ось, скажімо, за призивом в АТО не має йти друг героя, аспірант-пацифіст, у якого горить кандидатська і який не мотивований воювати за землі, які не вважає українським? (Так, галицький сепаратизм, його і про нього в «Першому» багато). Друга від військової служби «відмажуть», зробивши «липову» медичну довідку. На передову підуть інші. Як ось Вадим зі Сходу, який обрав добровільну службу, щоб не потрапити до буцегарні за крадіжку, а там ще грошей підзаробити захотів. Це уже на фронті він взявся імітувати дії і погляди свідомих однополчан і «став людиною». Тепер він – «звір-атошник», коханець подруги розповідача. Вона його підчепила, коли волонтерила. Жінці не бракувало вільного часу, але бракує грошей, а на волонтерстві можна добре заробити, як всі і роблять (таке в цій книжці розказують). Це ще одне питання, яке для себе герої «Першого» вже вирішили: волонтери – це ті, хто збагачуються або шукають сексуальних пригод.

Але щодо того, чому богослови-аспіранти воювати не можуть, а злодюжки-східняки повинні?.. Згадала. В Першу Світову був інтенсивний інтелектуальний рух соціал-дарвіністів. Вони були пацифістами, як і свідомі герої Дроздова. Для них була війна страшною не тому, що гинуть люди, а тому що гинуть не ті, хто має за результатами природного відбору, а гинуть натомість призовники – фізично й соціально здорові… В такому контексті герої «Першого» дуже послідовні гуманісти-дарвіністи.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2016/11/04/bal-debjutantiv-polit-nad-zozuljachym-hnizdom/">ЛітАкцент</a>

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2016/11/04/bal-debjutantiv-polit-nad-zozuljachym-hnizdom/">ЛітАкцент</a>

Літакцент, Ганна Улюра, 04.11.2016