Маніфест нон-конформізму Остапа Дроздова
Цьогорічний Форум видавців вибухнув новим рекордом – дебютний роман-вибух «№ 1» львівського тележурналіста Остапа Дроздова досяг топів продажу, потрапив на вершину усіх рейтингів і став рекордсменом за згадуваністю на літературних майданчиках країни.
Книжки не вистачало для всіх охочих. Критики, видавець, рецензенти з розумінням хитали головами – такий ажіотаж вони передбачали. Адже Дроздов відомий, більше того, Дроздов – талановитий. Його можна любити чи не любити, але заперечити його як явище в українському інформаційному просторі неможливо.– Остапе, які враження після Форуму?– Цей 23 Форум був першим, на якому я був в інший іпостасі. Спочатку читач, медіа-партнер, а тепер – автор. У такій послідовності мені якраз дуже сподобалося. Було задумано, аби презентувати книгу саме на Форумі видавців. Ми її для цього й притримували, хоча вона у травні-червні вже була готова. Хотілося, щоб саме на Форумі у Львові, моєму рідному місті, презентувати себе як автора, як письменника. Я Форуму, чесно, не дуже то й бачив, адже були постійно презентації, автограф-сесії і спілкування з людьми, які звернули увагу на мою книгу. Для себе я зрозумів, що Львів уже не може існувати без Форуму видавців як візиткової речі на рівні з кавою, бруківкою і львівським трамваєм.– Журналістика – це твій фах, царина, де ти відбувся. А чим для тебе є літературна творчість?– Це спосіб зайти на нову територію, яка є для мене повністю незвіданою. Але я думаю, що там дуже добре дам собі раду. Це навіть не відгалуження від мого теперішнього статусу, а, радше, створення нової реальності, в якій я не просто журналіст, чи публіцист, чи медійна особа, а трошки більше. І це – логічно. Оскільки я вже довгий час виношував у собі те, що виходить далеко за рамки моєї професії. У певний момент зрозумів, що вже не можу поміститися в ній. Цей момент настав минулого року, коли я на все махнув рукою, на всі свої острахи, запобіжники і стоп-крани. Я все це позривав і вирішив повністю віддатися іншій стихії, яка мені дає значно більше інструментів, аби бути собою, ніж моя професія. Яка, поміж тим, усе одно буде для мене титульною й основною. Просто вона вже буде не одною. Поки що я ревнощів жодних не спостерігаю, а далі побачимо.– Твій роман-вибух № 1 критик Іван Рябчій означив не як роман, а як «текст», і я з ним погоджуюся.– Я також погоджуюся. Я працюю в жанрі тексту. Для мене жанрові ознаки і рамки є питанням вторинним. Я свідомо йду на те, аби нанизати на свій текст різні різності, стилістичні і змістові фрагменти своїх думок і сюжетів. Усе це цілісно зшите наскрізною ідеєю. Я не хочу себе обмежувати категоричними критеріями жанрів. Саме тому будь-які мої подальші тексти йтимуть через дефіс, як і цей. Читачі звернули увагу, що після слова «роман» є дефіс і інше слово. Тобто, я таким чином через слово-прикладку даю емоційніше забарвлення жанру. Можливо, це створить новий вид жанру, де роман буде більш синтетичним поняттям, ніж літературним.– Впевнена, що кожен читач зауважить майстерність написання.– Я кохаюся у слові, у смакуванні й пошуку нових смислів. Я був редактором двох газет, через мої руки проходило багато текстів, де я бачив огріхи: де думка недорозвинута, де фальшива, де є зайве. Це серйозно мені допомагає. Я сам собі редактор. І той літературний редактор, який працював над моїм текстом, був приємно вражений чи навіть заскочений тим, що він уже вичитаний. Робота над текстом – це певне таїнство, бо кожне слово для мене – це вивіска для сутності. І дуже важливо підбирати правильні слова, щоби потрапити у правильні двері. Хибне слово заводить у лабіринт. Сподіваюся, це буде оцінено лінгвоосвіченою частиною аудиторії, яка цінує оцю межу між простотою, доброю лексикою та енциклопедичністю. Мені важливо не втопитися у певній ніші, а залишитися на золотій середині інтелектуальності, яка має бути доступною. Адже у кожного літератора, який працює зі словом і думкою, є постійна небезпека скотитися до поняття «а мене понесло». Золота середина між інтелектуальністю і простотою буде майданчиком, на якому я творитиму те, що йде зсередини.– Який основний меседж твого роману-вибуху?– Там є кілька меседжів, але основний з них зауважив один критик. Він сформулював «№ 1» як маніфест нон-конформізму, маніфест покоління, яке виросло у так званому міжчассі, коли стара жахлива країна падала й руйнувалася, а нова була не менш поганою для людей. Тому покоління, яке виросло на стику гіршого й поганого, повністю знайде себе у цьому романі. Мені важливе протистояння героя Я проти умовного колективного Ми, яке сягає своїм корінням солідарного совка. Оцей стик нової модерної людини, в яку постійно вливається чорна смола радянського Ми, є найбільшою драмою мого покоління. Я про це ще нікому не казав, але перша, робоча назва роману – «На середині класу». Кожен, хто проходив через горнило гартування свого Я, мали ставати на середину класу, мусили проходити менший чи більший за масштабом остракізм, бойкот, сутичку з людьми, які їх не розуміють. Оце і є ядром моєї драми. Звідти виростає ще один мій меседж – завжди бути собою, а не тим, ким тебе хочуть бачити. Мої персонажі також ідуть за собою, а не за колективними переконаннями.– Остапе, звідки беруться Я?– Це питання статистичної похибки. Якби всі були такі неповторні та унікально шикарні Я, то всі би замкнулися у своїх норах і до блиску шліфували би свою неповторність, не перетинаючись ні з ким. Насправді, такий ескапізм Я від Ми в тексті є вимогою нового часу. Бо я відчуваю, що моя країна відстає на років 50 від сучасного світу, де це вже давно пройдено. Де приватне право є вагомішим, ніж право народу. Якщо вибирати, на чий бік стати: однієї уневаженої через свої переконання людини чи на бік людей, які, може, й правильно щось вимагають від конкретної людини, я стаю на перший бік. І це – моя життєва позиція. Зрештою, я і є своїм протагоністом у романі. Я завжди відчував себе речником меншості, я і є людиною меншості, мене цікавлять ті речі, які цікавлять меншість людей. У кожному демократичному суспільстві має бути якихось 3-5% меншості, маленька смужечка якісної альтернативи, на яку потім орієнтуються всі решта. І драма мого часу полягає якраз у тому, що не орієнтуються. Паріями роблять тих, хто має найбільш здоровий глузд, просунуті погляди, модерний світогляд. Вони не потрапляють у мейнстрим, тому що ми потрапили у пастку чорно-білого мислення і не можемо з неї вирватися.– Як ти підбирав історії сюжетних ліній до книжки?– Мої історії є ілюстраціями до цілих явищ. Вони мали й мають місце у моєму житті, щось із них додумане, але в основі є власний досвід. Там є персонажі перейменовані, персонажі, яких я зводив між собою, хоча вони не контактують у реальному житті. Там є чатка літератури і частка реальності з перевагою реальності. «№ 1» – це акт публічного ексгібіціонізму, демонстрація напоказ драматично пережитого, того, що мене формувало. Я виходжу до читача як публічна особа, не ховаючись за інших персонажів. Мені важливо, щоб моя книжка промовляла до читача моїм голосом, який він уже знає. Тому моя сповідальність є повністю органічна. Мені важливо було задати саме такий оголений тон.– Справді, книга дуже реалістична, містить багато драматичних моментів, але таким собі сонячним промінчиком для мене були фрагменти, де ти закоханий. Чи існує у коханні небезпека, що Ми двох поглине Я одного?– Для мене двоє – це Я, а не Ми. Для мене стан власної закоханості є найбільш хвилюючим і тремтливим, тому що моя любовна історія є історією меншості. На чому й базується моя ідентичність. Коли я формувався, то жахався від того, що до свого кохання й почуттів підходив майже як математик. Я хотів правильно вивести формулу, чи щось вдасться з цього ділення і множення. Ще відтоді я створив свою власну капсулу, і мені комфортно перебувати у стані недоторканості іншими. Для мене Я + Я = Я, де ніхто не намагається переробити іншого, заразити собою, власним світоглядом. Де ти кохаєш і не втрачаєш себе. Бо я часто бачу, що кохання є прекрасним грабіжником, який приходить і забирає частинку твоєї ідентичності. І ти починаєш перебудовувати, надбудовувати себе і стаєш зовсім не тією людиною, в яку хтось закохався. Я вважаю, що кохання є тією єдиною сферою, де ти можеш показати свої слабкості і не боятися, що вони будуть грати проти тебе.– Ми вже знаємо, що дебют вдався, рівень моральної сатисфакції зашкалює)))), а як щодо комерційної складової успіху?– Комерційна складова завжди є важливою. Я не та людина, яка буде тішити своє самолюбство і заставляти свій гараж сотнями непроданих примірників. Років сім-вісім тому я вже пройшов цей момент «зірковості», хоча дуже не люблю таких речей, вони до мене не прилипають. Абсолютно спокійно ставлюся до здобутку і визнання. Я все це ціную, але розумію, що це є результат праці, а не якихось збігів обставин. Для мене комерційна складова є дуже важливою, тому сподіваюся, що відбудуся в літературі з комерційної точки зору. Просто так щось робити – це трошки не моя історія. Буде прес-тур у десятки міст, маю запрошення в навчальні заклади, кличуть у Канаду та Америку. Буду без докорів сумління експлуатувати своє медійне ім’я, на яке я працював багато років. Нехай тепер воно попрацює на мене.– І традиційні «плани на майбутнє»– Я вже закінчую роман «№ 2». Там дійовою особою буде країна як така. Як феномен, як одухотворена субстанція, яка змінює долю людини, робить її щасливою або нещасною. До певної міри це буде навіть діаспорний роман, бо я описую людей країни поза країною. Мене цікавить їхнє дистанційне сприйняття країни і те, як вони вириваються з країни, аби стати людьми іншими. Країна у мене постає як персона. Досі ніхто так не трактував країну. Я на це йду. Це буде трохи жорсткувато, але дуже творчо. Через долі персонажів, які вже всі виписані, моя країна постане дуже нестандартно.
