Відомий львівський письменник Любко Дереш розповів нам про своїх вчителів, новий роман, зміни у поглядах молоді, дав п’ять порад щодо написання тексту та порадив, як просувати свій твір у літературному світі. Ми поцікавились, які вірші письменник був би радий бачити на вулицях Одеси в рамках нашого проекту «Поезія стін», та дізналися про творчі успіхи одеситів.
Ваші перші твори, як ви зараз їх сприймаєте, коли маєте за плечима величезний письменницький досвід?
Оцей досвід неоднозначний, тому що він десь позитивний, а десь негативний. Це, напевно, і є суттю досвіду, коли ти починаєш розрізняти хороші і погані сторони. У сумі цей змішаний досвід дозволяє розуміти, що не треба нічого вимагати від своїх колишніх творів. Які вони є, такі вони є, найрозумніше – просто залишити їх в спокої і вже до них не повертатися. Іноді я пригадую собі і розумію, що деякі речі я би уже там не написав, тому що тоді це був такий вік, настрої, середовище, люди, з якими я спілкувався. Якщо думати, як це переписувати, то я би просто таких книг не написав. Якийсь час я цим нервувався, в якихось моментах твори почали мені не подобатися. Наразі я їх відпустив, хай вони живуть своїм життям, вони вже як дорослі діти, мають свої сім’ї і своїх дітей.
У вас є свій власний марафон – перечитати 100 найкращих книг всіх часів і народів. Як просуваються справи в цьому напрямі, і що нового ви вже для себе почерпнули?
Цей марафон я розпочинав восени 2013 року, але події в країні тоді так бурхливо закрутилися, що я змушений був його трохи залишити. Зараз, повернувшись до цієї ідеї, я зрозумів, що такий формат мені не буде підходити. Я маю конкретний список книг, які приходять зараз в руки, і мені потрібно їх читати. Із того, що входило в списки, я прочитав, може, 15 книжок, і вони дали мені настільки сильний поштовх, що я почав писати новий роман. Писав цей роман практично 2 роки, і він вийшов доволі великим за обсягом. Роман готовий у вигляді «чернетки», зараз я працюю над його «чистовиком». Він буде називатися «Біжи і кричи», така доволі енергійна, виклична назва. Потихеньку я повертаюся знову до читання, вже, можливо, не в такому ключі , щоб прочитати сто найкращих книг, але все одно хочу старатися читати трошки більше. Зараз, як ви знаєте, Марк Лівін і Катерина Бабкіна проводили Bookchallengeua, в якому ставили собі за мету прочитати 400 книг. Вони надихали людей читати більше і мене також надихнули знову.
В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що мрієте аби українська література навчилась давати відраду душі та всьому світу. Цим словам вже більше двох років, мрія втілилась у реальність? Якщо так, то хто стояв чи досі стоїть за цими змінами?
Важко сказати, що це вже втілилося, скоріш за все, є якісь намітки на це. Я бачу низку нових молодих письменників, які стоять на ясних позитивних позиціях. Це той же Марк Лівін, він мені симпатичний, це Софія Андрухович, Таня Малярчук, які несуть дуже конструктивне ядро. Сергій Жадан – це, безумовно, вже старше покоління. Те, що було озвучено – це навіть не справа двох чи п’яти років, це справа, я думаю, років 10-15. Мені здається, що визріває новий погляд, і не тільки в літературі, а взагалі серед молоді в українському суспільстві. Він сильно був пов’язаний з волонтерським рухом після Майдану, який виник у зв’язку з подіями на сході України. Цей рух трансформується в інші волонтерські рухи громадського характеру. Це те, що можна було б назвати громадським суспільством, але не зовсім. Це рухи молодих людей за те, щоб самостійно організовуватись, аби брати на себе відповідальність за те, що відбувається зі мною, з моїми друзями, навколо нас, дбати про навколишнє середовище, екологію свого розуму. Про те, щоб майбутнє наше було більш творчим, відкритим, щоб там було менше монотонної дурні, бюрократизму, штучних речей. Загалом, це такий рух за життя, за те, щоб прийти до своєї природи, повернутися до свого місця у Всесвіті.
Яких письменників ви можете назвати своїми вчителями, а себе їх учнем?
В першу чергу – це Стівен Кінг. Це точно мій найбільший вчитель, який мене навчив, як розповідати історії. Він мені, в принципі, пояснив, що писати – це означає розповідати історії. Хоча потім я прочитав багато книг, які були не схожі на розповідання історій, тим не менш, я досі переконаний, що хороша книжка дорівнює хорошій історії. Також це Курт Воннеґут. Якщо Стівен Кінг навчив мене правилу, що треба завжди викидати все зайве(в нього є ціла книжка, як писати книги і по ній я дуже багато речей для себе зрозумів), то Курт Воннеґут мене навчив того, що література може бути іронічною, наповнена гри, жвавості і бути дуже гострою. Юрко Іздрик, Юрко Андрухович, Юрій Похальчук, Богдан Жолдак – це люди, які показали мені, що на українській мові писати можна, і що це може бути дуже цікаво. У мене було уявлення, що література автоматично означає американську: герої мають носити якісь чужоземні імена, і вона не може відбуватися тут, у нас. Ці письменники змусили переосмислити це все, зрозуміти, що література може відбуватися в тому місті, де я живу. Власне, від прочитання книг Юрка Андруховича і Юрка Іздрика якраз і з’явилася ідея роману «Культ», який дуже локалізований, про Західну Україну, про моє життя.
З чого починається кожний ваш роман? Це просто думка, ідея, або, можливо, в основу твору лягає якась реальна, почута вами, історія?
Спочатку це гостра ідея, натхнення, образ. Взагалі, щоб воно прийшло, має прийти певна кількість якоїсь вільної енергії. Натхнення мусить уже десь бродити в тобі. З’являється образ, потім ще якась думка. Коли ти бачиш зв’язок між цими двома думками (вони до цього були ніяк не об’єднані взагалі, з різних сфер, можливо), між ними проскакує електричний імпульс – і думки починають зближатися, а далі діляться, як статеві клітини, і починає народжуватися з них поступово новий твір. Майстер-клас, який нещодавно проходив в Одесі, називався «Народження роману». Зливаються ідеї, і потім вони розвиваються так, як розвивається організм, який врешті-решт має народитися, вийти з черева.
Моя професійна мрія – написати ту книжку, над якою я зараз працюю, допекти її до кінця.
Коли ви розумієте, що роман доцільний, з нього нічого прибрати, або додати, а все, що ви хотіли сказати, – сказане?
Я ще до такої вершини досконалості не доходив ні разу. Постараюсь дійти на цей раз, можливо. Такої речі як остаточне завершення роману немає. Це може тривати до безкінечності. Як каже Стівен Кінг, то потрібно змусити себе поставити крапку і припинити цей нескінчений процес редагування. Усі мої книжки, які виходили, – напівсирі. Моя професійна мрія – написати ту книжку, над якою я зараз працюю, допекти її до кінця, аби було близьке відчуття до того, що ви описуєте.
У ваших творах багато містики та релігії. А чи присутні вони у вашому житті?
Якоюсь мірою, так. Я вважаю, що без цього метафізичного погляду на світ свідомість людини неповноцінна. Для мене очевидним є ця інша реальність, яка включає нас у себе. Вона є поруч, зовсім близька та дуже важлива для того, аби ми почували себе повноцінними і здійснили те, для чого були створені. Без неї, без цієї вищої всеосяжної трансцендентної реальності, наше життя не мало би сенсу. Саме вона, часом напряму, а часом опосередковано, надає кожному нашому дню значення. У тому числі, надає мені сенсу писати, аби поділитися відчуттям, що ця абсолютна реальність знаходиться дуже близько.
Ви дуже багато подорожуєте. Скажіть, мандри – це саме те, звідки ви черпаєте ваше натхнення?
У тому числі. Без подорожей я би якось сильно «вкорінився» і закрився. Подорожі дозволяють на декілька днів вирватися, звільнитися від старого себе. Переміна місця дуже важлива для мене. Навіть Гете казав, що найкращий спосіб освіти – це мандрувати. Для письменника це також дуже важливо. Усі ці мандрівки потім виливаються в якісь нові зустрічі, ситуації, в які ти потрапляєш, місця, які ти для себе відкриваєш. Оце той вітерець, який потрібен для того, щоб ти не закисав.
В Одесі ви ділилися своїми знаннями щодо написання роману. Чи можливо за два дні навчитися писати? На чому у своєму майстер-класі ви робите найбільший акцент?
Безумовно, за два дні навчитися можна хіба що запарювати чай в пакетиках. Про роман тут мова не йшла. У нас колегіальна співпраця. Тут не було такого формату, що мої слухачі виступають як учні. Ми виступали на рівних правах, як колеги, колеги-літератори, і разом робили певні завдання. Кожен так чи інакше проявляється на тому рівні, на якому він зараз знаходиться. Усі разом підказували один одному, черпали щось нове для себе. У тому числі я також перебираю багато речей від тих людей, які приходять на ці заняття.
Якби вам треба було всю програму майстер-класу звести до, наприклад, 5 правил чи порад. Якими б вони були?
1. Пишіть, якщо вам подобається писати, але не намагайтеся зробити літературу джерелом грошей або популярності.
2. Пишіть так, щоб процес написання був винагородою і ви не намагалися знайти слави чи визнання понад тим.
3. Довіряйте своїй інтуїції і довіряйте історії.
4. Позбувайтеся всього зайвого.
5. Між розумним і живим вибирайте живе, тому що живе завжди виявиться розумним і красивим.
Проте, навіть вже написавши перший роман, початківці доволі часто не знають, щодалі з ним робити. Що обрати – стукіт по дверях видавництв, конкурсні програми чи «самвидав»?
Шукати літературного агента – це по-перше. Друге – спілкуватися з людьми, які мають дотичність до літератури, тобто знаходити якісь групі в Вконтакті чи на Фєйсбуці, як просто про письменництво, так і конкретно про літературу в Україні. Коло людей, пов’язане в книговиданням і з книгописанням в Україні, не таке велике. Їх можна за якийсь час всіх собі вивчити і зрозуміти «who is who» в цьому процесі. Третє – це їздити на фестивалі, брати в них участь, представляти свою прозу. Це треба для того, щоб зрозуміти краще свій реальний масштаб: наскільки ти геніальний, і наскільки ти там краще за всіх пишеш (розвивати в собі смирення, якщо бачиш, що є там люди, які пишуть краще). Це спілкування дозволяє відкалібрувати себе, свою самооцінку. Є ще четверта на п’ята речі: посилати свої тексти на конкурси та подаватися на літературні стипендії, але вони часто передбачають, що в вас вже є щось написане. Тим не менш, якщо ви туди потрапляєте, то спілкуйтеся з іншими письменниками і набирайтеся в них досвіду. Ось такі пункти в порядку спадання їх можливості.
Враховуючи події в країні, як початківцям оминути політичні контексти та сюжети у своїх творах, та чи варто це взагалі робити?
Кожен має право сам визначати, про що йому писати. Якщо людина відчуває, що вона мусить писати про політичні сюжети, то, можливо, їй дійсно потрібно це робити. Кожен сам несе відповідальність перед цим внутрішнім голосом, покликом. Дуже часто цей голос ставить тебе в таке положення, що ти змушений іти проти оточення. Якщо тобі всі кажуть не писати про політику, то цей голос часом може казати – пиши, або навпаки. Це дуже особисте. Важливо бути щирими і дослухатися до того, що підказує цей голос письменницької інтуїції. Треба бути чесним із собою.
Ми плануємо писати на стінах одеських будівель вірші українських письменників. Жодного вандалізму, лише з дозволу та за попередньою домовленістю. Який вірш ви хотіли б побачити на вулицях міста під час наступного візиту до Одеси?
Мені дуже подобається вірш Іздрика:
Дощ над озером (.) означає для риб
лиш дорогу до неба, сусіднього з раєм,
але зграї сріблясті пірнають углиб
і вмирають беззвучно. А ми не вмираєм.
Нам би крихту надії. Повітря б. Води б.
Адже нас небагато. А скільки – не знаю.
Дощ над озером що означає для риб?
(.) Для нас він нічого (.) не означає.
Також мені подобається цикл віршів Індія Андруховича.
Що нового ви почерпнули з візиту до Одеси цього разу та що повезете додому на згадку?
Я зрозумів, що одесити дуже добре вміють працювати зі словами. У нас було кілька вправ на кмітливість: ми будували діалоги, то одесити проявили себе дуже комунікабельними. У них не було взагалі жодних проблем з побудовою діалогів, на відміну від багатьох груп, де це проводилось. Разом з тим, я побачив, що в одеситів є певний індивідуалізм: коли в нас була групова робота, їм було трошки складніше включатися, залишати свою, якусь відособлену позицію. Загалом Одеса і одесити мені дуже близькі. Люди імпонують своїм доброзичливим ставленням, теплом і внутрішньою культурою.
