ЗМІ

Худий, молодий, майже юний, в абсолютно простому одязі. На перший погляд, він більше схожий на стереотип студента фізфаку, аніж на респектабельного письменника-філософа. Однак лише на перший погляд – поки цей, здавалося б, майже непомітний юнак не почне говорити чи писати.

Любко Дереш буквально ввірвався до історії сучасної української літератури, крокуючи по-юнацьки сміливо й безапеляційно, відчуваючи під собою непорушний фундамент молодості.

Йому було лише 18 років, коли в журналі “Четвер” друкується роман “Культ”. Нікому не відомий до того юнак, раптом стає героєм десятків рецензій шанованих літературознавців. “Культ” став причиною ледь не скандальних розслідувань із приводу “справжнього” авторства. Богема шепотілася, що насправді роман належить Іздрику та Єшкілеву! На щастя, чутки не підтвердилися. І вже за кілька місяців із виходом “Поклоніння ящірці” Дереш стає повноправним членом письменницької спільноти. А далі були “Архе”, “Намір!”, “Трохи пітьми”, “Голова Якова” та інші.

Уважний читач міг спостерігати, як Любко ріс на очах, як із кожним романом ставав дедалі мудрішим і невичерпнішим. Варто відмітити й переламний момент у творчості письменника – так званий “синайський цикл”. Протягом трьох років він перебував серед єгипетської спільноти дауншифтерів, що кардинально змінило напрям його романів. Наступні “Пісня про любов і вічність”, “Миротворець”, “Остання любов Ассури Мухараджа” майже не містять маргінальних деталей (чи не улюбленого засобу увиразнення постмодерністів), натомість рясніють іще глибшою мудрістю, іще заплутанішими пошуками власного “я”. Любко змушує думати, змушує, ніби клубок із нитками, розплутувати духовні поневіряння героїв. Він ставиться до свого читача як наставник до учня. Але не нав’язує своєї мудрості, натомість поволі, без найменшого тиску, вкладає в голови аудиторії власні знання й досвід.

Фахівці називають Дереша майстром містифікації, досвідченим дайвером у глибинах інтелекту й свідомості. І нам пощастило поспілкуватися з ним, аби довідатися певні деталі закулісся його письменницького лицедійства.

Із чого починали? 

– Із двох оповідань на моторошні теми – про тунель у паралельний світ в калькуляторі та про слуховий прилад, у якому замешкало зло. А взагалі – із переписування чергової серії «Твін Пікс» Девіда Лінча в блокнотик, підписаний просто й скромно – «Л.Дереш, Твін Пікс». Мені було тоді приблизно 12.

Написання книжки для Вас – виконання однієї з письменницьких задач чи процес, у якому керувалися виключно натхненням і настроями? 

– Натхнення добре для початку. Це – аванс, який дозволяє тобі зрозуміти, що писання – це твоє. Далі починається робота, у котрій, окрім приємних хвилин осяяння, також багато поту, крові та інших фізіологічних моментів.

Чи відчуваєте відповідальність перед тим, хто придбає книгу й наскільки це впливає на результат? 

– Ця думка – уже другорядна. Першим є звернення до деякого невидимого і дуже прихильного читача, котрий буває один на мільйон, якщо не рідше. Коли книга вже написана для нього, тоді можна редагувати її, аби привести у вигляд, прийнятний для всіх інших.

Яким уявляєте свого читача? 

– Він толерантний, із великим авансом довіри й доброю фантазією, не боїться складних моментів і дуже емоційно переживає все, що я пишу.

Чи завжди усвідомлюєте, на чому завершите книгу?

– Це нагадує виринання з туману носа шлюпки, джонки або гігантського трансатлантичного лайнера: часто справжні розміри судна та його характер (можливо це крейсер-авіаносець?) проявляються щойно тоді, коли текст перевалює за середину. Хоча загалом, по документах, усе начебто наперед відомо – має бути моторний човен з екіпажем (одна штука).

 

Remarka, 21.09.2016