ЗМІ

Про сакральну суть сміття на повен філософський голос заговорили з початком 1990–х років. Тодішній дикий постмодернізм визнавав культуру за величезний супермаркет, у якому кожен вільний придбати своє прострочене щастя. Пізніше мова зайшла про музей як цвинтар культури, про що всерйоз розводились як російські оракули сучасного мистецтва на кшталт Прігова і Кабакова, так і українські культурники на кшталт Юрка Винничука з його Великою Сміттяркою у фантасмагорії «Мальва Ланда». Вже сьогодні головний герой роману «Чарівний світ. Тепер» Тимофія Гавриліва — філософ–волоцюга, який снує свою персональну ідеологію в контексті культурного захаращення.

 

Починається «Чарівний світ» із гротескної імітації роману «Черга» Володимира Сорокіна, в якій репліки людей на автобусній зупинці мають скластися в оповідну композицію, але не складаються через надмірну заклопотаність автора чистотою мови, і тому він переходить до другого розділу. Загалом, крім мовних пригод у країні постмодерністських стереотипів, із романом Гавриліва трапилася також пригода геополітичного трибу, адже «Тепер» є першою частиною його трилогії, який концептуально продовжує роман «Де твій дім, Одіссею?», що 2009 року став першою книжкою українського автора, яка з’явилася у швейцарському видавництві Ammann Verlag, викликавши неабиякий резонанс.

З іншого боку, «Чарівний світ» — це типова проза поета–перекладача, коли лінійна оповідь набуває філософської повноти за рахунок дискретних прикрас–артефактів на зразок фруктового десерту, як у романі Гавриліва, плеканого, наче немовля, яке законно «всиновлюють» у крамниці, а потім ганебно викрадають. Квазінауковому стилю оповіді неабияк сприяють також назви глав на кшталт «Шлях із докорами сумління і кверкусофобія» і Thaumetopoea processionea — якраз ті, до речі, в яких герой роману здійснює «десертний» злочин і в яких розповідається, через які дитячі комплекси він це зробив.

Далі вигадана автором істота поводить себе точнісінько так, як герой «Джалапіти» Емми Андієвської. «Фрутхен — не більше й не менше — може кардинально змінити життя, а ми навіть незчуємося. Фрутхен поштивий і скромний. У наш час скромність фрутхена — рідкісна чеснота, тільки хто ж її поцінує?» — значить автор, хоч фрутхен — це звичайнісінький десерт. Ну, може, не такий уже звичайнісінький, якщо читача інтригують ним упродовж кількох глав. Причому з докладною технологією — ба навіть психологією! — його придбання у крамниці, де він, себто фрутхен, набуває ознак одухотвореності, починає переживати за своїх покупців, ганити автора (за те, що не наділяє їх достатньою кількістю грошей для його, фрутхена, придбання), і нарешті почуватися повноправним членом компанії у тандемі закоханої парочки... Фактурне чтиво, цілком у «сенсорно–мануальному» стилі Марселя Пруста чи (якщо ближче за географією) Йозефа Рота і Бруно Шульца. Тут тобі й таємниче військо (чи не мурах?), яке нападає на ласуна чужим тістечком і зжерає його сніданок, і таємничі Жора і Кузя, схожі на вуличних котів, хоч насправді це бомжі–інтелектуали, які вечеряють знайденими на буржуйському смітнику ковбасками, бананами і половиною торту, і на яких не зважаєш, бо автор жене свого героя–волоцюгу все далі. Ну наче справжнього Одіссея сьогодення, а чи новочасного Гамлета, якому дається бачити і чути те, чого не зауважують пересічні обивателі. Яка національна література не хотіла б мати такого героя?

Попри цілком «людське» забарвлення фабули роману, це також «роман речей», себто оповідь і сповідь предметного світу. «Я — пластикова пляшка. Я надто цінна, щоб опинитися на звичайному смітнику. Мене викидають в окремий контейнер. На контейнері моя фотографія — це мій персональний контейнер». І далі ми дізнаємося про пригоди «Води Солодкої Ожинної», яка подорожувала потягом, або «Мінеральної Справжньої Легіонерської», яка була свідком подружньої зради. Загалом у романі Гавриліва чимало уваги приділено сміттю і смітникам — метафорі загибелі та відродження цивілізації. Так, головний герой–волоцюга не потерпає зі свого соціального статусу, а навпаки — культивує його. «Він міг укласти кулінарний «Путівник–Смітник. 100 най­смачніших знахідок», — значить автор. Його запросили б вести щоденну програму: «Ножем із бомжем» — великий смітник посеред студії та він, який виймає необхідні інгредієнти».

І щоразу нова глава «Чарівного світу» відкриє перед читачем зовсім інший, містичний бік оповіді. «Який iз двох боків — інший? — перепитує нас автор. — Той, на якому залишився парк із темними глибинами густої зелені, куди імператор вирушав після літургії на полювання?» Тож звести воєдино кілька контекстів одного романного дискурсу — завдання для справжнього читача, для якого призначений цей роман. Цілком європейського, зауважимо, кшталту.

Україна молода, Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО , №201 від 28.10.2010