ЗМІ

Так склалося, що Тимофія Гавриліва знають в Україні більше як літературознавця та колумніста, аніж як письменника, у чиєму доробку понад десяток поетичних і прозових збірок, літературні премії та нагороди, переклади світових майстрів пера та кілька упорядкованих праць. Гаврилів обирає тактику, дещо нехарактерну для українського письменника ХХІ століття. 

Він не так часто з’являється на літературних заходах, 

не роздає направо-наліво інтерв’ю й автографи. 

Здається, частіше його можна побачити онлайн, аніж поза мережею, цього автора небанальних та вдумливих текстів.

У випадку «Червневої зливи» існує певна небезпека: той, хто вперше візьме в руки книжку Тимофія Гавриліва (тобто почне ознайомлення з його творчістю саме з цієї збірки новел), може застрягнути на двадцятій-тридцятій сторінці, відкласти її вбік і більше не повертатися. Утім, обізнаний уже читач гарантовано прийме виклик і подужає текст до останньої сторінки. Адже книжка насамперед вимагає максимального фокусу, не лишаючи виправдання розсіюванню читацької уваги.

«Червнева злива» містить сім новел, героями яких є люди різного віку, професій, місця народження та соціального статусу. Спільним елементом для всіх є розгортання персональної історії на тлі вседержавної — у когось це похмурі роки часів СРСР, хтось живе на сучасному Донбасі. Так чи інак, кожен персонаж відчуває на собі величезний тягар доби та батьківщини: «Це країна,  у якій усі, хто лише здатний, тікають геть. У якій ті, хто в ній виріс, ненавидять її. Ненавидять усе», — зауважує головний герой новели «Сонечко». Проте, читаючи інші тексти збірки, може здатися, що юнаки, чоловіки, жінки й дівчата просто стали жертвами системи, з якої їм не вибратися, і в читача мимохіть виникає співчуття до їхніх нелегких доль. Але тут Гаврилів бавиться з аудиторією: мовляв, ану вгадайте, кого з них варто любити, а хто — нахабний лицемір? Автор ненав’язливо показує, що причиною всіх персонажевих бід стає їхній же вибір: хтось вирішує дати хабара, хтось — стати співучасником злочину на кордоні або продати своє тіло першому-ліпшому. Воднораз персонажі Гавриліва постійно перебувають у пошуку відповіді на запитання: «Чи ж я не людина? Чи ж нема мені виправдання?»,— і якщо й не проговорюють цього вголос, воно читається між рядків. Так, наприклад, бізнесмен Богдан, якого звинувачують у незаконному будівництві на території міського парку, понад усе прагне, щоби його розуміли всі так, як розуміє найкращий друг. Водночас він стверджує, що «людям не догодиш», і нагадує про свої колишні заслуги перед міською громадою, ніби вигороджуючи себе перед іншими. Або героїня новели «Богомаз», яка розповідає про бурхливу молодість, що надто швидко увірвалася в її дитинство: «Інколи я нажлуктувалася до зелених коників. Мені кортіло забутися. Почуватися дорослою», — і тут читач має зрозуміти жінку, увійти в її становище: мовляв, напивалася, бо хотіла бути старшою. Ну, з ким не буває? Логічно всі пошуки персонажів підсумовує маленький хлопчик — головний персонаж історії «Наші діти», один із небагатьох, хто наважується озвучити гірку правду: «Хіба вбивати, лукавити, бути боягузливим, підступним і зрадливим — не людське так само, як творити, мріяти, сподіватись? Дикі звірі не нищили один одного так, як люди». Усвідомлюючи це, герої Гавриліва й далі беруть на повну від життя, від моменту, від усього, що навколо, дивуючись, як можна цього не робити. «Коли плоди самі просяться в руки, лише дурний їх не прийме», — каже головний персонаж «Сонечка», хоча через кілька сторінок сам собі суперечитиме:

«Гроші — ваше все. Бо тільки коли ви їх матимете донесхочу, коли ними блюватимете, щойно тоді збагнете, що вам їх не треба». Гіркий сарказм персонажа спостерігаємо впродовж усього сюжету: «Ми народжуємося на світ, щоби наповнювати його сенсами. Ви хочете, щоби я повірив у це? Ми наповнюємо світ безсенсовістю всього, що робимо», — і саме тут думки про бодай якусь внутрішню еволюцію головного героя (який потім виявиться ще й бабієм) розбиваються вщент. А далі — знайома гра автора з читачами: через кілька сторінок ми дізнаємося, що цей самий чоловік стає добровольцем на Донбасі, й упередженість щодо персонажа витісняється прихильністю й невимовною любов’ю до захисника та поборника правди і справедливості (аж дивно, як швидко можна забути про гріховне життя книжкового Дон Жуана, що було ще кілька рядків тому).

Ось у цьому весь Гаврилів — заплутати, повести хибною дорогою, давати помилкові підказки,  щоб у підсумку вийти, запитуючи: «Що це було?». Це подорож, сповідь, емоційна злива — така, що після неї читачеві треба добряче оговтатися і (цитуючи автора) «розвіятись, забути, а тоді вернутися до миті, де зупинився».

УКРАЇНСЬКИЙ ЖУРНАЛ, №9, 2018, Галина Сафроньєва, Львів