ЗМІ

Тимофій Гаврилів

«Якби довелося оповідати про життя, було би дві оповіді … Хоч би що було сказано, це буде не те».
(Чарівний світ. Тепер)

Сучасна українська романістика не може похвалитися яскравими експериментальними творами. Найбільш відомі українські романісти початку третього тисячоліття або працюють в межах «неонародницької» традиції (М. Матіос, В. Шкляр, В. Лис), із погляду якої будь-які експерименти виглядають зайвими, або ж шукають свого голосу відповідно до запитів ліберальніших читачів (найвідоміші романісти цього крила – О. Забужко і С. Жадан). І одні, й інші сподіваються на масового читача, а кожен автор, хто має таку інтенцію, до експериментів удається дуже ощадливо.

Роман Тимофія Гавриліва «Чарівний світ», що складається з трьох частин, кожна з яких з’явилася на книжковому ринку окремим виданням, не привернув до себе уваги. Причина очевидна: твір хоча й не переобтяжений філософемами, та все ж експериментальний. Видно, що автор не ставив собі за мету донести до читача історію, сюжет, його більше цікавило питання, як розповісти. Кожну з трьох частин роману написано в іншій стильовій манері, в іншому ритмі, за іншими композиційними принципами, з інших ракурсів. Головними героями роману виступають безхатченки, і це також вплинуло на форму твору. Коли людина живе в постійних злиднях, в постійному очікуванні найелементарніших, найпідставовіших речей, тоді чекання стає безберегим, воно заповнює собою все людське єство, і в такому стані чекати можна на що завгодно – наприклад, на прихід друзів, яких уже немає в живих, на здійснення якихось фантазій, що припленталися через підсвідоме з минулих часів тощо. Поведінка позбавленої можливості реалізувати свої насущні потреби людини з погляду пересічного здорового глузду є неадекватною. І автор роману «Чарівний світ» мусив виявляти винахідливість у відторенні такої зміненої свідомості. У першій книжці роману неживі речі оживають (пам’ятник, пластикова пляшка), а люди перетворюються на пам’ятники, реальність переплавляються у мінливу магму фантасмагорій, мовлення особи розколюється на діалоги, тому людська ідентичність виявляється проблематичною, а, водночас, проблематичним є і саме сприйняття твору.Я завжди ставився насторожено до масової літератури і масової культури, хоча не заперечую, що у ній є чимало зразків справжнього мистецтва. Коли народ читає Шевченка чи Гемінґвея, це чудово, але погано, коли поети наслідують Шевченка, а прозаїки наслідують Гемінґвея. Мистецтво має бути новаторським, перепрошую за банальність. А саме цього – не банальності, а новаторства, експериментальності – українській романістиці нашого часу бракує.

Різняться між собою ці частини «Чарівного світу» і стилістично, що свідчить про вимогливість Тимофія Гавриліва до себе. «Тепер» складається з коротких оповідань; головний герой тут самотній, розповідь ведеться від третьої особи. У «Тоді» оповідь — від першої особи, текст менш-більш лінійний, є багато діалогів. Діалоги, попри їх беззмістовність чи абсурдність, доволі жваві й іронічні; останнє, очевидно, допомагає співрозмовникам позбуватися агресії.Читач неодноразово впіймає себе на думці, що історія, у котру він уже повірив як у те, що сталося з персонажем, насправді є не більше, ніж чергове сновидіння чи марення персонажа. Інколи навпаки – ми не віримо авторові (наприклад, коли в першій частині йдеться про чотирьох татів і принаймні двох мам головного героя). Та згодом розуміємо, що це не маячня (герой виростав у таких умовах, що роль тата і мами виконували не лише його природні батьки). Заплутує читача ще й структура роману: перша книжка, «Тепер», – це розповідь про недавні події романного часу, друга книжка, «Тоді», – про події давніші, а третя, «Між тоді і тепер», – мікс із подій давніших і новіших, причому якщо новіші події розгортаються за хронологією, то давніші в реверсному порядку, з моменту, коли герой іде до школи, до його перших днів життя.

Значна частина другої книжки написана короткими стакатними реченнями. У третій, «Між тоді і тепер», експериментів ніби й не так багато. Скажімо, тут нема мовних ігор, заримованих шматків тексту, що були у «Тепер». Очевидно, в заключній книжці письменник уже не почувався так розкуто, як раніше, бо мусив заповнити деякі прогалини, залишені у перших двох. Експериментальною у третій книжці є структура – чергування епізодів із дитинства головного героя з епізодами з його дорослого життя; якщо читати достатньо уважно, то у цих хронологічних стрибках інколи помітно певну логіку. Можна також зазначити, що в різних частинах роману письменник подеколи вдається до ритмічного наслідування загальновідомих джерел (Біблія, героїчний епос).

Названі вище особливості «Чарівного світу» свідчать про те, що в особі Тимофія Гавриліва маємо досить самобутнього прозаїка, вимогливого до себе, сміливого експериментатора. Очевидно, тема бомжів (до речі, письменник уникає цього запозиченого з російської мови слова, він застосовує лексему «безхатченки») його цікавить не сама по собі, а радше як метафора, адже твір далеко не реалістичний, і в інтерв’ю прозаїк зізнається, що він не тільки не бомжував, а й не вивчав побуту бомжів, не вів із представниками цього соціального прошарку методичних розмов тощо. Певною мірою твір виправдовує рішення висвітлити цю тему з позицій нереалістичних: цікаво, не скутий реаліями нашого часу, місцями сповнений дотепності. Водночас ця умовність тягне за собою і спрощення у психологічних портретах персонажів (особливо плоско, ідеалізовано прописана історія дитячої дружби головного героя з Йошкою), поверховість у зображенні не таких уже й другорядних подій (наприклад, ситуація із найманим убивством під кінець третьої книжки), відчуття необов’язковості у низці фантастичних картин. У мене від цього роману залишилося таке враження, ніби об’єктив умовної відеокамери Тимофія Гавриліва в одних епізодах подає дуже детальне зображення — настільки детальне, що важко побачити контури зображеного, а в інших епізодах лише мигцем «пробігає» по певних ситуаціях. Причому ті перші далеко не завжди є вагомішими, ніж другі. Втім, може, саме це й передбачав письменник-експериментатор? Читач не може знати всього, що задумав автор по-справжньому експериментального твору, тим більше, якщо цей твір – «… світ». Читач – піддослідний.
 

Літакцент, Ігор Котик, 12.04.2012