ЗМІ

Читати книжки про книжки – це потрапляти в літературний фрактал: ти читаєш про те, як читають інші, які розповідають, як читати. Отже, маємо цілий лабіринт з інтерпретацій. Найбільше я боюся нав’язаних інтерпретацій, тому навіть анотацію на обкладинці пропускаю, аби мені мимоволі щось не нав’язали. Тож я щиро радію, що сам Едґар По потрапив мені до рук на 12 років раніше, ніж есей «Вкрадений лист» Лакана, а Джейн Остін – задовго до того, як я прочитала чудові «Листи до Аліси, що починає читати Джейн Остін» Фей Велдон. Проте цього разу я ризикнула взяти до рук три книжки, темою яких є література як така.

Шарль Данціг. Навіщо читати / Пер. із франц. Зоя Борисюк. – К.: Видавництво Анетти Антоненко, 2014

«Навіщо читати» Шарля Данціга – збірка есеїв, об’єднаних спільною темою, точніше, спільним запитанням. Беручи до рук книжку із такою назвою, мимоволі очікуєш, що автор тобі пояснить, який сенс має процес читання і, головне, як заохотити друзів/дітей/батьків до читання, пояснивши, що це необхідніше за сон та повітря. Або, щонайменше, на тому самому рівні важливості. Проте книжка Данціга – це аж ніяк не інструкція і навіть не збірка переконливих есеїв, а, швидше, сповідь постійного члена зібрання анонімних бібліофілів. Данціг піднімається і каже: «Вітаю, я Шарль. І я люблю читати. Понад усе. А які проблеми у вас?» А у нас їх теж чимало.

 

Ці 76 коротких есеїв – по дві-три сторінки кожен – викликають глибоке відчуття співпричетності: так, ми теж читали з ліхтариком під ковдрою, так, ми теж наштовхувалися на людей і речі, бо тримали в руках книжку, так, нас теж у дитинстві батьки вмовляли погратися на вулиці замість того, аби псувати зір у темній кімнаті над черговими пригодами Голмса.

«Навіщо читати» – не про те, як розуміти Пруста, це про те, як Пруста любила бабуся Шарля, а він любив її і чай із печивом. Так поступово у життя хлопчика увійшли Пруст, Марґеріт Дюрас, Кафка, Капоте, Жан де Ла Віль де Мірмон, Семюел Беккет, Доріс Лессінг, Флобер і чимало інших знайомих та незнайомих українському читачеві авторів. Це книжка про те, як подолати принаймні половину «Людини без властивостей» Роберта Музіля і чому невиховано (а як ще може закоханий у коротку форму француз назвати роман понад 1000 сторінок завдовжки) писати такі романи. Про те, як у юності автор відмовився від майбутнього у медицині заради літератури.

«Навіщо читати» не навчить любові, як і будь-яка книжка про любов, проте нагадає, як важливо свою любов берегти, тим паче, коли йдеться про любов до читання. Крім того, це одне з найкращих джерел афоризмів, що потрапляли мені до рук. «Хороший читач – це майстер татуажу», бо він викарбовує свої думки на полях поруч із авторськими. «Я значно більше люблю читати, ніж розважатися», бо читання для автора – розвага.

Данціг не вперше пише про літературу. До того вже була «Примхлива енциклопедія всього і нічого» з ілюстраціями відомого карикатуриста Жана Плантю, «Егоїстичний словник французької літератури» – більше «егоїстичний», ніж «словник», – і статті для «Magazine littéraire». Із кожним твором автор стає все більш іронічним і менш академічним. Хоча легкі витончені есеї, які найбільше нагадують французькі фейлетони ХІХ століття, навряд чи відкриють несподівані літературні горизонти (от за цим вже краще до Лакана або до ранніх студій самого Данціга), вони точно подарують цілком бартівську насолоду від тексту. Адже якщо Данціг і наважується чогось нас вчити – то це того, як бути егоїстичними читачами, тобто як любити свої книжки і не зважати на чужі інтерпретації.

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2016/07/25/arheolohija-chytannja-try-knyzhky-pro-literaturu/">ЛітАкцент</a>

Літакцент, Богдана Романцова, 25.07.2016