Ukrajina, davaj, Ukrajina! Cesta lehátkovým vozem přes celou Ukrajinu goo.gl/F2bL5D
Культура Література України в 16 короткометражках
http://flashvideo.rferl.org/Videoroot/Pangeavideo/2016/05/c/c0/c0e57808-9973-4206-b87e-73beb3fa5bbd.mp4
Радіо "Свобода", Ростислав Хотин, 19.06.201631.05.2016
Брно – В другому за величиною місті Чехії – Брно – відбулась Українська читанка під назвою «Україна, давай, Україна!», під час якої 16 провідних українських письменників та поетів представили своє бачення творчості та читали свої твори в короткометражних фільмах, знятих чеськими, польським та словацькими режисерами. Серед 16 українських літераторів – Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Любко Дереш, Юрій Винничук та інші.
Перші акорди українського гімну виконувались під час вечора 16 разів – адже так починався кожен короткометражний фільм про шістнадцятьох провідних українських літераторів. Гімн лунав на тлі інших акордів – перестуку старої друкарської машинки…Короткометражні фільми зняли режисери з Чехії, Польщі та Словаччини й об’єднали в цикл «Україна, давай, Україна!», який був показаний в Театрі Гуса в Брно, розташованому на Овочевому ринку в старовинній частині столиці чеської Моравії. Чотири блоки по чотири міні-фільми з перервами на вареники, канапки з ікрою та оселедцем і українською горілкою, яку ведучі вечора чомусь назвали «водкою».
Театр Гуса в самому серці старовинної частини БрноОксана Забужко була першою, вказавши що, на її думку, дуже прислужилось українській незалежності. На її думку – це Чорнобиль.
«Перше слово української мови, яке вивчили на всіх континентах і це було за п’ять років до виникнення незалежної України. 26 квітня 1986 року радянській імперії було винесено останній вирок. Тоді включили лічильник, який почав відраховувати час до кінця СРСР – Ікс років, Ігрек місяців, Зет днів…» – каже Оксана Забужко в фільмі про свою творчість.
Харків’янин Сергій Жадан говорив про війну і про життя, яке «є морем, а навколо – світ».
Проблеми України – війна, анексія Криму, російська агресія, російські танки на території України – вони ж не через міста проходять, а через родини«Проблеми України – війна, анексія Криму, російська агресія, російські танки на території України – вони ж не через міста проходять, а через родини. Хтось іде на один бік, хтось – на інший. Батьки відмовляються від дітей, розходяться чоловіки з жінками, доньки йдуть за сепаратистів, колишні друзі, родичі припиняють спілкуватися. Це жахливіше, аніж втрата території, бо жодна територія не варта людських життів», – каже він.
Коли в твою країну прийшли окупанти – це війна проти твоєї країни«Коли в твою країну прийшли окупанти – це війна проти твоєї країни. Не було б російських диверсантів на Донбасі, не було б війни, а тільки-но вони з’явились – почалася війна», – каже Сергій Жадан, звинувативши перед тим деяких західноєвропейських лівих інтелектуалів у політичній «кремленофілії» і нерозумінні сутності нинішнього правлячого режиму в Росії. «Ці європейські соціал-демократи, соціалісти та комуністи все ще живуть у 20-му столітті, а не в нинішньому, – сказав письменник у своєму фільмі.
Українські письменники та поети постають в короткометражках як дуже цікаві, різнобічні, непересічні і надзвичайно креативні особистості. Мабуть, це віддзеркалює і саму Україну та її літературу – різнобарвну, цікаву, яка в пошуку, яка ставить питання і знаходить – чи не знаходить – відповіді.
Юрій Андрухович у своїй короткометражці, скажімо, малює символічну карту України.
Любка Дереша в фільмі на тлі басейну без води цікавить, чому слово «басейн» українська мова запозичила, але він втішений, що слово «морозиво» – питомо українське, яке гарно передає холод. Вода йому видається символом життя, а плин води – рухом, поступом.
В Фойє в театрі у Брно, де відбувалась Українська читанка«Ми перестали розуміти себе у цьому світі і відмовились від частини «Я». Цей світ як мушля, як покинутий світ…» – каже Дереш у мікро-фільмі про свою творчість.
Юрія Винничука – як і в кількох його крижках – цікавлять міфи – і не лише Львова, в чому він є фахівцем, але й близьких йому архітектурно та культурно Кракова та Вроцлава. «Дуже люблю міфічні міста, в яких саме і панують міфи», – каже Винничук у своїй стрічці.
У фільмі про Ларису Денисенко їй показують айпад з відеокадрами людей на балконах міських висоток. Дивлячись на них, вона описує їх. «Ось це, мабуть, щойно «віджав» у когось фотоапарат», – каже вона, розглядаючи чоловіка на балконі, який пильно вивчає фотокамеру. «А ось цей чувак «віджав» у когось телефон», – каже письменниця, спостерігаючи за іншим чоловіком, який ретельно оглядає свій мобільний телефон на балконі. «Будівельники завжди так поводяться – один працює, решта – курять», – каже письменниця, спостерігаючи за групою людей на будові на своєму айпаді... Дуже короткі, влучні і дотепні характеристики людей сучасних мегаполісів – причому експромтом!
У короткометражці про Наталку Сняданко присутній секс за участю таксиста і випадкової пасажирки, яких грають актори. А Галина Крук в своєму фільмі наполягає, що «кохання – це все, а все інше – неправдиве».
Тараса Прохаська цікавить втрачена «українська Атлантида» – культура і традиції Лемківщини і лемків – цих, за його висловом, «українських індіанців».
Закарпатський постмодерністський поет Петро Мідянка, який у 2012 році отримав від тодішнього президента Віктора Януковича Шевченківську премію за збірку «Луйтра в небо», каже у своєму фільмі, знятого Філіпом Ремундою, що в Києві, Харкові чи Донецьку не розуміють слова «луйтра» – а це «сходи» по-закарпатськи.
«Янукович теж не знав, що таке «луйтра». Я потис йому руку. Але ж я не Понтій Пілат, щоб потім після цього мити свою руку», – каже в фільмі поет Мідянка про премію з рук президента-втікача.
Раніше в Чехії вже відбувалися читання в рамках циклу «Україна, давай, Україна», але тепер це ще й 16 фільмів:
Андрія Бондара, який живе в Кам’янець-Подільському, цікавлять межі, де пролягає Mitteleuropa – Центральна, або краще сказати, Середня Європа – цей мікрокосм Габсбургів, частиною якого є і значні українські землі, що прив’язує їх – а з ними і всю Україну – тісніше до Європи.
«Вокзал у Кам’янець-Подільському – це останній вокзал Центральної Європи… Саме у нас проходить кордон Європи і Степу», – розповідає Бондар у стрічці про свою межову творчість.
Для письменниці Софії Андрухович, яка сидить у полі, серед якого розставлені галицькі фототипи часів 19-го сторіччя ніби з її книги «Фелікс Австрія« (2014 рік), писати означає «постійний розвиток, те, що відбувається зі мною, те, що відбиває куди я йду». «Ніщо не відходить і ніщо ніколи не закінчується», – каже Андрухович.
Польські, чеські та словацькі режисери обговорюють українську літературу
Високо оцінив українську літературу присутній в театрі польський режисер Анджей Йозвік, який знімав фільм про Андря Бондара. І взагалі, як сказав він, «Україна – це виняткова країна!»
Одним з гасел кіноциклу, як сказали ведучі театрального вечора, було розібратися в «міграції, еміграції, імміграції та ідентичності». Причому «міграційні» моменти не варто сприймати як суто фізичне переміщення через кордони, але також як і внутрішні, душевні, творчі процеси всередині провідних представників сучасної української літератури.
Українці є частиною Заходу. І хоча ми є слов’янами, однак, ми мусимо рухатись в західному напрямку, в демократичному напрямку, щоб брати за взірець Західну Європу«Якою є ідентичність України? Я думаю, що це близька країна нашій країні. Багато українців тут живуть і українці є частиною Заходу. І хоча ми є слов’янами, однак, ми мусимо рухатись в західному напрямку, в демократичному напрямку, щоб брати за взірець Західну Європу», – сказав в інтерв’ю Радіо Свобода Павел Плешак, виконавчий продюсер Чеського телебачення, який відповідав за кіноцикл.
«Цей цикл показує, що українські письменники і поети думають так само як наші літератори, як наші інтелектуали. Мені це подобається. У нас ті ж проблеми, ті ж теми, ті ж самі відчуття», – зазначив Павел Плешак.
