ЗМІ

 

У 21 рік він уже встиг потрапити в центр гучного скандалу та стати автором «першого гей-роману». Молодий київський письменник і журналіст Юрій Ярема став сенсацією минулого літературного сезону. Роман «Тепло його долонь» – невеличкий за обсягом твір про добро і толерантність – миттю здобув популярність серед українців не лише вдома, а й за кордоном. Світом прокотився флешмоб – читачі фотографувалися з книжкою Юрія на тлі далеких для нас місцин: Парижа, Лондона, Барселони… Чим живе нині скандальний молодий автор? І чи такий вже він скандальний, як про нього писали? 

 

 

 

Юрію, на що ти розраховував, коли писав свій роман?

Певно, хотів, як у відомому гаслі «Почую кожного» – аби почули мене, мою думку. Це не було рекламою, зверненням: зверніть-но увагу на мене, на ЛГБТ-спільноту! Я хотів, щоби почули про цю тему. Мені здавалося, що чимало людей потребують цієї книжки: хтось відчуває потребу прочитати про себе, побачити себе в цьому творі, хтось – покритикувати з літературної точки зору, хтось – виплеснути свою агресію, а комусь просто бракувало цієї теми в літературі. Адже ЛГБТ в українській літературі не було – хіба що поодинокі «вкраплення». У 2015 році мій видавець – Анетта Антоненко – дала мені можливість заявити ро нову нішу, нішу «квір-літератури». І, без зайвої скромності, скажу, що скористався цим шансом у повній мірі. Твір заявив про себе. А от чи заявив про себе автор – це вже інше питання. Я почав заповнювати нішу. І тільки після мене почалися подальші спроби Багато кому закортіло бути «першопрохідцями» у цій темі.

 

А ти себе вважаєш першим?

Я ніколи не претендував на першість Мені просто було про що сказати, про що написати, про що заявити… А читач розсудить – хто перший, хто другий… Уже маємо твір Костянтина Іватовича «На Марс», і він на весь голос каже про свою «першість» Зрештою, це і є перший фантастичний роман про ЛГБТ. Є книжка Ельги Міри «Равлик», де теж ідеться про одностатеве кохання. Утім, спроби написати про геїв були і до мене. Важко бути в чомусь першим або останнім. Завжди знайдуться «більш перші» і «більш останні». А я просто втрапив у потрібний нерв, який сколихнув і літературний простір, і зачепив серця читачів. І змусив «заворушитися» спільноту.

 

Ти згадав про агресію. У чому вона полягала?

Передусім я казав би про професійну агресію. Деякі талановиті письменники, які в силу своїх внутрішніх комплексів не можуть опублікувати подібний твір, були збентежені, роздратовані тим, що якийсь хлопчисько відкрито і зухвало про це написав. І до того ж так широко і резонансно…

 

 

Хто ці люди, назви хоч одне прізвище.

Навіщо? Не так важливі конкретні прізвища, як те, що комплекси рано чи пізно з’їдають подібних митців. Їм нібито і є про що написати, але через певний тиск суспільства вони цього зробити не можуть. Тому вони й навісніють від того, що хтось взяв і сміливо написав на цю тему.

Другий тип агресії – це відверті гомофоби. Вони намагалися зірвати нам презентацію в Києві. Вийшло у них це частково. Поговорити тоді не вийшло, але автографи я роздав. Зав’язався певний діалог із публікою. Я і модераторка, письменниця Лариса Денисенко (за фахом – юрист) трохи поспілкувалися з читачами, які зважилися прийти на презентацію, і з «активістами», які хотіли її зірвати.

Третій, найбезглуздіший тип агресії – це люди, які вважають, що така література не потрібна. Мовляв, творів про гетеросексуальне кохання повно – нащо нам геї й лесбійки? На жаль, навіть українська інтелектуальна еліта далеко не завжди відрізняється прогресивними поглядами.  

 

А чи були проблеми з презентацією у Львові під час минулорічного Форуму видавців?

На диво – жодних! Ми – я, видавець, колеги, друзі – перебували в постійній напрузі до останньої секунди презентації. Боялися «мордобою». Я, звісно, дуже люблю Львів, але він відрізняється певною ксенофобією. Вести захід я останньої миті попросив свою добру подругу Настю Євдокимову – і ця смілива дівчина взяла це на себе. І презентація пройшла «на ура». Треба сказати, по-перше, що превалювали не ЛГБТ, а «френдлі». По-друге, прийшли цікаві творчі толерантні люди. Лунало чимало запитань.

А Київ розчарував…  

 

У зв’язку з цим наступне запитання: чи реальні шанси України на вступ до ЄС? Не з точки зору політики, а з точки зору загальної ментальності.

Складне запитання. Я дуже боюся когось образити. Є величезний прошарок людей – і це більшість – які якщо і не «за» ЛГБТ-спільноту, то принаймні ставляться до неї нейтрально. Одна з головних рис ЄС – це толерантність. І не лише до ЛГБТ, а й до представників інших рас і релігій. Толерантне ставлення до Інших. Тому мені здається, що ми ще не готові. Шансі, певна річ, великі – це ж питання політичне, – але самі люди не готові.

По-друге, є частина ЛГБТ-спільноти, яка своїми вчинками, словами, діями дискредитує себе, гальмуючи рух уперед, розвиток. Певні види сегрегації є і в середовищі самої ЛГБТ-спільноти…

 

 

Що ти маєш на увазі?

Мені немає чого приховувати. Більшість представників спільноти знає, що у минулому я припустився помилки – не з власної волі, а не знаючи. На Євромайдані я виступав нібито за ЛГБТ-спільноту (а насправді проти) – це був фейковий парад.

 

Скільки тобі тоді було років?

Вісімнадцять. Знаєш, є чудовий приклад. Відомий активіст Нік Картер свого часу також виступав проти ЛГБТ-спільноти, вважав, ніби існує якесь медикаментозне вирішення проблеми. А потім повернувся до спільноти. І він ні в кого не просив пробачення, не намагався щось комусь довести  просто продовжував жити. Він визнав, що помилявся – і більшість у ЛГБТ-спільноті його зрозуміла. Насправді таких прикладів чимало.

Що ж до гальмування поступу,  то воно здійснюється окремими постатями і організаціями, людьми, які опинилися в цій професії випадково (а то й помилково) Рано чи пізно вони усвідомлять, як помилялися… 

 

А пробачати ще треба вміти…

Багато чого будується на пробаченні. І на вдячності.

 

 

У твоєму романі є такий момент: агресивні гомофоби знущаються над геєм у публічному місці. Чи було щось подібне з тобою?

Бог милував, зі мною такого не траплялося. У мене є чимало друзів, яких дискредитували за ознакою орієнтації на роботі – знову ж таки, це не мій випадок. Чи то сфера діяльності в мене така, чи то люди трапляються такі лояльні, хтозна…

 

Можливо, тебе просто бояться?

Можливо бояться в обличчя сказати. А те, що відбувається за спиною – нехай.

Часом з мене – моєї поведінки, мого стилю життя – кепкували «пацанчики з району», але це ознака радше різних суспільних і культурних щаблів, а не гомофобії. Але такого, як було з героєм мого роману (роману-притчі, як його вже охрестили) – ні, не було. Руку на мене не піднімали, декілька місяців не виходжували…

 

Певно, приємно, коли хтось тебе виходжує…

Усі ми люди. Психологія кожної людини – дикі хащі, в яких годі розібратися… Звісно, відчувати турботу до себе приємно. Що найголовніше в житті? Гроші? Кохання? Здоров’я? А на мою думку – це вдячність. Бути вдячним комусь за щось і приймати подяку. І не лише в матеріальному вигляді. Вдячність – найпотужніший мотиватор.  

 

 

Коментар Анетти Антоненко, директорки «Видавництва Анетти Антоненко»

 

Існує думка, що видання так званого «гей-роману» було авантюрою. Чи правда це і чи вдалося Вам на цьому добряче заробити?

Незрозуміле запитання. Я не вважаю це авантюрою. Це радше був шанс молодому авторові спробувати себе. Я розуміла, що це дебют, а дебюти не завжди бувають вдалими. І визначаю, зрештою, це не я, а читачі.

Як на мене, дебют склався вдало. Цілком традиційно. Авторові було всього 20 років. Я мусила його лише підштовхувати – аби він це дописав. Бо у таких ситуаціях автор перші дві третини пише на одному подихові, а остання третина завжди йде дуже тяжко. Тут було те саме. Навіть стояло питання – чи видавати узагалі? Були вагання і в мене, і в автора. Ми встигли. Так, ми натиснули на автора, аби він дописав. І я цього не приховую. Бо якби не тиснули – він кинув би це, поклав би до шухляди. Можливо, переписав би десь через рік.

На мій погляд, такі експерименти для молодих авторів необхідні. І не треба вважати, що кожний дебют мусить бути геніальним. Не завжди! Іноді дебют треба розглядати як шанс. І поштовх писати далі.

 

Як ви ставитеся до проектів, які фінансуються гуртом в інтернеті? Скажімо, збирають серед майбутніх читачів кошти на ще один гей-роман…

До цих тенденцій – «Комубук», «Біг-Айдіа», ще кілька американських сайтів, де збирали кошти на переклади – я ставлюсь абсолютно негативно. Не вважаю це за бізнес. Це напівпроба-напівексперимент.

Я – традиційний видавець. Мене навіть трошки ображає, коли на книжку збирають кошти. Я не переконана в тому, що такий роман буде продаватися, не вірю в успіх такого тексту. Виходить так: дайте мені гроші, і я спробую! Видавнича справа дуже складна, але є основний принцип: видавець має ризикувати. Якщо видавець не ризикує, то не варто і гратися у книговидання. Оці спроби зібрати кошти на видання книжок нагадують мені, вибачте, панель, де також просять грошей.

Хоча коли гроші в інтернеті збирають на великі культурологічні проекти з чіткими метою й завданням – то це дуже добре. На культурні проекти завжди бракує коштів.      

Сфера: життя культури, Іван Рябчій, 31.05.2016