Тільки в Україні в трійцю найбільших класиків входить жінка, — письменниця
Письменниця Євгенія Кононенко розповідає про те, які образи жінки постають в сучасній літературі, та чи відповідають вони запитам нашого суспільстваГромадське радіо, програма Громадська хвиля, проект ПОВАГА, 03.05.2016Анастасія Багаліка: Фемінізм в Україні є й літературною традицією, чи не так?
Євгенія Кононенко: Якщо брати класику, то чоловіків-письменників суттєво більше. З іншого боку, в трійцю наших найбільших класиків входить жінка — Леся Українка. Її статус надзвичайно почесний в українській літературі.
Я порівнювала феномен національного поета в різних культурах, і більш ніде немає в такому високому каноні жінки-письменниці, окрім хіба Лідії Койдули в Естонії.
ievgeniya_kononenko.jpg
Євгенія КононенкоАвторські права:Фото з Facebook-стрінки Євгенії Кононенко
Лариса Денисенко: Коли ми говоримо про те, що фемінізм є традицією, ми маємо на увазі, що жінки-письменниці заявляють про свою феміністичну позицію у творах.
Євгенія Кононенко: Так, вони в своїх творах заявляють про свою жіночу позицію, і не лише у проблемі стосунків, але й в соціальних темах.
До речі, в пострадянській українській літературі майже немає видатних жінок. Я сама пишу про жінок, і мені вже зараз не цікаво писати про жінок-жертв, хоча інколи доводиться, але мені хочеться писати про жінок, які подолали свої проблеми. Та все одно, місце в суспільстві цих жінок — на середній ланці. Я не маю інформації про жінок ні як вищої ланки, ні як декласованих. Я бачу обличчя жебрачок і п’яничок на вулицях, але я не знаю про їхній світ. Так само не знаю і про жінок, які знаходяться високо на соціальному рівні.
Взагалі-то письменникам властиво писати про те, що вони добре знають. Але вони мають і уявляти себе на місці інших людей. Без цього немає літератури. А я не можу себе уявити на місці жінки, яка стоїть на високому соціальному рівні.
Анастасія Багаліка: З чим це пов’язано? З тим, що в Україні дуже високий соціальний розрив?
Євгенія Кононенко: Соціальний розрив звичайно є. І навіть легше було б написати про радянську «мажорку». В мене були знайомі тодішні пихаті дівчата, чиї батьки займали високі посади. Зараз такі особи є недосяжними.
Хоча нещодавно мені довелося спілкуватися з жінкою з вищої касти, яка переповіла мені трагічний сюжет, який мене зворушив, але я ще не готова це вводити в літературу. Має з’явитися та письменниця, яка буде знаходиться в цьому середовищі соціального зрізу.
Лариса Денисенко: А якщо пригадати прозу Ганни Герман — людини, яка як раз працювала серед вищої еліти суспільства.
Євгенія Кононенко: Так, я проглядала її творчість. Але вона саме пише про село, про проблеми жінок не свого рівня, а того шару, в якому вона була раніше.
Лариса Денисенко: Ми не можемо описати світ наших новостворених еліт через їх закритість?
Євгенія Кононенко: Так, я думаю є певна закритість. Але я можу виводити тільки гіпотези. Якщо взяти російську класичну літературу, яку ми добре знаємо, та французьку, то побачимо, що там дуже багато жінок-аристократок. І в літературі описуються їхні страждання, любовні історії, бажання стати незалежними або, навпаки, залежними. В пострадянській літературі такого нема, лише розважальні історії про жінок своєрідного «вищого світу».
Лариса Денисенко: Яка жінка постає зі сторінок сучасної української прози?
Євгенія Кононенко: По-перше, це жінка середнього шару, інтелектуалка. Раніше письменники були зобов’язані писати про робітничий клас, зараз таких завдань немає, і письменниці пишуть про себе, про своїх колег, про своє щоденне життя: про перемоги і поразки, про кохання, поїздки та життя за кордоном тощо.
У Людмили Таран зараз вийшли дві книжки оповідань про жінок одного прошарку. Це і вчительки, і редакторки, і журналістки, але немає жінок навіть з малого бізнесу.
Якщо взяти навіть роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», в якому фігурує журналістка, то ми побачимо, що це теж ординарна пострадянська жінка, а не якась аристократка духу.
В українській літературі є добре побудовані сюжети, але таких жінок, як героїні Лесі Українки, я поки не пригадаю.
В українській літературі є добре побудовані сюжети, але таких жінок, як героїні Лесі Українки, я поки не пригадаю.
Анастасія Багаліка: Серед людей, які обговорюють літературу, прийнято вживати таке кліше як «жіноча література», і воно доволі зневажливе. Чи воно відповідає контенту української літератури, яка пишеться жінками?
Євгенія Кононенко: Так, коли чуєш вислів «жіноча література», то відразі на думку приходить асоціація з «рожевими» романами.
Лариса Денисенко: Або оповіданнями з продовженнями, котрі виходили в відповідних журналах, де можна було дати різноманітну рекламу косметики або білизни.
Та в цьому жанрі творили і чоловіки, тому що, з рештою, це — жанр. Мелодрама або детектив з якимись аспектами любовної лірики, жіночої лінії. Це література, в якій королевою в Америці є Даніела Стіл, твори якої, якщо розложити їх на скелет, кожен зможе адаптувати під будь-який роман в будь-якій країні.
В Україні дуже мало письменників і письменниць, які творять в подібному жанрі, в нас, мені видається, прозаїки виходять на інший рівень, хоча, погоджуюся з пані Євгенією, що яскравих жіночих і чоловічих образів не існує. Але на мій, погляд, правильніше — зчитувати тих, кого ти краще знаєш.
Анастасія Багаліка: Якщо говорити про гендерне розподілення оплати праці — в літературі жінки отримують такі ж гонорари, як і чоловіки?
Євгенія Кононенко: Зараз гендерного розподілення в оплаті немає. Хоча, якщо говорити, про радянські часи, коли статус письменника був високий, то тоді було дуже мало жінок-членів літературної спілки.
Лариса Денисенко: А зараз ринок і ліберальна економіка диктують свої умови, жінок-письменниць дуже багато, і вони мають теж великі наклади, як і чоловіки.
Анастасія Багаліка: Як ви вважаєте, про яких жінок хотів би зараз читати український читач?
Євгенія Кононенко: Мені здається, що більше хотіли б читати історичної літератури. Про жінок минулого. Також документальну літературу. Ми пам’ятаємо «Роксолану» радянських часів, про яку писав чоловік. Роксолана була дуже активна жінка, яка зуміла у ворожому середовищі захищати інтереси України. Але мені здається, що автор не був вільний у своїх висловлюваннях, можливо зараз він написав би деякі речі по-іншому.
Та все одно «Роксолана» перевидається і подобається читачеві, це одна з небагатьох книг, яка живе з радянських часів і досі актуальна. І вона існує у відриві від історії, та буде існувати далі.
Лариса Денисенко: Різноманітні образи сильної жінки затягують читачів та читачок. На мій погляд, буде цікаво, якщо хтось займеться біографічним матеріалом і зробить біографії жінок сфери бізнесу, які зараз працюють і чогось досягнули, або історичних персонажів. Наприклад, мене захопив образ Соломії Крушельницької.
Євгенія Кононенко: Бо це, насправді, дуже цікава особа. Про неї багато писали в радянські часи. Та правдиву біографію ми довідуємося тільки зараз.
Щодо жінок із бізнесу — може вони хочуть гламурну біографію.
Лариса Денисенко: Якщо говорити про канон героїнь лесі Українки і Ольги Кобилянської, якими ці образи були?
Євгенія Кононенко: Це жінки, які вирішують дуже великі питання, які співвідносять свою поведінку з вищим судом, не шукають легкого вибору, в них дуже напружене духовне життя. І якщо в житті вони отримують поразку, то сприймають її дуже гідно.
Я аналізувала драми Лесі Українки, впевнена, що їх і зараз перечитують, але вони дуже важко проектуються на наше щоденне життя.
Лариса Денисенко: Нас з’їдає побут, через який ми не можемо концентруватися на більш вищих матеріях?
Євгенія Кононенко: У кожної письменниці власна відповідь на це питання.
Анастасія Багаліка: Чи справді в літературі гендерний фокус відчувається?
Євгенія Кононенко: В пострадянській літературі я не відчуваю гноблення письменниці як жінки, я не можу сказати, що письменників-чоловіків друкують більше і не бачу ніякої дискримінації. І в суміжних областях, типу, перекладу і критики, ширшої, ніж белетристика, я цієї дискримінації не бачу теж.
Анастасія Багаліка: А якщо говорити про контент?
Євгенія Кононенко: В жінок є образа на суспільство, і це в літературі відбивається. Чоловіки-критики іноді з цього підсміюються. Але це не та трагедія, яка породжує кризи, це більше слугує загартуванням для письменниці.
