ЗМІ

В рубрике «Топ-7» наши герои рассказывают о совершенно разных предпочтениях: от любимых книг до издателей, от произведений до исполнителей. Семёркой любимых книг поделился писатель Любко Дереш.

Взагалі, запитувати у письменника про його улюблені книги — це, з одного боку, несмак — щось як запитувати у кухаря, які продукти він любить більше, а які – менше. А, з іншого боку — справа вкрай важлива, тому що, наприклад, це змусило мене зараз переглянути свої вподобання і дійти висновку, що ті книги, які мені запали в серце ще у підлітковому віці, досі там, і ніхто за емоційною силою не зміг їх поки що потіснити з п’єдесталу. Отож, моя «чудова сімка».

1. Курт Воннеґут «Бойня номер п’ять»

Книга на всі часи. Книга про війну і прощення, про мандрівки в часі і про те, як влаштований великий людський самообман. Моя улюблена книга. Кожного разу, коли я читаю з неї абзац, я відчуваю, що це – одна з найбільш справжніх речей в літературі, які мені траплялися. Зараз, у час війни, я радив би перечитати її кожному, хто хоче зрозуміти щось про світ і про людину, і про те, чому ми такі. Ця книга вміє втішати, і мені здається Воннеґут сам мусив пережити дуже багато важких випробувань, щоб розвинути у собі цей дар втішання. Найголовніше у книзі — це те, що за цікавою метафорою там є щось дуже справжнє, там є живе серце самого Воннеґута.

2. Віктор Пелевін «Чапаєв і Пустота»

Одна з перших книг Пелєвіна, котру я прочитав і котра справила на мене незабутнє враження. Тим, хто хоче краще зрозуміти деякі довколалітературні контексти виникнення цього роману, раджу звернутися до «Хроник русской санньясы» Влада Лебедько, пітерського знавця радянського езотеричного підпілля, в чиїх інтерв’ю періодично вигулькують прообрази персонажів «Чапаєва», або ж з’являються вже зовсім езотеричні згадки про перетинання самого В.О.П. з відомими містиками СРСР.  Зараз я Пелєвіна не читаю принципово, для мене це отруйна література, однак краса і щирість ранніх його образів, як у «Чапаєві», в «Житті комах», в його оповіданнях, таких як «Кришталевий світ», продовжують мене заворожувати.

3. Вальмікі «Рамаяна»

Найкраща історія любові, котра тільки була коли-небуть розказана на Землі. У «Рамаяні» є все — є чудова дружба, є великі негідники, є синівська вірність і вірність законові. Є місце для подвигу, для служіння і для великої відданості в коханні. Кілька слів про особливість читання «Рамаяни». Треба зрозуміти, що це література, котра належить до абсолютно іншого історичного періоду і, відповідно, написана людьми з зовсім іншою свідомістю, зовсім іншим складом мислення. Це і є в «Рамаяні» однією з родзинок, і її потрібно не пропустити. Найбільш правильно буде читати Рамаяну повільно, а ще краще — дуже повільно, так, щоб кожне речення буквально розпускалося у свідомості, як квітка. Дайте собі час, не спішіть. Дозвольте насолодитися цією неспішністю повісті і тоді вона віддячить вам тим що ви відчуєте дивовижний смак з яким вона була розказана. Для мене це також візіонерство — іноді я читаю її так неспішно, щоб мати можливість уявити буквально кожне речення — уявити саме візуально, в деталях. Саме так, мені здається, можна по-справжньому оцінити красу цього великого твору. Найкращий переклад, котрий мені зустрічався — у видавництві «Ґаудія-Веданта Пресс» (1999, на жаль, вийшов тільки перший том), також хороший виклад в адаптації Бгакті Вікаша Свамі (Н.Новгород, 2003).

4. Володимир Набоков «Лоліта»

Якщо час може зупинятися в літературі, то він робить це для мене в «Лоліті». Візіонерська точність пробивається на сторінках цього роману опукла точність, коли бачиш кожну краплину на капоті автомобіля, котрий стоїть біля будинку Шарлотти Гейз. Мені подобається, як Набоков розкриває саму ідею пристрасті, нав’язливої ідеї — як він сам поборює себе, як наважується про це говорити. Мені подобаються слова, з яких складена «Лоліта», подобається, як ретельно припасовані одне до одного образи, з котрих вимальовується карамелькова Америка 50-х, якою з невідомих мені причин я замиловувався з юних літ.

5. Теренс Маккенна «Їжа богів»

Я вже давно відійшов від ідей Маккенни і цінностей психоделічної революції Лірі, однак мене досі чарують створені ним образи — первісна цивілізація на безкраїх плато Африки, відначальний матріархат, що живе у симбіозі з «чарівним грибом», культ Рогатої богині — все це продовжує якось хвилювати. І хоча я вже не вірю в те, що справжнє щастя може прийти від з’єднання людської свідомості і свідомості гриба чи іншого психоделіка, ключова думка – те, що людина потребує Трансцендентного, з великої «Т», Великого Трансцендентного Досвіду, котрий, по хорошому, не доступний навіть за допомоги наркотиків, а може лише прийти сам або статися в результаті щоденних цілеспрямованих зусиль — для мене залишається головною думкою всього життя.

Маккена розмірковує над тим, як формувалася людська цивілізація за відсутності цього Досвіду досвідів, і як людство шукало йому різноманітні субститути у пиві, прянощах, какао і каві, у наркотиках і у телебаченні. І хоча Маккенна приводить читача до думки, що панацеєю всьому є галюциногени, все ж його погляд на постійне відпадання людини від Першоджерела і її голод за Інакшим, котрий у наш вік набирає химерних форм, мені дуже близький.

6. Джордж Оруелл «1984»

Одна з улюблених моїх книг. Щоразу, перечитуючи її, починаю краще зрозуміти, що мав на увазі Оруелл, описуючи усі ці маніпуляції зі свідомістю, котрі роблять зі собою герої «1984». Направду, потрібно було народитися в Індії, щоб змогти описати таку витончену систему розвалу своєї «картини світу» і її довільної рекомбінації так, щоб потім не можна було навіть зрозуміти, що джерелом рекомбінацій є ти сам. Для мене це є втіленням ідей йоги Патанджалі — але гротескним, показаним у кривому дзеркалі. Зрештою, роман демонструє, що таке сила свідомості, що таке сила переконань і наскільки потужно ми з нею пов’язані.

7. Едґар По «Новели» Дивовижний «присмерковий» гумор Едґара По, разом з його умінням моторошно і гіпнотизуюче передавати побутові речі, мене вразили зовсім не в канонічних «Вороні» чи «Проваллі та маятникові», а в таких оповіданнях як «Рукопис, знайдений у пляшці», «Незвичайні пригоди такого собі Ганса Пфааля», «Шахрайство як точна наука». Є.Головін вважає Едґара По одним із великих знавців алхімії свого часу. Щодо алхімії слова — для мене це справджується стовідсотково. Літературний новатор, науковий провидець, людина-парадокс, чиєю найуспішнішою комерційно книжкою став довідник з морських раковин, випущений анонімно, за життя мав вкрай неоднозначну репутацію. Однак По можна віднести до «чесних письменників», тому що за боротьбою з алкоголізмом і з власною ірраціональністю він намагався прийти до якихось твердих основ розуміння світу, і в цих намаганнях чесно вивалювався «за межу». Результатом стали повзучий літературний жах, котрий перейняв потім у По Г.Ф.Лавкрафт, невротична точність в технологічних деталях, котра так подобалася Жюлеві Верну, сміливий політ думки за край можливого, котрий цінував Герберт Уеллс. Багато посилань на творчість По є у Набокова, зокрема, в його романі «Лоліта». Для мене ж найпривабливішим у його новелах залишається іронічність, лаконічність і розлита поміж реченнями ірраціональність його мислення.

STYLEINSIDER, 01.03.2016