ЗМІ

Тимофій Гаврилів

О п’ятій ранку аеропорт порожній. Крамниці д’ютіфрі замкнені, лампи центрального проходу скупо освітлюють асортимент. Моцарт. На рекламних буклетах, сувенірних футболках, емальованих кухлях, бокатих лікерах – білих, золотистих, чорних. Шоколадні набори у вигляді скрипок. Бездоганно працює вайфай. О такій порі стрічки новин здаються особливо мінорними.

Зовсім трохи – й усе зміниться. Швидше, ніж розпогодиться молозивний березневий світанок. Ця провесінь напрочуд лагідна. Прокинуться з дрімотного заціпеніння ескалатори, від кав’ярень запахне кавою і теплою випічкою. Щокілька хвилин оголошуватимуть новий рейс, жіночий голос старанно вимовить два-три незвичних прізвища, нагадуючи, що посадка завершується. День протриває до півночі. Тоді світла знову поменшає і на кілька годин вгніздиться тиша. Лише повідомлення на новинних сайтах залишатимуться однаково тривожними.

В літаку пасажирів зустрічають стюардеса, свіжі газети і віденський вальс. Часу вистачає перегорнути Die Welt. Вміщені в ній матеріали діють по-дивному заспокійливо. Вони – вчорашні. 500 км упродовж години. Біла смуга в блакитному небі – хай новини розсотаються, мов сон. Уперше прагнеться життя без новин. Досить знати, що ти поруч. Обмежитися найближчими друзями. Говорити з ними про добрі книжки і музику. Я безпорадно спостерігаю, як новини руйнують тендітну павутинку приватності, заполонюють собою фейсбук, вклинюються в електронні листи, перекреслюють зустрічі і плани. Я беру в цьому руйнуванні участь.

Восьма ранку. Два ґрадуси тепла. Сонце, осліплюючи, не прогріває. Позаду – аеропорт, по інший бік – автобан. Автомат приймає лише монети, точну вартість. Електричка переповнена, валіза зводить шанс опинитися всередині до нуля.

Інструкція радить проїхати шістнадцятим трамваєм чотири зупинки, проте вже на першій я висідаю. На повні груди вдихаю саксонську весну, скидаючи втому недоспаних ночей й інформаційних стрічок, а тоді вже пішки рухаюся навскоси – туди, де, згідно з мапою, починається Wittenberger Straße. Між поодиноких будинків і промислових споруд, вздовж порослих ковилою і чагарями територій, попри заправну станцію й автомобільний салон з лискучими зразками актуального сезону на паркмайданчику.

Ляйпциґ – місто, яке то з’являється, то зникає. Виринає архітектурними острівцями, щоб через сотню метрів раптово урватися. Забудова щільнішає, й ось уже вільний простір сам перетворюється на острівці, вкраплення у вигляді скверів. У сучасному місті, де брак незайманщини штовхає у віртуальний простір, Ляйпциґ – розкіш. Я хотів би народитися тут. У такому місті я колись народився. В місті, коли воно ще було таким, як сьогоднішній Ляйпциґ.

Eutritzscher Zentrum, до нього прилягає nordic hotel Leipzig, частина ансамблю. Розташування в сам раз – між залізничним вокзалом і ярмарковим містечком. Я відчиняю двері. Німецька в Саксонії звучить інакше. В ній більше шиплячих, урівноважених щедрішою, ніж деінде, йотованістю, і не менше, ніж будь-де інде, привітності. Я отримую ключ і конверт з набором чергових інструкцій, вхідним квитком на книжковий ярмарок і харчовими ґутшайнами.

Відстань між зупинками незвично велика. Трамвай покидає місто. Коли останні будинки залишаються позаду, відкривається ярмаркова алея. Посередині заповнений водою довжелезний прямокутник водограю. Там, у кінці алеї – пункт призначення. Склепіння головного входу скидається на колесо пароплава чи водяного млина, а ввечері, коли вмикається електричне освітлення, – на штучне сонце. Перед входом – залізна троянда. Грубі пелюстки, подібні до яскраво напомаджених губ. «Ружо, о суперечносте».

Ляйпцизький книжковий ярмарок – другий за величиною в Німеччині. Його історія сягає в сімнадцяте століття. Тисяча шістсот тридцять другого року кількість виставлених у Ляйпциґу книжок перевершила найбільший на німецьких теренах ярмарок у Франкфурті-на-Майні. Ляйпциґ має всі шанси в найближчому майбутньому повторити це досягнення. Кількість відвідувачів щороку зростає в середньому на п’ять-сім тисяч. Цього року їх сто сімдесят п’ять тисяч, разом зі святом читання «Ляйпциґ читає», що одночасно відбувається в центральній частині міста, – двісті тридцять сім тисяч. Станом на тридцяте червня дві тисячі тринадцятого року в Ляйпциґу проживало п’ятсот двадцять три тисячі сімсот дев’ятнадцять мешканців.

Schwiitzerdütsch, швайцарська німецька, вносить неповторний колорит у німецькомовну поліфонію. Швайцарія – цьогорічний гість. Країна, в якій востаннє військові дії відбувалися тисяча вісімсот сорок сьомого року, листопадова громадянська війна. Ще півроку тому, пишучи про Швайцарію, я згадав би чотири речі: швайцарський сир, швайцарський шоколад, швайцарський годинник і швайцарський цізорик. Зараз хочеться згадати тільки це одне: сто шістдесят сім років без війни.

Український стенд – у залі № 4. «Ви побачите прапор. Великий жовто-блакитний стяг, напнутий під стелею. Ви симпатизуєте Україні?» «Я – українець», – я кажу це неголосно й одночасно з наполегливістю, з якою не проказував цього ніколи досі. Чоловік за інформаційною стійкою дивиться широко розплющеними очима. Щойно коли, подякувавши, я обертаюсь і йду, він каже: «Щасти Вам».

Біля українського стенду людно. На прикріпленому праворуч плакаті відвідувачі залишають побажання. Фотографуються. Фотографують. Впродовж лічених годин величезний аркуш паперу заповнюється літерами. Густе мереживо солідарності. Потрібна сотня смертей, щоб спалахнув інтерес до літератури. Відвідуваність зашкалює. Телекамери. Увімкнений диктофон. Скажіть це, будь ласка, ще раз.

«Я ніколи не жив би в Галле. Я – ляйпцижець. А Ви?» «Ми – з України». Наш водій поринає в задуму і решту шляху мовчить. Галле – місто-сусід Ляйпциґа. Летовище в них одне на двох: «Аеропорт Ляйпциґ-Галле». Таксі зупиняється перед самим бастіоном. Ми заходимо досередини, а тоді, здавши одяг, глибше і глибше, з одного відтинку в інший, у черево-катакомбу з грубезними цегляними склепіннями й мурами. Moritzbastei – частина колишнього міського укріплення. Сьогодні в ньому – культурний центр. Щоденна програма – музика, театр, література.

Липецьк, місто лип. Внесок лужицьких сорбів у німецьку топоніміку. Жменя вільного часу. Липи… Їх тут не більше, ніж в якому-небудь іншому куточку на цих широтах. «Ляйпциґ – за толерантність». «Розмаїття як шанс». Міжнародні тижні проти расизму, організовані спілкою європейських міст. Між підписантів листа на підтримку опозиційного руху в Україні, укладеного діячами мирної революції тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого року, чимало підписантів – з Ляйпциґа. На споді дата – шістнадцятого грудня дві тисячі тринадцятого року. Мартін Лютер, назустріч п’ятсотріччю Реформації. «Ніщо не сильніше за смерть, крім любові». Напис на фронтоні цвинтарної синагоги.

Повертаюся в готель. На столі – журнал. Спецвипуск щоденника Die Zeit. Час літератури. На обкладинці – світлина з усміхненою Катею Петровською. Народжена в Україні. Її написаний німецькою дебютний роман «Мабуть, Естер» розповідає про минуле її батьківщини. Про її минуле. Про родинну Європу. Експрес «Берлін – Київ».

Неділя. Вечір напередодні від’їзду. Остання мандрівка Ляйпциґом. Уперше за ці дні я потрапляю в центр міста. В його історичне серце. Місто пасажів. Групове фото над криницею. Лазерна стрілка показує час. Коло замикається.

Я ховаю серветку з «зачарованими студентами» й Фаустом верхи на винній діжці. З-за його спини визирає Мефістофель. В кутку напис – Auerbachs Keller Leipzig. Багато років тому моє знайомство з німецьким письменством почалося народними книгами про вченого-дивака доктора Фаустуса. Невдовзі був Ґьоте, а трохи згодом – Томас Манн. Ми оплачуємо рахунок. Дехто замовляє на згадку сувенірні запальнички.

Ляйпциґ – Мюнхен. У Мюнхені пересадка. Між рейсами трохи більше години. На шпальтах викладених акуратними рядами газет – Крим. Новинний телемовник n-tv веде репортаж з виборчої дільниці. В літаку тихо. Чути, як працюють мотори. Ми наближаємося до Львова. «Українці, ми з вами», – протягом останніх сімдесяти двох годин ці слова лунали на Ляйпцизькому книжковому ярмарку в десять разів частіше, ніж «книжка» і «література».

Літакцент, 19.03.2014