ЗМІ

Цей короткий відгук – про книжки, автори яких широкому українському читачеві практично – і на жаль – не відомі. Це еспаномовна класика. Про ці імена інтелектуалові так само треба знати, як про європейський fin de siècle. У літературознавстві поезію цього ґатунку називають еспано-американським модернізмом, визначаючи їй як часові рамки 80-і роки ХІХ – 10-і роки ХХ ст. Складник американський тут указує на ту частину Америки, яка говорить еспанською мовою, а термін модернізм має дуже мало спільного з тим, що у нашого читача в’яжеться, насамперед, із творчими відкриттями Джойса або Кафки та їх подальшою реалізацією в ХХ ст. Саме слово модернізм у літературному сенсі було зроджене в еспаномовній культурі, його запровадив славетний нікарагуанець Рубен Даріо, тож у еспаномовному літературознавстві воно сполучається насамперед із засвоєнням і вираженням засобами еспанської мови європейського мистецького досвіду другої половини ХІХ ст. (головно “Парнасу” та декадансу). Це була епоха, коли латиноамериканці вперше не просто випередили Еспанію в літературному розвитку, а ще й зачарували своєю поезією колишню метрополію і змусили еспанських поетів учитися в себе: перебування Даріо в Еспанії справило фурор і стало ясно, що еспаномовна поезія може подолати певну затерплість (на ХІХ ст.) еспанських засобів поетичного вираження й здобути гнучкість та вишуканість французького вірша. Еспаномовні митці рекодифікували у власному культурному полі виниклі на загальноєвропейському ґрунті духовно-естетичні символи, осмислювали власне національно-культурне буття через образи інших епох та народів. На пізній стадії, у модерністських текстах латиноамериканців з’являтиметься дедалі більше американських реалій, формально виражених через прийоми, вироблені європейською поезією. Утім, у творах як мексиканця Амадо Нерво, так і аргентинця Леопольдо Лугонеса така настроєність відчутна менше. Для тих, хто шанує мистецьку атмосферу зламу ХІХ – ХХ століть, буде відкриттям і насолодою читати високу й оригінальну поезію, створену у країнах, так далеких від Європи. Це читання буде приємне ще й тому, що Сергієві Борщевському вдається перекладати не натужно, у його версіях чужомовних поезій природній український синтаксис; не знаючи автора, іноді можна подумати, що такий вірш по-українському писаний.

Але і радісно, й журно з приводу цих книжок.

Радісно. – Таки видаються тексти, розраховані на елітарну публіку, що вміє читати класичну поезію й хоче знати шляхи її розвитку по всіх світових усюдах, а значить, видавець сподівається, що хоч у якомусь прибутку залишиться. Мексика та Аргентина – країни, що вже, попри купу свої проблем, є неабиякими гравцями на світовому економічному та політичному просторі (хоча в нас іще мало хто це усвідомлює) – матеріально підтримують видання своєї класики в Україні, а значить бачать тут свої перспективи. Сергій Борщевський – і далі невтомний і перекладає поезію з неймовірною працездатністю (а вірші перекладати довго й важко), і його вшановують мексиканці та аргентинці своїми урядовими нагородами. З нині сущих перекладачів з еспанської ніхто стільки й так якісно не переклав.

Журно. – Збірки еспаномовної поезії в Україні після відновлення незалежності виходили лише з-під пера С. Борщевського, Григорія Латника та Олени Криштальської (переклади Ігоря Качуровського з еспанської окремою книжкою в Україні не виходили). Еспаномовний світ перекладати – справа копіткіша, ніж із перекладами з інших європейських культур – особлива цивілізаційна специфіка, тут треба вчити, по-перше, просто перекладати, а по-друге, навчити в цьому світові орієнтуватися. Хто у нас учить перекладати поезію з еспанської? С. Борщевський – особисто, безкорисливо й неофіційно, тоді як йому слід би виділити спеціальний курс на це. Семінари які-небудь проводилися? Були відповідні заходи, організовані НСПУ? В університетах хіба ведуться порівняльні студії поетичного перекладу з еспанської – на версіях того самого оригінального тексту у виконанні, скажімо-от, згаданих перекладачів, години на це виділяються? (Ну, мені це вряди-годи трохи вдається завдяки моїй кафедрі…). Не кажу вже, скільки в нас платять за художні переклади і чи з цього можна прохарчуватися, – то вже заяложена тема. Бути романтиком тепер можна, коли підеш на пенсію – перекладати високу літературу заради високого служіння Слову, як це робить Сергій Борщевський. Обізнана в мовах молодь буде позитивістськи перекладати щось інше.

С. Борщевський тепер працює над перекладом великого культурологічного есею мексиканського нобелівського лавреата, одного з найбільших поетів та мислителів ХХ ст. Октавіо Паса, що називається «Лабіринт самотності». Ця книжка багато розкаже про формування національної свідомості не лише у її мексиканській специфіці (хоча для багатьох це буде страшенно цікава “екзотика”), але навчить багато чому й ніби вже давно сформовані нації, бо кризу національного “я” переживають тепер непоодинокі країни. От якби пан Сергій повернувся після Паса до Лугонеса, до його націотворчо-культурологічної есеїстики – там безліч цікавих для нас речей, зокрема й про роль ґаучо, що перетворилися на емблему аргентинської нації і є “крутішими” за північноамериканських ковбоїв, які, зрештою – не більше як кінематографічний міф (якісний і потужний, треба визнати), а ґаучо – це практично субетнос з культурою, говіркою та фольклором. А якби ще не на громадських засадах (!) дати йому опікуватися перекладами важливих текстів еспаномовної культури з-під руки молодих тлумачів (і такий досвід у нього є, тільки безоплатний)… А якби ще видати знов таки Борщевським уже перекладеного класика еспанського бароко Луїса де Ґонґору. А якби ще видати великий еспансько-український та українсько-еспанський словники, бо в нас лише на 20 тис. слів є…

Це все – коли? За які гроші?

Поки що нам треба кидати по скількись там гривень на номер 565…

Українська літературна газета, №8 (118), 25 квітня 2014 року, Ігор ОРЖИЦЬКИЙ