ЗМІ

 

Письменник Любко Дереш - про післясвяткову депресію, лицемірство у боротьбі з корупцією та сьому хвилю мобілізації Він - один із найпопулярніших серед молоді письменників. На рахунку Любка Дереша, що гучно дебютував романом "Культ" рівно п'ятнадцять років тому, нині понад десять книжок. Погодьтесь, для 31-літнього автора досить непогано. Зрештою, він працює навіть у свята. Хоча міг би поїхати бодай у Карпати...

- Любку, зимові свята, які так бурхливо відзначають українці, добігли кінця. Здавалось би, люди мали можливість максимально відпочити, забути про буденні клопоти і з гарним настроєм повернутися до роботи. Проте психологи зазначають, що чимало людей відчуває післясвяткову... депресію. Вам не видається це парадоксом?

- Це якраз свідчить про те, що люди глибоко незадоволені тим життям, яке ведуть, - пояснює він газеті "Експрес". І тут річ навіть не в тому, що в країні йде війна чи курс долара не такий, як хотілось би. А в тому, що сьогодні в суспільстві не ті цінності поставлені на перше місце. Українці надто прив'язані до матеріальних речей. Робиться акцент на тому, щоб якнайбільше у цьому житті загребти грошей. І коли люди дивляться на тих, хто гребе собі й гребе під себе, у них виникає бажання: "Я теж хочу!". Коли ж це не вдається, то приходить велике розчарування - від життя, від себе, від своєї сім'ї... На жаль, ті особи, які нині при владі та мали б подавати приклад, подають не зовсім той приклад. Тож тут поки що нічого не змінилося.

- На підтвердження ваших слів про "гребти під себе" - свіжі повідомлення зі стрічки новин: ГПУ затримала на хабарі трьох податківців, СБУ - начальника столичного райвідділу поліції, а також оперуповноваженого карного розшуку в одній із областей... В черговий раз напрошується питання: невже корупція невмируща?

- Насправді я не маю ідей, як подолати корупцію. Це глобальне питання, але... На мою думку, все впирається у психологію людей: чи готові ми підтримувати зміни в суспільстві та підтверджувати це у своєму щоденному житті... Поки ми не розберемося зі своїм лицемірством, нічого не вдасться зробити! Лише від нашої внутрішньої культури залежить, наскільки ми самі готові терпіти якісь подвійні стандарти, а відтак - наскільки це поширюється на все суспільство.

- Тим часом, якщо вірити соціологам, майже чверть громадян України не проти була б емігрувати за кордон. Вас така цифра не лякає?

- Мене лякає інша цифра - що 80 відсотків українців перебувають за межею бідності. На цьому тлі дуже просто можна виправдати ті 25%, які хочуть кудись емігрувати. Їхнє бажання цілком зрозуміле... Я ж належу до тих людей, які вірять, що все буде добре, і що нинішню ситуацію можна подолати. Причому ініціативами знизу та колегіальною співпрацею. Не чекаючи допомоги від держави... Хочеться сподіватись, що це зубожіння - явище тимчасове. Колись же має початись і зворотний процес: економічні показники поліпшаться, й емігранти захочуть повернутися в Україну. Проте усе починається з психологічного настрою та стану звичайних людей. Слід дати їм відчуття, що все налагодиться. Якщо у нас буде ця віра, усе справді налагодиться!

- Ще одна цікава цифра: якщо до війни благодійністю займався кожен п'ятий українець, то тепер, за даними соцопитувань, кожен другий. Про що, на вашу думку, це свідчить?

- Знаєте, іноді ми вчимося на досвіді інших, а іноді -- на власних помилках. Тоді біда стає нашим вчителем. На жаль, нас вчить біда... Все-таки українці мають у собі здорове зерно, хай воно й проросло через страждання. Це також наука! Проте на майбутнє хотілося б, щоб не потрібно було ще десятка якихось бід, аби зрозуміти, куди рухатися нам як державі. Головне, що ми вже зрозуміли: у співпраці та взаємодопопомозі людей є якась більша сила, ніж тоді, коли ми думаємо тільки про себе та про свої інтереси. Адже якщо я дбаю про інших, то виграють усі, а коли дбаю про себе, то ми перетворюємось на ілюстрацію до теорії Дарвіна про боротьбу видів...

- Періодично волонтери організовують акції зі збору книжок для учасників АТО. Очевидно, що і ваші твори уже потрапили на передову. Яка з книжок Любка Дереша була б доречною (якщо таке слово можна тут вжити) в руках бійця десь в окопах?

- Мені абсолютно не соромно за свої три крайні книжки: "Миротворець", "Пісні про любов і вічність", "Остання любов Асури Махараджа". Це книжки, які я писав, власне, з таким настроєм, щоби люди, котрі їх читатимуть (байдуже, у яких обставинах вони перебувають), відчували якесь піднесення та розраду. І розуміли: всередині нас самих є щось незнищенне, щось, де також можна знайти прихисток... Навіть якщо ззовні все руйнується та валиться. Власне, цей стан не залежить від зовнішніх обставин. Як і відчуття якоїсь вищої любові, яка не від світу цього і яка теж дає нам розраду... Такі книжки, мені здається, якраз і потрібні не тільки там, на передовій, але й тут, де люди просто налякані, стривожені тим, що сьогодні відбувається.

- До слова, Генштаб оголосив, що незабаром буде сьома хвиля мобілізації. Вас це не лякає, Любку?

- Наразі я не отримував повісток. Та якщо мене мобілізують, то піду на війну. Тут ніяких сумнівів не може бути. Це обов'язок перед державою!

Газета "Експрес", Богдан БОНДАРЕНКО, 01.10.2016