ЗМІ

1

 

Бійка двох хлопців-школярів може перетворитися на руйнування двох шлюбів та препарування прихованих комплексів і страхів респектабельних буржуа середнього класу — сумніваєтесь у цьому? Ласкаво просимо в світ «Божества Різанини»— відомої більше завдяки екранізації (не менш блискучій, ніж сама п'єса, про яку хочу поговорити сьогодні).

Авторка «Божества різанини» Ясміна Реза народилась 1959 року в Парижі в родині напівіранця-напівросіянина та єврейської скрипальки, що змушена була рятуватися втечею з Угорщини під радянським режимом. Таке строкате етнічне, соціальне та культурне минуле породило не менш строкате зображання дійсності авторкою вже тоді, коли вона виросла і стала писати п'єси про все те, що бачила, спостерігала чи зауважувала довкола себе.

«Західний» світ очима людини, котра мала культурно-виховний бекграунд східного типу, став лейтмотивом творчості Ясміни Рези — і вийшло це доволі вдало. Найбільш видомими стали її п'єси «Розмова після похорону» (1987), «Мистецтво» (1994), «Випадковий чоловік» (1995), «Божество різанини» (2006).

Саме про останню ми й поговоримо сьогодні коротко. Перелік регалій твору вражає: премія Tony 2009 року, постановки з аншлагами у Бельгії, США, Канаді, Іспанії, Японії; Роман Поланскі блискуче екранізував п'єсу 2011 року — і результат став не гіршим за оригінальний твір. Оглядачі Die Welt та le Figaro назвали Резу «найкращим сучасним автором комедії» та «найнезвичнішим драматургічним голосом Франції».
 

Українською цю п'єсу випустило «Видавництво Анетти Антоненко» у перекладі Івана Рябчія 2015 року — і це повне збереження мінімалістичності, іронії, гостроти та лапідарності авторської роботи у перекладі. Історія, що починається як зустріч двох родин з приводу прикрого інциденту (один хлопчик надщербив іншому зуба у сутичці після уроків) — переростає в тривалу розмову двох чоловіків та двох жінок про власні комплекси, претензії до своїх «половин» та до світу, до родичів, до нездатності сприйняти власні страхи та невдоволення як належну частину себе.

Влучна сатирична оповідь про те, що за шкаралупою добропорядного громадянина із гарною менеджерською роботою чи громадянки-інтелектуалки, яка досліджує порушення прав людину в Південному Судані, ховається звичайні залякані власними его обивателі — і варто тільки трошки надщербити цю шкаралущу, як з під неї на тебе бризнуть гнів, істерика, пиха, брехня, лицемірство, усі гріхи та грішки, про які навіть самим собі зізнаватися незручно. Вони такі ж неприглядні, як блювотиння на модних антикварних каталогах у вітальні — але ми намагаємося їх задекорувати запахами парфумів та «провітрюванням» власних кімнат чи мізків (і байдуже, що толку з цьоо не буде).
 

Завершальна сцена із втопленням «блекберрі», у якому «все моє життя» — лише ще один промовистий штрих до сучасного технозалежного суспільства, де життя справжнє проходить повз.

А хлопці, що побилися? А яка різниця — хіба підлітки б'ються вперше чи востаннє? Божество нашої інтелектуальної різанини потребує зовсім інших жертв, аніж надщерблений зуб якогось школяра. І цю різанину на вівтарі лицемірства обидві сім'ї влаштовують так натхненно, що Божество задоволене. Задоволеними будете і ви — хіба що не дуже сподобається впізнати в комусь із персонажів себе (сподіваюся, цього все ж не трапиться). 

http://www.5books.org, Олександр Мельник, 7.11.2015