ЗМІ

 

Image copyrightukrinform

Роман у романі - так виглядає книга "Останнє бажання" Євгенії Кононенко, в якій письменниця продовжила свою розповідь про ката.

Діти випадкового знаходять рукопис батька, в якому він пише, що до того, як стати відомим радянським письменником, він був катом в системі НКВС - вішав людей, виконуючи смертні вироки.

"У підвалах НКВД розстрілювали, а не вішали!", - каже його донька, яка певна, що батько вигадав таке "темне минуле".

Як писати про таке минуле, де правда і де вимисел, а також про декомунізацію та люстрацію - ВВС Україна запитала в пані Кононенко.

Роман "Останнє бажання" увійшов у довгий список премії Книга року ВВС-2015.

ВВС Україна: Перше питання, яке одразу виникає - чому ви обрали саме такого головного героя - Іван Івак, колишній кат із НКВС, який вирішив написати про своє життя?

Євгенія Кононенко: Це вийшло несвідомо. Мене турбує питання, чи можлива для людини, яка була в безодні зла, якась інтеграція (процес, протилежний до деградації) - якийсь підйом, усвідомлення власного зла. Звичайно, він не дуже високо піднявся, але можна сказати, що якась еволюція із ним відбулась.

Мені доводилось зустрічатись із такими людьми - вони були мої родичі. Як в Радянському Союзі - все переплутано. І кати, і жертви є серед наших родичів. Я не буду називати прізвищ, але я знала таких людей, і я не бачила в них ніякої інтеграції.

Навпаки, я бачила, які ці люди озлоблені, мовчазні, як вони не люблять говорити на деякі теми. Але з іншого боку, ці люди були дуже добрі до своєї родини: турбувались про дружину, про дітей.

ВВС Україна: Ви засуджуєте свого героя чи ні?

Євгенія Кононенко: Мені не хотілось цієї авторської позиції. Мені хотілось якомога більш безсторонньо розповісти. Хай його засуджує чи виправдовує читач.

Я сама, як читач, люблю читати такі книжки, де автор не засуджує навіть найчорніший персонаж.

ВВС Україна: Чи Іван Івак - жертва системи, яка тоді була, чи він сам свідомо обрав цей шлях? Ви даєте відповідь на це питання?

Євгенія Кононенко: Я не даю до кінця цієї відповіді...Я не мала на меті давати йому оцінку. Мені хотілось переповісти його шлях.

Звичайно, система дуже сильна і дуже важко їй протистояти. Але я його ніякою мірою не виправдовую.

ВВС Україна: Діти Івана Івака, прочитавши роман, який написав їхній батько, сумніваються в тому, що це автобіографія. Його донька каже, що батько був письменник і розповідь - його художній вимисел. Це тому що діти не хочуть прийняти таке минуле батьків?

Євгенія Кононенко: Я хочу сказати, що, по-перше, дуже важко поновити - що власне там було, час, який минув. Те, що не документувалось - зникає. І ми не знаємо, чи вірними є документи. Іноді є фальшиві документи - історики знають. Тобто непевність часу. Можливо це риторика щирості, а не щирість?!

По-друге, він був добрим батьком до доньки, і тому вона не хоче цього приймати.

Я пам'ятаю американський фільм, де вже доросла жінка дізнається, що її батько, який теж був добрий до неї, був нацистським катом. І вона його засуджує. Мені ці здалось трошки штучним: вона дуже швидко прийняла цю позу засудження.

Це складний шлях. Одне діло, коли батьки до нас погані, а коли добрі - їх засудити дуже важко.

ВВС Україна: Як вважаєте, чи потрібно зараз відкривати, говорити про злочини комуністичного часу, чи навпаки потрібно провести риску та сказати, що ми йдемо далі, не дивимось у минуле?

Євгенія Кононенко: Я вважаю, що правду завжди треба говорити. Я розповідаю про своїх родичів те, що є, що мені відомо. Я не вважаю, що це кидає якусь тінь особисто на мене. Кожен починає своє життя спочатку і не несе на собі гріхи батьків, дідів, якихось двоюрідних дядьків.

Все, що змушує думати, я вважаю, все те може бути в літературі.

ВВС Україна: Початий процес декомунізації...

Євгенія Кононенко: Дуже млявий, і його треба було починати дуже давно.

ВВС Україна: Все ж, як ви оцінюєте, те що зараз відбувається в цьому напрямку?

Євгенія Кононенко: Це тільки в Києві. От я часто буваю в Миколаєві, там прекрасна вулиця, яка колись була Соборна - так і є Советская. Ніхто не думає про те, щоб її змінити назву, воно вже на язику в людей, вони навіть не асоціюють її із Радянським Союзом - Советская, так Советская.

Символічний простір держави дуже важливий, його не змінюють.

У Києві центральні вулиці змінили назви. Але, як з'ясувалось, у Києві ще лишилось вісім вулиць Леніна. Це навіть не трагічно, це комічно.

ВВС Україна: Дія "Останнього бажання" розгортається у Києві, який ви називаєте "містом сірих будинків". Чому таке визначення?

Євгенія Кононенко: Це Київ 80-х років, Київ моїх студентських років. Тоді ми багато переїжджали, міняли квартиру, і я пам'ятаю за обміном квартир, який тоді існував замість купівлі-продажу - сірі сталінські будинки були найпрестижнішим житлом. Бо гарні дореволюційні будинки здебільшого були комуналками. Добре житло було от в цих сірих будинках. Там і давали квартири радянській еліті.

Крім того в самому місті Ярослава, в найцентральнішій частині Києва, стоїть отой страшний сірий будинок. Він і досі страшний, хоча це служба безпеки незалежної України, але все одно біля нього іти моторошно. (У будинку на вулиці Володимирська 33, де зараз СБУ, розміщувалось радянське НКВС, а під час окупації Києва в Другій світовій війні - гестапо. - Ред.)

Я розумію, в кожній державі мають бути секретні органи, без цього держава не існуватиме. Але занадто тяжкий травматичний тягар в нашій країні пов'язаний із тими таємними органами.

ВВС Україна: Якщо цей процес декомунізації приведе до відкриття архівів, дискусії про те, що відбулось, наскільки це може змінити суспільство?

Євгенія Кононенко: Відкриті архіви та дискусії потроху були. Не можна сказати, що це аж щось нове.

Окрім того, паскуди при владі не обов'язково із комуністичним хвостом. Ми можемо знайти людей, які не робили нічого страшного в радянські часи, не були пов'язані із радянськими органами, але вони все одно мають дуже нечисту совість перед незалежною Україною. Це не є критерій. Тому я скептично все таки ставлюсь до люстрації, тому що не тільки це (причетність до комуністичного режиму. - Ред.) є джерелом зла.

Це справді було давно, але звичайно про це говорити треба. Про все говорити треба!

Це навіть символічний акт. Зрештою Радянський союз відкрив архіви царської охранки. Правда потім знов закрив, бо про більшовиків там було багато цікавої інформації.

ВВС Україна: Чи може Київ змінитись, чи буде залишатись таким сірим містом колишнього Радянського союзу?

Євгенія Кононенко: Зараз Київ більше спотворює не так комуністичне минуле, як комерційний проект. Коли будують торговельні центри в місцях колишніх заводів - це нормально. Але коли ця нова архітектура ХХІ століття виникає в історичному центрі древнього міста - тут вона більш ніж недоречна.

Тобто, щоб підсумувати, Київ більше паскудять комерційні проекти, ніж комуністичне минуле.

ВВС Україна: Повертаючись до сюжету книги, ваш герой отримує пораду написати книгу про своє життя в Золотоворітському сквері. Це місце має визначальне значення для роману чи ні?

Євгенія Кононенко: Це десь межа того ж міста Ярослава. Умовно мені здавалось, що він працює у видавництві "Дніпро" (там не було конкретно такого працівника), тож він міг бувати у Золотоворітському сквері. Але я не чула, щоб це місце було містичним.

Тут присутня індивідуальна містика цієї людини, яка вже хвора. Те, що вона почуває свою нечисту совість - це зрушення. Тому що ті люди, яких я знала, мені здається, що вони абсолютно не вважали, що в них нечиста совість. Вони вважали, що робили те, що треба.

ВВС Україна: Тобто ваш герой, на відміну від своїх прототипів, розуміє, що треба покаятись?

Євгенія Кононенко: Так, розуміє, на відміну від своїх прототипів - людей, причетних до створення образу головного героя.

BBC УКРАЇНА, Євгенія Шидловська, 17.11.2015