ЗМІ

 

Об’єкт впливає на дослідника так само, як і дослідник – на об’єкт. Можна проігнорувати перший закон термодинаміки, але повірити внутрішньому застережливому напруженню, яке виникає під час розмови з фахівцями з творчості, скажімо, Достоєвського, Кафки, Ніцше.

 

Фінський філософ-аналітик Тармо Куннас – з останньої когорти, він довго і ретельно вивчав тексти Фрідріха Ніцше (а починав був з Селіна, Гамсуна і фашизму – цілеспрямовані наукові інтереси). Його нинішнє звернення до тем зла у світовій культурі виглядає цілком природним. Зрештою, якщо повірити тому ж Ніцше, все нове береться з забороненого і несхвального; кінець-кінцем лише за таких умов воно і є новим.   

 

Найціннішим і най(не)переконливішим у «Злі. Розкритті сутності зла у літературі та мистецтві» (Рaha. Mitä kirjallisuus ja taide paljastavat pahuuden olemuksesta, 2008) постають класифікації зла. Власне, змістом представлених роздумів Куннаса ця систематизація і є. Інше питання – як вдало підібрати критерій, що за ним можна описати всі види, виміри, багатозначності зла і злості – що не одне те саме. Під час читання цієї роботи (захоплива процедура, щиро раджу) не раз вирине у пам’яті відомий дотеп структуралістів про літературознавця, що, мов полісмен, шукає злодія, а про всяк випадок заарештовує всіх пішоходів на вулиці, де сталася пригода.  

 

«Не існує моральних явищ, існує лише моральне трактування явищ».Такий підхід неминуче веде до спрощеного бачення людської екзистенції. Куннас свідомий цього, ба – наголошує на цій редукції, необхідній для опису (але не рефлексії!) зла. Спрощення і схематизації при аналізі не уникнути, а саме проаналізувати зло – «Я прагну віднайти сутність зла, розкладаючи його на базові елементи» – є, за Куннасом, єдиним способом його осягнути.

 

Натомість і зло, і добро людина сприймає виключно суб’єктивно, – наголошує він (я б зауважила, історично). Абсолютне зло і абсолютне добро – необхідне для виживання людської психіки знання, умова її цілісності. У цьому ми зажди, як діти, – милується простотою сучасників дослідник, актуалізуючи і руйнуючи тим самим думку про невинність дитини. Але при цьому чомусь водночас непокоїться і дивується, що на нинішньому етапі красної писемності саме діти, які коять зло і не усвідомлюють його як ставання-злими, є героями рафіновано імморальних романів (як-от проза Анніки Ідстрьом чи Ієна Мак’юена).

 

Моральні задачі у всіх культур, отже, однакові. Різняться натомість моральні догми, тобто, лише зміст понять «добро» і «зло». Такою є вихідна гіпотеза автора «Зла». У передмові до книжки ця дослідницька позиція фіксується як недолік роботи: описати зло поза історичним контекстом начебто неможливо (передмова, до речі, нетипово для цього жанру скидається більше на нищівну рецензію, аніж на заохочення до знайомства з працею, делікатно кажучи, маловідомого автора). Гадаю, не про «позаісторичне» зло йдеться фінському ученому, а про «метаісторичне». Буквально: універсалію. Поки читаєш «Зло», на твоїх очах відбувається процедура, яку напряму пов’язують із (від)творення міфу – я говорю про спустошення форми, так зване спадання історичності.

 

Тут кожен із різновидів зла ілюструє аналіз – переважно неглибокий і плиткий, але виразно тенденційний – певного літературного твору: від Геракліта до Джонатана Літтеля. Хай «…та мистецтві» з назви книжки не вводить в оману. Живопис, зауважує дослідник, завжди другорядний і мало вартує порівняно з літературою (з живопису тут є чотири імені, три гасла), а кіно потребує занадто спрощеної інтерпретації порівняно зі словесною творчістю (отож, кіно – ще три гасла) і по всьому... Зло – це, очевидно, література. Зворотне також вірне.

 

Чітко проступає серед декорацій фінського «Зла» «Зло і література» Жоржа Батая. Там зло стає умовою літератури, яка за визначенням є переступом. Художній текст – це форма, завдяки якій зло можна трансгресувати, як стане мужності; і джерелом котрої є пережитий містичний досвід (ясно: зі зла почали – до зла повернулися).

 

Куннас свою залежність від Батая і не приховує, і не спростовує. Йому важить натомість тільки один із аспектів переступу: проблематизація чорно-білого зла мовних кальок і літературних шаблонів. Фінський аналітик пов’язує її з нав’язливою «шкільною логікою»; і нам ці процедури мають бути добре знайомі, позаяк питання «Чому вчить нас ця книжка?» ми й самі чули не раз протягом своїх десяти-одинадцяти «станових» років.

 

Проте, якщо не існує апріорної моралі, людині доводиться робити вибір самотужки – а чи здатна до нього людина Куннаса? (Знову повертаємося до дітей і їхньої наївності, що є, окрім іншого, бездіяльністю і схваленою безвідповідальністю).  

 

Відтак: зло, яке люди використовують як метафору, у нашій свідомості не може уповні стати поняттям, адже завжди є фактором, співвідносним з буттям нашого тіла – з болем, зі стражданням, із насолодою, із спокусою врешті-решт. На цьому наголошує Тармо Куннас. Тим очевидніше, що в його книжці, ніколи і ніде не йде мова про реальність і конкретність зла; його сатана – привабливий демон чи смішна потворка – ніколи насправді не є реально існуючим, втіленим дияволом.

 

Отже. Зло – нам кажуть – буває однозначним і багатозначним.

 

Однозначне буває натомість: абсурдним; моторошним; гріховним; таким, джерелом якого є глупота/неосвіченість/дурість; злом, що спричиняється хворобою, власне, злістю як особистісним фактором.

 

Багатозначне зло поділяється на… Ні, тут уже не так просто. Описані в цій частині різновиди зла випливають з того, якою мірою злість співвідноситься з трансцендентністю повсякденного Я, а точніше – наскільки зло є водночас імморалізмом. А отже, мораль в такому укладі може бути і пасивною, і активною. У цій групі Куннас міркує про: виправдане зло; харизматичне зло; амбівалентне; красиве; мудре; сатанинське; зло, яке відкриває можливості; зло, потенції якого полягають у відкиданні або мімікрії (щодо добра); зло, яке провокує і спростовує релігія і релігійний досвід людини. Нарешті в групі багатозначного зла посідає своє геополітичне і геопоетичне місце (затримайте дихання) «фінський імморалізм» (і тільки заради цього параграфу варто ту монографію прочитати!).

 

Щоб такий розподіл працював, треба мати щільне переконання: першоосновою життя є суперечність і розлад. Війна.

 

Це тема, до якої повертається Куннас знову і знову, говорить він про потенції зла чи про абсурдне зло – війна (зокрема, фактично – Столітня, Зимова, Перша Світова, Друга). Зміст «зла» оприявнюється, очевидно, найвиразніше там, де багатозначність є частиною «вихідного» процесу. У війні, наприклад, – у ексцесі і надлишку: там, де гранична мука і гранична насолода (від страждання, зрештою, невід’ємна) зустрічаються і міняються місцями. І ще один момент: переживання війни і наслідків війни є справою колективною, про який би розмах не йшлося: про травми Другої Світової, котрі за нас всіх відболіли повною мірою хіба що німцям, або про наслідки локальної Зимової війни, на яких базується фінська постмодерна ідентичність.

 

Цікаве авторське апарте: «Перша світова війна стала для німців, які її програли, досвідом зла». Характерне для Куннаса уточнення – для тих, хто програв. А чим є війна для тих, хто переміг?.. Переглядала випадково і паралельно до «Зла» радянського «Комісара», репліка героїні Мордюкової:«Революція не мститься. Революція захищається», постала раптом до умовиводів Куннаса вичерпним коментарем. 

 

Щодо війни зі «Зла» важить не переживання як таке, а спів-переживання. Зло за Куннасом тільки тоді є злом (а не персональною злістю чи інстинктивною агресією), коли є розділеним досвідом. Невідоме можна описати лише через принади моторошного зла (дослідник віддає його на поталу розважальної культури), багатозначність зла стосується виключно «даного у безпосередніх відчуттях».      

 

Книжки, про які міркує автор, так чи інакше репрезентують пережитий воєнний досвід, досвід розділеного зла (навіть якщо йдеться про передчуття війни): Томас Манн, Кафка, Гаупман, Гамсун, Макіавеллі, Брехт, десятки і десятки інших. Натомість, на цьому тлі парадоксальною і продуктивною є заява дослідника: «Змалювання зла передбачає анекдотичність і епічність, а вони – в свою чергу – тимчасовість оповіді». Сам спосіб репрезентувати зло протистоїть у цій схемі, а отже, майстер-наративу, що з ним ми традиційно теми війни і пов’язуємо. Згадане уже «просте» апокаліптичне моторошне зло – це єдиний різновид зла, який не лише обслуговує масову культуру, а й надається до пропаганди, ідеологічного виробництва, з яким пов’язане функціонування Великого наративу.

 

Приклад, який Куннас обирає, щоб описати цей тип зла – моторошного у аспекті ідеологічної пропаганди – спершу дивує. Це «Броненосець “Потьомкін”». Зміст класичного кіна автор «Зла» виводить із фразеологізму «потьомкінські села»: конфлікт видимого і дійсного. Революційна боротьба героїчних матросів приховує індивідуальні хворобливі амбіції Вакуленчука (Пам’ятаєте? Це той, хто гине наприкінці стрічки). А технічні спокуси Ейзенштейна мають на меті всього лише приховати однозначний розподіл на симпатичних «наших» і потворних «чужих»: «Чорно-біле зображення моторошного зла (…) додає фільмові певної витонченості у своїй простоті». Чи думали ви коли-небудь побачити поруч із прізвищем Ейзентштейна слово «простота»? Зрештою, в книжці цей нетривіальний субстантив можна знайти й у компанії Данте, Бодлера і Мільтона… А як я вам скажу, що Чорт Достоєвського – той, який веде задушевні бесіди з Іваном Карамазовим – за Куннасом, є синдромом білої гарячки гультяя Івана, ви так само по-дурному посміхнетеся, як і я?

 

Просто, «просто» для Куннаса – це місце, де можливі маніпуляції з колективною свідомістю. Маніпуляції на кшталт революції чи релігії – різниці не становить. Війна ж – чистий ексцес, вона не надається до спрощення. Згрубша: все складно там, де трагедію (природний перебіг подій, що ведуть до смерті) і жах (неприродне переживання смерті) не відокремити одне від одного. Августинівське визначення зла як недосконалого добра тут не працює, добро повністю розчинене у багатозначності зла і підпорядковано йому.      

 

Коли звертаєш у «Злі» на аналіз  фінських творів, стає очевидним: чому і для чого ця книжка написана. (Пор.: «Справжня література не пишеться з моральними намірами»).

 

Необхідний відступ. За шість років до «Зла» Куннас оприлюднив роботу, яка досить відчутно і неоднозначно прозвучала у Фінляндії – «Що залишилося від моралі». Один із її опорних пунктів стосувався вродженої чистоти природних (майже за Руссо) фінів, яку ті поступово втрачають під впливом цінностей, пов’язаних із глобалізацією (так, у переказі сильно нагадує про «духовні скрєпи», але в оригіналі звучить переконливіше). Отже, фін за Куннасом, «все ще незіпсутий, нехитрий, совісний, можливо навіть надто довірливий і наївний, одним словом, – втілення невинності». А трагедія (от тут нарешті вона, трагедія!) сучасної культури полягає в тому, що«ця блаженна невинність невпинно вивітрюється».

 

І назад до «Зла». Куннас аналізує кілька фінських текстів і робить висновки – на перший погляд, безсистемні. Скажімо, проза Анніки Ідстрьом про дітей-вбивць: вона відбиває сучасні тенденції секуляризованого зла, в якому порочність є вродженою рисою. Або драму «Одвічна боротьба» Йоганнеса Ліннанкоскі (тамтешня класика початку ХХ ст.): історія Каїна, яку розповідає фінський драматург, є адаптацією відповідного сюжету з англійських романтиків. Чи «сатанинська» поема Йоеля Лехтонена: вона є символічною за своєю природою, а отже, не може бути «сатанинським текстом» (так її традиційно трактують), останній позаяк вимагає мімезису і розвиненої релігійної уяви, та й і символізм тут – від Бодлера. До прикладу, його ж повість «Маталеена», в якій диявол цілком собі матеріальний в мареннях безумної матері героя: ні, це не бароковий наратив, а чіткий вплив Ніцше. Знову і знову з’являються репліки на кшталт: «Любов до барокових ритуалів і церемоній, митри, ризи та святі мощі ніколи не були притаманні фінській землі». Забруднення фінської літератури злом (ой, воно чи не напряму пов’язано тут із зачудуванням містикою католицизму!) – от головний сюжет «Зла» Куннаса, принциповий і нав’язливий. У своїй«витонченій простоті».

 

Кому важче сховатися в своїх текстах – письменнику або науковцю? Повірите, що письменнику: почитаєте «Зло» і насолодитеся майстерною автопсією Гамсуна і Бодлера. Припустите, що науковцю: отримаєте нагоду підглянути, як бореться зі своїми демонами фінський розумник і – спустошений цією боротьбою – програє. Нам же, і прихильним, і упередженим читачам, критися потреби немає, так? 

ZBRUC, Ганна Улюра