ЗМІ

У лабіринтах сучасної літератури неважко загубитися – як для одного читача, у ній забагато імен, назв, заголовків, частин світу, жанрів, тематик і проблематик. Тож не варто недооцінювати різноманітні літературні премії, які в цьому контексті є важливими орієнтирами. «Хто цьогоріч отримав Нобелівську? А Пулітцерівську? Хто взяв “Анґелуса” чи, може, Літературну премію Європейського Союзу?» Усі ці лауреатства, без сумніву, формують значну частину сьогочасного канону, а тому мотивують читача, тримають його в тонусі й направляють: мовляв, прочитай це і це, воно вартує твоєї уваги.

Тією літературною премією, за якою зараз чи не найцікавіше спостерігати, ясна річ, є Гонкурівська. У 2021 році її здобув роман Могамеда Мбуґара Сарра «Найпотаємніший спогад людський», який в українському перекладі Івана Рябчія надрукувало «Видавництво Анетти Антоненко». На 325 сторінках викарбувано історію, яка триває більш ніж століття й розповідає про пошуки автора таємничого роману «Лабіринт жорстокості» – Т. Ш. Елімана. Головний персонаж книги Мбуґара Сарра – молодий письменник сенегальського походження Дьєґан Фей – опиняється в полоні цього майже столітнього твору. Він приголомшує Дьєґана (і не тільки його) геніальністю та стилем, та не менше привертає увагу скандал довкола «Лабіринту жорстокості»: окрім того, що Еліман так само родом із Сенегалу, незадовго після виходу друком книжки у 1938 році його звинувачують у плагіаті й тим самим надовго таврують і травмують письменника, так що він, здається, не написав більше жодного твору. Дьєґан, який раптово і несподівано відкриває для себе «Лабіринт жорстокості», не може опиратися спокусі вирушити на пошуки Елімана і такого жаданого продовження його роману. Утім, цей шлях тернистий: на ньому Дьєґана чекають нові знайомства, випробування, та головне – йому доведеться постати перед самим собою, з усіма своїми проблемами та невдачами.

Перша думка, яка виникає про цей роман, – його оцінка як винятково постмодерністського тексту. Тут є все, на що повсякчас натрапляєш у сучасних творах: проблема пам’яті (особистої / родової / національної) та ідентичності, мотив пошуку загадкової книги, ненадійний оповідач, постколоніалізм, наскрізна інтертекстуальність, глибока поетичність і – наркотики із сексом (щоправда, у цілком стриманих кількостях та описах, це варто визнати). Подекуди Мбуґар Сарр настільки захоплюється літературною грою, що певні уривки його роману подано як текст у тексті в тексті в тексті. Проте написано це настільки вправно, що подібні виверти аж ніяк не плутають і не спантеличують – навпаки, вони прочитуються легко і зрозуміло.

Утім, куди вичерпніше «Найпотаємніший спогад людський» описує інша його риса – самореферентність. Цей роман де-факто розказує сам про себе, про інші романи, процес письма, взаємини авторів, роботу видавництв, інтерв’ю, скандали, літературні салони і студії – словом, про літературний процес. Інколи навіть здається, що текст Мбуґара Сарра – один з-поміж тих, що їх згадують його ж персонажі. Це література, що грається в літературу, імітує її, мімікрує – але, зруйнувавши таким чином межі між реальністю та фікцією, між правдою та брехнею, роман усе ж лишається правдивим і викликає довіру.

Ця книга рясніє метафоричними дефініціями й образними характеристиками терміну «література». Наприклад: «Якщо ти справді хочеш написати добрий роман, забудь про нього негайно»; або: «Омріяне повернення – ніби ідеальний роман, а отже – погана книжка»; або: «…спід раю – не пекло, а література»; або: «…бути оригінальним, не маючи оригінальності – адже це одне з можливих визначень літератури, та й мистецтва загалом…» – і багато, багато інших, бо ж рахунок тут направду йде на десятки. Після прочитання «Найпотаємнішого спогаду людського» переконуєшся, що єдиним можливим поясненням літератури є сама література. Тож Мбуґар Сарр тут достоту Поль Валері, який одного разу сказав: «Я пишу вірші, спостерігаючи за тим, як я пишу вірші».

Така самоозначуваність роману є ніби слідом його фантомної автобіографічності. Могамед Мбуґар Сарр, як і його персонаж Дьєґан, – французький письменник, але уродженець Сенегалу, випускник військової школи, один із синів багатодітної родини. Проте, як і в кожній хорошій книжці, встановити тут чіткий кордон ототожнення головного персонажа та автора не вийде. Наявна, але невловима межа між правдою і неправдою, з одного боку, переконує в непідробній справжності всього описуваного в романі – нехай навіть воно вигадане. З другого ж, вона зайвий раз потверджує умовність літературної гри, яку Мбуґар Сарр веде із своїм читачем.

Інша промовиста риса «Найпотаємнішого спогаду людського» – його надзвичайна французькість. Якщо книжка лауреата Гонкурівської премії 2018 року – роман Ніколя Матьє «Діти їхні» – ніби протягує традицію французької прози (особливо наслідуючи Флобера і культову сцену ярмарку з «Мадам Боварі»), то твір Мбуґара Сарра значно більше занурений у французьку поезію. І йдеться не тільки про вже згаданого Поля Валері (з чиїм персонажем Едмондом Тестом, до речі, порівнює себе Дьєґан) – зв’язки тут значно глибші. Шуканого в романі Елімана називають «негритянським Рембо» (паралелі їхніх творчих і життєвих шляхів справді очевидні), назва його твору певною мірою корелює із назвою збірки Бодлера – «Квіти зла», історія з плагіатом нагадує про стиль Лотреамона, а сам шедевр Елімана порівнюють з «Іґітуром» Малларме і його амбіційним проєктом «Книги». Роман Мбуґара Сарра акумулює в собі поетичні здобутки тієї країни, яка врешті стає тлом для панорамної картини сюжету.

Тож ця книга пропонує погляд на французьку літературу (і навіть ширше – культуру) зсередини, але водночас цей погляд спрямований ззовні, адже наратори і персонажі – темношкірі – перебувають у французькому середовищі, але не є його повноцінно інтегрованими членами. Через таку дихотомію зображення, «Найпотаємніший спогад людський», хоч і не претендує на виняткову об’єктивність, та все ж є вкрай правдивим й оприявнює все: вагомість родинних зв’язків і невартісність нав’язаних амбіцій, далекий Сенегал і близьку Францію, велику літературу й дрібні (чи навіть дріб’язкові) графоманські спроби. Та значно важливіше, що книга розріджує ці антитези, змінює їхню полярність і ніби підважує абсолютність їхніх визначень та оцінок. Чи справді те, що прийнято вважати дрібним і незначним, є дрібним і незначним? А може, традиційно високе й елітарне є насправді зовсім протилежним?

Тому цій книзі притаманна відвертість – зокрема у змалюванні всуціль гедоністичного та лібертінського життя персонажів. Та не варто звинувачувати «Найпотаємніший спогад людський» у запереченні загальноприйнятих цінностей. Усе, що може видатися тут провокативним, є насправді прагненням не епатажу, а антуражу, бо ж багато з-поміж уже згаданих французьких поетів сповідували саме такий образ життя – вільний від суспільних приписів і моральних меж: тут можна згадати і те, що Рембо був коханцем одруженого Поля Верлена, і неоднозначні міркування Бодлера стосовно дендизму, і, звичайно ж, доробок маркіза де Сада. Так живуть і подібні до них персонажі Мбуґара Сарра, у чиєму романі почасти все це є, але без надміру, бо ж автор не має на меті започаткувати скандал чи ускладнити читання свого тексту – натомість такі моменти слугують додатковим сигналом, що йдеться саме про французьку культуру з усіма її особливостями.

На противагу французькому дискурсу, роман розгортає широкий спектр постколоніальних мотивів. Перед читачем постає справжня картина французької колонізації Сенегалу, яка вживлювала в корінне населення Стокгольмський синдром, а потім нав’язувала утопічне (а значить, нездійсненне) бажання – стати повноцінним французом. Та за цим ховалася справжня експлуататорська натура: «Хіба не найкращий спосіб стати білим – це померти у війні білих, серед білих, від “білої” кулі або багнета?»

Утім, найбільший вияв расизму в сюжеті – не колонізаційна політика, а будь-яке звертання уваги на расу, нехай навіть із благородними намірами й позитивними конотаціями. Саме визнання кимось ззовні інакшості пігменту шкіри вже сприймається як упередження, що відволікає від справді вагомих речей, у випадку «Найпотаємнішого спогаду людського» – від літератури. Еліман не може пробачити критикам те, що він лишається «зведений до кольору шкіри», а не до своєї творчості. Ця проблема віднайдення ідентичності та спроби вибудувати її власноруч тільки увиразнює багатогранність роману і, відповідно, його якість.

Стилістично «Найпотаємніший спогад людський» – бездоганна книга. Особливої уваги заслуговує те, що роман завжди поспішає, забігає наперед, згадує те, чого ще не розповів, але обов’язково розповість, ніби анонсуючи події, що відбудуться за кільканадцять сторінок. А тому все читання минає в очікуванні, яке зі свого боку породжує почуття хибного дежавю. Такий стилістичний прийом корелює з основною думкою роману: «…душі, які вважають, ніби втекли, насправді біжать за минулим і зрештою натрапляють на нього в майбутньому». Варто відзначити і те, як майстерно Мбуґар Сарр маніпулює стилями оповіді залежно від того, який наратор (а їх у романі кілька) зараз говорить. «Найпотаємніший спогад людський» можна звинуватити хіба що в передбачуваній непередбачуваності, себто в таких сюжетних поворотах, котрі традиційно можна трактувати як неочікувані і котрі, втім, в контексті постмодерністської традиції надто просто зчитуються. Але на тлі безмежної кількості переваг цей дрібний недолік (коли його взагалі можна вважати недоліком) розчиняється.

У широкому сенсі, цей роман – про ті сліди, які лишає людина в наших життях, про її справжнє існування в спогадах, про яскраве тління її образу на периферії свідомості як апогей людського становлення. І зокрема тому «Найпотаємніший спогад людський» не хочеться дочитувати, точніше, не хочеться, аби це читання закінчувалося. Однак потреба це зробити веде і виснажує читача так само, як і написання Еліманом книжки чи пошук цієї книжки Дьєґаном.

Попри те, що книга Мбуґара Сарра на прикладі своїх персонажів демонструє абстрагованість літератури, її ескапістську природу і відокремленість від життя, у результаті виходить так, що роман навпаки стверджує: література не герметична. Тому сюжет книги, хоч і нелінійно, та все ж розгортається від безневинних молодіжних посиденьок до кривавих революцій, від містифікації до містики, від економічної кризи до екзистенційної. Чим є «Найпотаємніший спогад людський» у цьому контексті? Реакцією? Терапією? Сповіддю? Відповідь проста й очевидна: він є літературою, «епітафією світу», народженою в безвиході. Бо ж Могамед Мбуґар Сарр має рацію: «Завжди лишалась і лишатиметься література. Незручна, мов відповідь, мов проблема, мов віра, мов сором, мов гордість, мов саме життя – література».

Тиждень, Ілля Рудійко