ЗМІ

Що спільного в мене зі святістю традицій, якщо я повністю живу з глибини душі?
Ральф Волдо Емерсон

Доба, у якій ми живемо, — це… доба пам’яті.
Сюзан Сулейман

Книжка «Історія американських традицій. Від “Мейфлауера” до Сінко де Майо» (оригінал 2018 року, українською 2024 року) за авторством Джека Девіда Еллера в перекладі Наталії Климчук вийшла в співпраці Видавництва Анетти Антоненко (Львів) і видавництва «Ніка-Центр» (Київ). Ця книжка про «велику» американську традицію і про політику пам’яті. Але вона не тільки про походження й історію складників американської культури та про теорію традиції, вона про культуротворення (винайдення традиції) в цілому. Винайдені традиції мають свій початок, який необов’язково незмінний. Автор зазначає, що хибною є думка про те, що традиції стверджують свою інваріантність і намагаються зобов’язати до незмінності. Просто в певний період історії те чи інше переконання або практична діяльність стають традиціоналізованими. Це книжка про те, завдяки яким етапам і за допомогою чого минуле досягає статусу традиції (або винайденої традиції).

Певно, Френсіс Фукуяма був неправий, коли писав про закінчення історії. Авторитетні фахівці із соціальних наук, фольклористи, антропологи, теологи, релігієзнавці та лінгвісти, такі як Фердінан де Соссюр, Мірча Еліаде, Ерік Гобсбаум, Теренс Рейнджер, Ден Бен-Амос, Рут Фіннеґан, Ентоні Воллес, Делл Гаймс, Орландо Еспрін, вважають, що традиції народів чи традицієтворення (рух відродження) існують вічно, бо плекають ідентичність і можуть слугувати замінником або синонімом культури. Автор наводить міркування теолога Вальтера Брюґґемана, який, міркуючи про Біблію як певне джерело традицієтворення, вважав, що «уся сила образного формулювання та ідейної пристрасті, а також потаємності божественного натхнення продовжують діяти в безперервному процесі інтерпретації, що триває в церкві та синагозі по сьогодні». Традиція — це «підмножина» культури, яка за своєю природою динамічна й творча (вживається поняття «культурна трансформація»). Тут буде доречно згадати «католицький» термін «інкультурація», який позначає внесення релігії в культуру, а також культури в релігію.

«Минуле постійно змінюється, або жорсткіше, минуле не відбулося й лише стає реальністю, коли й щойно про нього дізнаються в теперішньому і в майбутньому»

Традиція, як і історія, завжди залишається відкритою для нескінченного перегляду, бо як одна, так і друга містять у собі придатне для використання минуле. Традиції створюються, а не народжуються, пише Еллер. Чи краще так: їхнє формування триває і після того, як вони народжуються історично. Процес традиціоналізування, традицієтворення — це історичний процес, який вимагає часу й зусиль. Це й винаходження, тлумачення, поглинання, синкретизм, доповнення, удосконалення, вилучення, скорочення, розкол, розділення. Іноді, а може й значно частіше, пише автор, не минуле, а теперішнє робить традицію «традиційною». Традиція охоплює всю реальність. Фольклорист Аллан Ґейл зазначає: «Ті, хто сповідує традицію, необов’язково роблять це через її архаїчність. Її можуть просто і, можливо, неформально сприймати за належне як єдиний розсудливий вибір у тому, що слід робити або в що слід вірувати». Наприклад, більшість американських християн не задумується над тим, чому вони ставлять удома ялинку на Різдво, але, знаючи, що так роблять інші християни, продовжують це робити.

Традицієтворення не є справою лише однієї людини, радше групи людей і далі інституцій і держави. У книжці ви знайдете інформацію про те, хто (у множині) мусив скласти текст американського національного гімну, написати текст першої Присяги на вірність, створити ескіз першої пари блакитних джинсів Levi’s чи намалювати першого персонажа для культового мультфільму. У будь-якому разі традицієтворення — особлива риса сучасної доби. Більша частина творення американської традиції відбулася в кінці XIX й на початку XX століть. Штатам більшою мірою пощастило винайти свій особливий volksgeist, свій дух і запровадити традиції на порожньому місці. Автор доходить висновку, що традицієтворення — це потужний двигун для побудови й відтворення держави.

Американське традицієтворення стало поєднанням процесів створення нації, яка тільки з’являлась, і відродження нації, яка ось-ось могла зникнути. Мова як про державні політичні традиції на кшталт державного гімну, прапора, так і про антропоморфний символ «нової людини» Дядька Сема (на противагу британському Джону Буллу) і про республіку з її символами — присягою на вірність і девізом In God we trust, який ішов у розріз із Першою поправкою («уряд не повинен видавати будь-яких законів, які стосуються запровадження релігії»). Еллер пише про американські святкові традиції: День подяки, День матері й День батька. Розповідає історію патріотичних свят («Пам’ятай форт Аламо»): День президентів, День пам’яті, День прапора, День ветерана. Автор заглиблює читача в історію американських етнічних свят. Це День святого Патріка, День Колумба, Сінко де Майо, Кванза. Окремий розділ присвячений американському стилю життя: уся філософія Америки в одному слові «окей», кока-кола як традиція, що межує з релігією, гамбургер, який є символом того, що забезпечило соціальні зв’язки, сині (блакитні) джинси Лівая Страусса (і не тільки) і постать ковбоя як тканина й образ справжнього вільного американця й бунтарської рок-н-рольної контркультури 1950-х.

«Америка є процесом… Історія країни — це процес заселення і виселення з її міст, просування на захід і процес заселення і виселення з її міст, просування на захід і повернення звідти, пересування вгору і вниз соціальною драбиною. Це ще й процес примирення суперечностей… Ми зробили цей процес і ці суперечності є невід’ємною ознакою наших джинсів»

І, звісно (куди ж без цього), традиційні герої, які є символами американського стилю життя. Недаремно кажуть, що образ героя існує стільки, скільки існує людське суспільство. Супергерої та суперпоганці. Супермен (як збірний образ усіх супергероїв) — ідеальна історія успіху, іммігрант, який упорався з випробуванням сучасного великого міста, попри своє походження із чужих країв. Мікі Маус як символ американської корпорації (Діснейленд), країни й культури водночас. Можна довго перераховувати й інших «культових» (міфологізованих) американських персонажів, таких як американський Геркулес: Пол Баньян, Самотній Рейнджер, Моряк Попай (остання американська особистість, яка трохи виходить за межі суспільства), червоний північний олень Рудольф тощо.

«Історія — це факти, які зрештою перетворюються на брехню. Легенди — це брехня, яка зрештою перетворюється на історію»

Висновок, якого доходить Еллер, полягає в тому, що США народилися не як традиційне суспільство. На початку свого існування вони не мали й більшої частини тих традицій, про які йдеться в цій книжці. Ба більше, на своєму початку США відверто не цікавилися традиціями й минулим узагалі, навіть сприймали як щось вороже. Тенденція до відкидання традиції, яка пронизує культуру, глибоко вкорінена в історію та економіку США. Це було пов’язано з тим, що батьки революції намагалися не тільки відхреститися від Англії та мертвої влади минулого, а й розбити кайдани традиції. Перебираючись в Америку — країну майбутнього, мільйони мігрантів відкинули власне минуле. Що це було — втрата пам’яті про минуле чи байдужість до нього? Як пише автор, великі американські мислителі від Томаса Пейна до Ральфа Волдо були відвертими антитрадиційниками. Поверненням до традиції можна вважати громадянську війну, яка несла загрозу для американської єдності та ідентичності. Другою причиною була імміграція та небезпека, що не буде асиміляції. Сьогодні в пам’яті американців центральне місце посідає війна, але не тільки вона, а ще й злигодні колоніалізму, націоналізму, міжетнічних конфліктів, модернізації та глобалізації. Якщо перші іммігранти намагалися позбутися пам’яті, сучасні американці вражені хворобою «надмірного продукування інформації, зображень і знаків». Якщо говорити в цілому, то сучасні люди зациклені на пам’яті, повертаються до її знаків, щоб окреслити межі своєї ідентичності, і несуть її як тягар. Згадується Фройд, який вважав, що пацієнти з істеричними розладами переважно страждали від спогадів. Звідси народжується поняття «неконтрольованого минулого», або «неконтрольованих версій минулого».

Але, хоч як дивно, бум пам’яті породив, з одного боку, таке явище, як «велика мовчанка» щодо минулого, а з другого боку, стан загального пригнічення минулим. Таким чином, пише автор, минуле — «це те, що потрібно воскрешати й від чого слід водночас зцілюватися». У контексті пам’яті автор пише про спогад. Пам’ять, на думку авторитетних психологів, має сумну славу недосконалого й ненадійного інструменту. Слід відкинути уявлення, ніби пам’ять передусім або буквально повторює, або відтворює. Буквальне пригадування чогось не має ані найменшого значення. Спогад — це більшою мірою «уявна реконструкція або конструкція, яка ґрунтується на реакції, обумовленій нашим ставленням до всієї наявної сукупності минулих реакцій чи досвіду… Таким чином він майже ніколи не буває точним, навіть у найелементарніших випадках механічного повторення, і зовсім неважливо, щоб так було». Отже, кожна традиція (а мова в книжці про американські традиції) — це мливо для майбутнього традицієтворення в тому процесі, якому немає й не може бути кінця. Традицієтворення ніколи не зупинялося, а самі традиції можуть бути довговічними й швидкоплинними. Це найголовніше, що слід пам’ятати.

Тиждень, Анатолій Денисенко,, 22.05.2024