ЗМІ

Видавництво Анетти Антоненко – Ніка-Центр, 2022. 184 с. Переклад з італійської: Ганни Залевської

«Татуювання та модифікації тіла дійсно ставлять перед людиною принципове запитання власної особистості та меж впливу на тіло – наскільки ми вільні щось на ньому малювати, викарбовувати і таке інше? Як між собою співвідносяться природне тіло та ідентичність?»

«Людина створена за образом (подобою) Божою» – цей постулат являється одним з центральних стовпів у багатьох релігіях, що вказує на передану від Творця людині: розумність, свободу волі, безсмертя, здатність до творчості та інше. Не слід забувати, що людина отримала від Бога (богів) також саме і зовнішні «ознаки схожості», тому не викликає здивування на табу, яке існувало протягом багатьох століть на будь-які трансформації чи декорування тіла в елліністичному, християнсько-юдейському чи інших суспільствах.

Проте, у різних куточках нашої планети та історичних епохах формувалися дещо інші моральні норми та культурні традиції. І прикрашення тіла (фарбування, декорування, татуювання) стало невіддільною (частина/ознака) ознакою «інакшості» окремих народів, соціальних груп чи певних професій.

«Колись татуювання не просто не були популярними, суспільство взагалі не сприймало жодної форми модифікації тіла» 

У книзі «Соціальна історія татуювань» Алессандра Кастеллані, італійської антропологині та експертки з питань молодіжних культур, розглядає загальні особливості використання людством татуювань: від джерел (так званої «печатки Каїна») і до сьогодення (доби масового попиту). Авторка намагається простежити суспільні зміни у ставленні Західного світу (європоцентричного) до татуювань від «осудливого знаку» (який асоціювався з рабами, жінками не вельми шляхетної професії та іншими маргінальними групами), химерних символів екзотичних народів після Великих географічних відкриттів та експедицій і сучасних пошуків нової ідентичності молоді та уявлення про себе. Саме під час морських досліджень XVIII ст. до європейського словника потрапляє слово «тату», яке вперше використовується у щоденниках англійського мореплавця Джеймса Кука.

Праця італійської вченої носить перш за все науково-популярний характер, тому розділи у книзі не завжди виглядають цілісними, однаково інформативно наповненими чи ґрунтовно дослідженими. Звичайно, авторка не ставила перед собою завдання охопити весь спектр антропологічних особливостей декорування тіла у давніх суспільствах, народів екзотичних куточків світу минулих епох та сучасних доіндустріальних групах.

Кастеллані у загальних штрихах розглядає ставлення до тіла в Давній Греції, Римі та християнстві, вказуючи на популярний у суспільстві ідеал «чистоти та божественності» тіла. Проте, авторка не забуває згадати, що ще давні єгиптяни практикували татуювання, а найдавніша відома людству розмальована людина – «сімілуанська мумія», була знайдена в горах між Альто-Адіжже й Австрією. У записках Юлія Цезаря наводиться найбільше етнографічних даних про «народ з розмальованим тілом» – бритів, які

«… розмальовуються фарбою індиго, яка надає їм темно-синього кольору, тому вони наводять стах під час бою».
 
Географічні експедиції XVIII ст. ще більше «знайомлять» європейців із культурою декорування тіла у племен о. Таїті, народу маорі та стилю моко. Тепер, замість «жахатися», європейці накопичують географічні, натуралістичні та антропологічні описи про дикунів, їх культуру та традиції, де татуювання було невіддільною (частина/ознака) ознакою суспільства. Для читача стане відкриттям, як дослідники далеких земель організували популярну на той час бізнес-ідею: покази та вистави привезених з екзотичних куточків татуйованих дикунів при королівських дворах, серед площ міст чи цирку (а пізніше самих татуйованих європейців, які мали приготовану на це «історію»). Поряд із цим, на окремо згадку заслуговує торгівля «татуйованими головами» маорі, які стали потужним споживчим товаром для європейців. Сьогодні для сучасної людини від такого бізнесу, мабуть, волосся стає дибки, але як говорили давні римляни: «O tempora, o mores!».

«Кожен покупець впевнений, що він покупає муміфіковану голову якогось вождя; а в реальності маорі часто продають голови рабів або ув’язнених, кожну з яких представляють головою великого предка»

Детальніше хотілося б прочитати про культуру татуювання в Японії, де ця практика не заборонялася, але й не була достойна для самураїв (вищих верств суспільства). Проте, за словами Кастеллані, самураїв теж вдавалися до татуювань: наносили на своє тіло уривки віршів чи інші позначки, для того, щоб легше було ідентифікувати тіло після кривавої битви. Окремого дослідження з ілюстраціями вартує іконографія тільки японської «Якудзи».

На жаль, і ХІХ ст. у праці італійської вченої розглянуто досить побіжно, проте з цікавими фактами та родзинками: навіть сам англійський король Едуард VII «зробив на зап’ясті тату у вигляді дракона на згадку про одну подорож». Тепер з «тавра безчестя», татуювання стає модним серед елітарного середовища, а улюбленими серед високої публіки являються саме «японські сюжети».

«Укорінення культури татуювання з її екзотичною традицією відбувається на тлі кардинальної зміни у ставленні до свого тіла, яке наразі не здається вже «нередагованим»: воно не просто дар природи, тому що тепер жодній душі не пізнати повної оголеності»

Звичайно, XX–XXI ст. приносить у культуру татуювання свої зміни та особливості. «Вік екстремізму» повертає татуювання до «низів» суспільства та асоціює тепер з протестними рухами, а то й зводить до рамок контркультури. Заборонені символи, зокрема свастика, стають відміткою окремим закритим групам. Проте, тенденції все ж таки змінюються кожних десять років: від «татуйованих браслетів» Дженіс Джоплін, трайбл панків та світу скінхедів.

«Татуювання втілює світ, до якого належить людина, улюблені символи, які вона розділяє з однодумцями, історичне коріння, а коли йдеться про представників правих сил, то вибите на шкірі татуювання категорично свідчить – людина ні за що не змінить своїх переконань»

Сьогодні татуювання сприймається, як мистецтво. Проте досить влучною є назва останнього розділку книги італійської вченої, що це «мистецтво страждання». І з цим важко не погодитися, чи не так?

Читай, ігор Антонюк, 15.08.2023