ЗМІ

У передмові до об’ємної монографії автор чесно зізнається, що не мав і не міг мати доступу до першоджерел, які дотепер залишаються за сімома печатками в гаванських архівах, тож йому довелось спиратися передусім на твори свого героя, яких він написав, точніше наговорив, чимало. Відтак найпопулярніша абревіятура в бібліографічному додатку — FC, себто твори Фіделя Кастра (усього бібліографічних посилань у книжці 1252, не рахуючи посторінкових приміток). Отже, історико-біографічне дослідження мимоволі перетворилося на дослідження текстуальне, аналіз промов і статтей, усього наявного масиву дискурсу довкола Кастра. У літературному діяпазоні щось подібне здійснили Ролян Барт — із творами Расина; та Жан Старобінскі — із творчістю Монтеня. Здогадно, їм велося легше й писалося явно приємніше.

Лорис Дзаната змушений був не так опрацьовувати свідчення незацікавлених осіб чи навіть дисидентів, сторонні витлумачення кубинської реальности (хоч і цього автор не уникнув), як вишукувати суперечності в тексті, зіставляти різні версії подій та фіксувати, де й коли Фідель прохопився не на свою користь, а цього не бракувало. Кастро — передусім текст, який рясніє хибами (що не заважає констатувати «його словник» чи навіть «очевидну семантику» цього тексту). Через це біографічна розвідка неминуче перетворилася на обвинувальну промову брехливій ідеології, яка примудрилася паразитувати аж на двох ментальних комплексах давнини і сучасности: іспанському католицизмі та радянському марксизмі. Першого, вважає Дзаната, було більше. Друге, хоч і доволі довго, маскувало перше, і його було залучено із суто прагматичних міркувань: СРСР упродовж майже трьох десятиріч підтримував на плаву тиранічний режим Кастра, який парадоксально асоціювався, і не лише в СРСР, із «островом Свободи».

Дискурс самого Дзанати є дискурсом підозри, сумніву, вагання — на користь основної ідеї, яку він означив. У ньому переважають запитальні речення на кшталт «Невже?», «Так і було?», «Можливо?», «Мета?», «Чи мав він докази?», «Із якого дива?», «Аби що?», «Каяття?», «Що тут дивного?», «Чому?», «Результат?» тощо (перелічено найкоротші конструкції, та й то не всі). А сам автор уникає тону академічного відсторонення, вряди-годи вибухаючи саркастичними й короткими, мов удар батога, коментарями: «хтозна»; «слова на вітер»; «брехав»; «сумніви лишаються»; «необґрунтовані тлумачення»; «питання віри». Але: «мусимо вірити». Проте: «складно оцінювати ці події». Нарешті: «ми ніколи не дізнаємося правди». Хоча б тому, що «Фідель вигадував цифри». Або «то були намальовані дані».

Утім, якби провина Кастра полягала в глобальному окозамилюванні, його режим не набув би таких потворних конфігурацій, не коштував би країні стількох жертв, бо на його тлі навіть радянська влада здається взірцем раціоналізму й поміркованости. Кубинський експеримент у такому світлі постає моторошною антологією поразок, із яких ніхто не робив належних висновків. Книжка Дзанати демітологізує парадні реляції про успіхи кубинської медицини, освіти, спорту, стан сільського господарства, навіть моральну атмосферу суспільства, яка здавалася чужоземцям вервечкою веселих карнавалів. Хай там як, але неупереджена статистика доводить: рівень самогубств на Кубі удвічі перевищував цей показник у Сполучених Штатах (які не були оазою спокою).

Таким-от показникам протистояли цифри інші, гіперболізовані, доведені до абсурду, як-от 637 замахів, нібито скоєних на лідера країни. «І півдюжини не набереться», — коментує це автор, покликаючись на авторитетного співвітчизника Кастра. Окремі історії (наприклад, пам’ятник корові-рекордсменці, яку до того ж бальзамували) своєю ґротесковістю нагадують Маркесові твори: класик «магічного реалізму» симпатизував режимові Кастра, втім, живучи від нього подалі. Як і Кортасар, який у Парижі присвятив подіям на Плая-Ґірон окрему повість, говорив, що «невиліковно хворий Кубою», — звісно, в прохолоді паризького затишку, — і намагався приохотити до її феномену европейських інтелектуалів, зокрема Італа Кальвіна.

Енциклопедія монструозної філософії та практики кастризму у восьми частинах із короткими (сторінка, пів сторінки, рідше дві) 385 розділами, які інтонаційно скидаються на полемічні есеї, справляє гнітюче враження. Герой дослідження, якщо йому можна подарувати таке означення, часто повторюється, цитує сам себе, суперечить собі, гнівається на всіх, і через це виникає задушлива ілюзія «лихої нескінченности». Наче історія зупинилася, і навіть зі смертю Кастра настає мало змін або ж вони несуттєві. Вісім реінкарнацій героя, від «іспанця» до «пророка», а віз і нині там. Реґулярно повторювана метафора боротьби Давида з Голіятом, яку він полюбляв (Давид, звісно, уособлював Кубу, Голіят — США), хутко перетворюється на ядучий стереотип.

Можна не завжди погоджуватися з наполегливими авторськими паралелями між кастризмом і католицизмом, хоча вагомі підстави для цього є: загравання з папою, покликання на Євангелію, а головне — релігійна безапеляційність майже єзуїтського ґатунку, адже Кастро навчався в єзуїтів (варто зауважити: як і свого часу Богдан Хмельницький, як і Джеймс Джойс, що вони з такого навчання винесли зовсім іншу науку). Та подібне — окрім, звісно, «єзуїтського сліду» — спостерігаємо і в практиці російського більшовизму, де культ вождя і партії супроводжували сакралізовані церемонії і навіть тактичні релігійні реабілітації, наприклад, під час Другої світової війни — аж до примусу подальшої співпраці. На жаль, ніяк не прокоментовано зустрічі на Кубі двох очільників — Католицької та Московської церков, уже в наш час…

Монографія належить перу відомого науковця, професора історії Латинської Америки Болонського університету, автора численних розвідок на згадану тему, передусім — історії перонізму зокрема й Арґентини загалом. Здогадно, вони теж могли би стати інтелектуально поживними для українського читача, який історію цієї країни, де, між іншим, здавна є чималий осередок української діяспори, знає більше з художніх фільмів чи навіть мюзиклів, а не наукових розвідок. Тож залишається чекати на нові переклади Лориса Дзанати.

Критика», №11–12, 2022