ЗМІ

Він дивиться, як троє поліцаїв ґвалтують під час допиту полонянку, агентку комуністів. Він дивиться і думає, як же йому зле від побаченого. Жінку звати В’єт Нам. Сцена з роману «Симпатик» В’єт Тан Нґуєна. Твір написаний з перспективи політичного біженця до США, який донедавна працював на комуністичні спецслужби. Кожен, хто аналізував цей роман, згадував ту сцену. Неймовірної вульгарності та прозорості алегорія: ґвалтують не жінку, а саму країну, а імпотенти-манкурти спостерігають за дійством.

Лише в одному відгуку на роман я побачила, як цю сцену читали буквально: як катування конкретної жінки, як фіксацію сексуального злочину. Так цю сцену прочитала рецензентка з Боснії. Тамтешні жінки мають потрібну для рефлексії подібних сцен оптику. Загальна кількість жінок, зґвалтованих лише під час Боснійської війни, оцінюється у 12–50 тисяч осіб.

У підручниках історії імен зґвалтованих жінок не буває. Хіба що пишуть детальну історію геноцидів, бо масові зґвалтування є саме способом геноциду. Зґвалтування як тактика ведення війни часто вважається «приватним злочином», і треба неабияка сміливість-сила-активність людей, які стали жертвами зґвалтування на війні, щоб воєнні сексуальні злочини почали сприйматися не як випадкове звірство, а як системно застосована зброя. (Тут я згадаю-пораджу приголомшливу книжку репортерки Крістіни Лемб «Наші тіла, їхнє поле битви», її нема ще українською, але подейкують, що скоро буде).

Десять книжок, про які йдеться далі, належать до різних національних літератур і різних жанрів; деякі з них — документальні свідчення жінок, які пережили сексуальне насильство під час воєн, інші — вигадані історії.

Об’єднує ці книжки не лише те, що вони містять сюжети, пов’язані зі зґвалтуванням під час війни. Кожна з цих книжок — розказує вона про пережитий досвід чи ні — свідома своєї місії: вона постає свідченням про воєнний злочин, претендує бути документом. Ці книжки одночасно розповідають, як пережити зґвалтування на війні й вціліти та як не забути, покарати і відплатити за злочин.

Розрада, знеболення, котрі мусить зрештою знайти одна жінка, і шок, лють, які мусять стати навіки фактором групової ідентичності, — і лише десять історій з тисячі тисяч.

НАТАЛКА ВОРОЖБИТ, «ПОГАНІ ДОРОГИ»

«Видавництво Анетти Антоненко», 2021

«Він — у військовому камуфляжі, вона — просто дівчина у джинсах і футболці».

Підвал, де зберігалося лікувальне обладнання, коли там ще був санаторій і не було АТО. Вона — репортерка з Києва, їй двадцять шість. Він місцевий, убив уже тридцятьох «укропів».

Вона заговорює йому зуби: розказує, як їздила з бабусею до Миргорода, яка в неї була кішка, як він схожий на її шкільне кохання. Їй треба, щоб він побачив у ній людину. Вона просить дати їй час, розказує, як сильно він їй подобається, що вона скоро звикне до нього і сама його захоче.

Він знає, що вона робить, йому не треба її згода, він воліє ґвалтувати і пустити її по колу: він б’є, катує, він намагається і не може в неї увійти. Він починає вірити, що вона його любить.

Так триватиме не один день. Це гра, в якій один виборює перемогу, а інша — життя. Її ім’я ми почуємо наприкінці — Юля, вона зватиме його Олегом, але його кличуть Фенікс.

Він загине у фіналі. Вона візьме його рушницю і вийде з підвалу. «Погані дороги» складаються з кількох сцен; ця, мабуть, найвідвертіша щодо ефекту — не сховатися в тому клаустрофобному підвалі. Раптом ґвалтівнику починаєш симпатизувати: найгірший із людей-на-війні, виявляється, теж має свій страх і біль, а коли комусь страшно і боляче, тому легко симпатизувати. Аби тільки не відродився той «фенікс».

Основою новел із «Поганих доріг», як розказувала авторка, часто ставали реальні історії, тільки реальність була страшнішою.

ШАНТАЛЬ ҐАРАН, «NATALIA»

переклад Ганни Залевської, «Видавництво Анетти Антоненко», 2022

Толлеф завжди знав, що його всиновили. Він народився в Норвегії у червні 1945-го, а отже з його народженням не могла бути пов’язана жодна хороша історія. Тож він волів ніц і не знати. Але Толлефу вже за шістдесят, його син наполягає на пошуках коріння роду, і Толлеф знайомиться з жінкою, яка його народила. Наталії за дев’яносто, живе в Канаді. Ім’я батька говорити Толлефу вона категорично відмовляється. «Я не буду засуджувати тебе», — запевняє син, він насправді навіть не може припустити, що тоді сталося.

Спати з катом — це акт забруднення. Так говорить Наталія. Вона звинувачує себе, що вижила тоді, коли інші загинули. Батько Толлефа — німецький офіцер — лише одна мерзенна історія: були російські спецпризначенці, українські поліцаї, німецькі солдати. Було сильне бажання зберегти своє життя.

У Наталії складна вдача: вона дратівлива й егоїстична стара. І мерзенний характер головної героїні — це дуже тонка робота авторки роману. Жертва війна не мусить бути милою і лагідною, щоб нам було легше їй співчувати. Це взагалі не наша історія (і навіть не історія Толлефа): чужі страждання не мають забезпечувати комусь комфортну комунікацію. Бо історії зґвалтування на війні — не про співчуття, а про виживання у будь-який спосіб.

DIVOCHE.MEDIA, Ганна Улюра, 13.10.2022