ЗМІ

Замри, бийся, тікай. Кажуть, окрім цих трьох реакцій психіки на небезпеку, у нас більше нічого і нема до вибору. Коли на твоє місто падають бомби, ти збираєш в оберемок батьків-дітей-котів і йдеш із міста, то це, напевно, втеча, так? Чи це так само боротьба, якийсь її різновид? А чи не завмирає все всередині й навкруги, коли нібито досягнув безпечного місця і раптом зупинився?..

За минулі вісім років тисячі людей у нашій країні опанували досвід переміщених осіб, тепер мільйони знають, як воно — бути біженцем. Це тисячі та мільйони в чомусь однакових історій, кожна з яких, по суті, унікальна.

У вимірах життєвого вибору, який мусиш зробити і не можеш не зробити (і це ми називаємо «самопорятунком») існує втеча від і втеча задля, тільки різниця між цими втечами не така вже й очевидна.

У світовій літературі є кількатисяч романів, героями яких є люди, що рятуються від війни втечею із країни, де точиться конфлікт. А будь-яка війна XXI століття (якщо ми говоримо про її медійний і культурний вимір) — це воєнні біженці передусім. Найпопулярніші книжки про війни, що тривають, і війни, що от-от закінчилися, пишуть люди, які врятувалися від війни втечею, і в такий спосіб уціліли. Біженець у 1990-х — це балканець, біженець у 2010-х — це сирієць, біженець у 2020-х — це (звикаймо до нової реальності) українець.

Алан Грац — американський єврей, пише книжки для старших підлітків, помірковано відомий, помірковано успішний прозаїк. Одній із його книжок у 2017-му пощастило: була комерційно успішною й обговорюваною (не в нас, у нас його ще не перекладали). Роман складався зі схожих історій трьох головних героїв, розділених часом, і називався «Біженець». Нумо вгадувати, із яких країн тікали герої Граца, щоб забезпечити увагу до його прози. Висунули свої версії? Тепер я дам правильну відповідь: Йозеф — єврей у Німеччині 1938 року; Ізабелл — кубинка, яка рятується від голодної смерті з острова в 1994-му; Махмуд — сирієць, він 2015 року тікає з Алеппо до Німеччини. Це хороша книжка, не подумайте, але купували її не тому, що то була добра проза. Грац «вгадав», кого саме просто зараз воліють бачити за героїв роману про біженців, чий досвід читач готовий розділити (уявно! — тільки так).

Пропоную придивитися уважніше до шести перекладених українською романів, котрі виконують дуже важливу і дуже важку роботу. Вони привертають увагу до досвіду життя в екзилі, але при тому уникають спроби зробити з кожного уцілілого на війні таку собі типову жертву для медійного споживання. Шість різних війн, шість різних втеч, абсолютно унікальні способи адаптації до нової культури — і шість досвідів порятунку себе. Шість історій, які тепер нам значно легше сприйняти і зрозуміти.

Кім Тхюї «RU», переклад: Зоя Борисюк, «Видавництво Анетти Антоненко», 2018

Дівчинка та її родина оселилися в Канаді зовсім недавно, вона нелегко адаптується, батькам і бабусі, втім, це вдається ще складніше. Дома вони належали до вищої верстви середнього класу, мали великий будинок і шановану репутацію в Сайгоні. А потім у країні почалася війна. Дівчинка народилася 1968 року, все її дитинство — це спогад про війну і втечу, про виснажливу морську мандрівку з контрабандистами, про злидні-хвороби-бруд таборів для переселенців.

Мале дівчисько з Азії ходить хвостиком за викладачкою англійської мови, у тої шалено красива велика дупа, дівча просто не може відвести погляд від таких щедростей, які її тендітному тілу не світять. Коли вона вже дорослою повернеться до В’єтнаму, то їй там дорікнуть: мовляв, ти занадто груба, як для азіатки.

Смішна і гірка сцена, а в цьому романі інших не буває.

Неподалік є ще одна така ж. Дівчинці обережно пояснюють канадські сусіди, що сарафан треба носити влітку, а зимою вдягати спідниці та светри. Їм незручно таке пояснювати дорослій нібито дівулі, вони направду не розуміють, що на її батьківщині був інший клімат і різниці між зимовим одягом і літнім для неї не існує. Та й одяг там був свій, а тут — позичений із ласки добрих людей у центрах для біженців. Дорослою ж вона вже буде розказувати всім охочим, як складно втискувати своє тіло, що пітніє, у традиційну в’єтнамську сукню, котра обтискає, як друга шкіра.

Теж смішно. Теж гірко.

А от вона переказує матусин спогад: із лісу вийшли партизани-в’єтконговці, почали громити багаті оселі, залізли і до їхньої хати; у шафі знайшовся мереживний бюстгальтер — зайди вирішили, що це пристрій, аби чай заварювати, одразу на два горнятка. Та оповідачка каже, що в Канаді сама бюстгальтерів не носить, бо та ну їх.

Кім Тхюї пише книжку на автобіографічному матеріалі, але не всі спогади їй даються легко, тому вона ризиковано балансує між гомеричним реготом й істеричними риданнями.

У жінок є така обхідний маневр у літературі: коли складно говорити про себе, вони розказують історії своїх матерів. Героїню звати Нгуєн Ан Тінь. Її матір зветься Нгуєн Ан Тінь. В’єтнамською між іменами є різниця в інтонаційному наголосі. Перше ім’я — «мирний внутрішній світ», друге — «мирний зовнішній світ». Мати в новій країні недосвідчена, дочка — вправна інтелектуалка. Мати — добра дружина, дочка надає перевагу нетривалим стосункам із жонатими чоловіками. Мати першу роботу отримала в тридцять чотири роки, дочка з десяти років гарує, щоби не померти з голоду. Коли донька народжує синів-близнюків і сама стає матір’ю, вона подумки переживає історію своєї втечі з В’єтнаму і з подивом підмічає: ого, виявляється, вона і досі тікає.

Ru з назви роману має кілька варіантів перекладу, один із них — колискова. Кого чи що саме вона хоче приспати на чужині?

 

Клер Бержерон «Скрипка Спіріт Лейку», переклад: Ростислав Нємцев, «Видавництво Анетти Антоненко», 2021

З початком Першої світової на території Канади всі мешканці, хто походив із країн, що виступили на боці Німеччини проти Британії (чиїм домініоном була Канада), були інтерновані у спеціальні табори на північному сході. Українці як піддані Австро-Угорщини були серед небажаних зайд. Герої роману канадійки Клер Бержерон — українці, що тікали від війни на Галичині до Канади, а опиняються в таборі «Спіріт Лейк».

Олена та її молодший брат Віталій — діти заможного підприємця з Калуша. Коли в Сараєво стається доленосне вбивство, батько відправляє дітей якомога далі з Європи. Олена і Віталій отримують у супровід їхнього відданого гувернера і грошові облігації. А в Канаді на них очікує знайома родина — сусіди-калушани, які емігрували трішки раніше і вже освоїлися в країні. Все має пройти добре. Ясно, що нічого доброго не буде.

Тут наче пороблено всім — із перетином Атлантики (а Олена прибуває в Канаду разом із війною фактично) люди з її оточення починають поводитися геть непередбачувано, наче втеча з рідних країв і страхи війни проявляють у людях не просто потаємну чорну суть, а роблять із них неосяжних монстрів. Довірений провідник обкрадає брата із сестрою. Родина, яка дала їм притулок, змушує Олену побратися зі старшим сином. Той фактичний шлюб за домовленістю перетворюється на пекло родинного насилля. Старша донька з тієї родини, що була наче за подругу, покриває зґвалтування. І саме з цими людьми Олена і Віталій будуть виживати в таборах для інтернованих.

Роман починається з детективної зав’язки. Газети вибухають від новини: українка-біженка спокусила юнака з місцевих, завагітніла від нього, намовила його на вбивство, але потрапила до в’язниці й нині її мають покарати на смерть. Роман закінчується справжньою таємницею. У містечку, яке колись звалося Спіріт Лейк, оголосили про концерт всесвітньо відомої французької скрипальки, ніхто — включно з дітьми та онуками артистки — не уявляє, що цю знатну європейську пані пов’язує з канадським містечком… Ви багато знаєте детективів, де злочинці і є жертвами та при тому добровільно забувають, що саме з ними зробили? Олена забула, що була українкою — саме завдяки цьому вижила… Чого ж вона повернулася в Спіріт Лейк?

Тиктор медіа, Ганна Улюра, 17.09.2022