Роздуми про своїх внутрішніх Дон Кіхотів: 6 книг іспанських авторів
блог Якабу, Діана Горбань, 11.06.2020
Мабуть, в іспанських письменників якось генетично закладено несвідомо наділяти своїх персонажів і персонажок певними рисами премудрого гідальго. Можливо, це лише певний стереотип і давній міт, пов’язаний з країною. Але всі ми трішки є ним. Всі персонажі поданих нижче книг борються з вітряками — не лише зовнішніми, але і внутрішніми. Деякі з них думають про свої стосунки і місце у світі, а дехто — просто бачить красу світу і від цього радісний.
Що може бути цікавого у мемуарах, які пише звичайна чорна корова на ім’я Мо? Втім, щоби закохати в країну басків Бернардо Ачаґа вибрав вдалу форму наративу від імені тварини.
Це не стільки роман, скільки боротьба почуттів і думок, які живуть в одній особистості. В корові. Вона все бачить і відчуває від самого народження. А в певний момент стає письменницею й описує свої думки та почуття, розвиваючи у собі звичку думати і логічно мислити, хоч і втомлюється від цього. Вона вчиться вибирати і боротися з нудьгою, майже ловлячи дзен, коли починає споглядати листочки, трави, хрести на кладовищі; вивчати астрономію, розгадувати Колесо Секретів, яке крутиться і траскає грязюкою.
До речі, мемуари вона почала писати за порадою свого внутрішнього голосу — Зануди, з яким веде діалог в різні моменти свого життя: в часи страху, радості, самотності, пошуку дружби та любові. Власне, саме ці теми цікавлять героїню, яка досліджує свою ідентичність та тілесність. Іноді їй не хочеться приймати себе, а хочеться бути птахом чи конем. Їй не подобається бути собою «бо немає дурнішої тварини на світі, ніж корови». Але все-таки вона намагається прийняти себе у найтяжчі миті: «Корова знає, що таке самотність, що таке відчай, і знаючи це, вона здатна опиратися мінливості життя. Справді, бути коровою — це так велично!».
Трапляються їй і інші корови. Як наприклад, така дика та вільна подруга La Vache qui Rit [букв. з фр. «корова, яка сміється» — прим.ред.] «із серцем кабана», яка не любила інших корів, які не мислять.
Героїні цікаві і люди, яких вона зустрічає на своєму шляху — Генуезка, яка втратила свого чоловіка на війні та допомагає партизанам і слухає платівки; сеньйор Зелені Окуляри, який вистежує партизан; монахиня Полін Бернандет, яка воліла випасати кіз в горах, але стала монахинею.
А що буде, коли ти закінчиш писати мемуари — запитує себе Корова Мо. У своїх мемуарах вона пише «про втому, яку з собою несуть спогади. Про те, що ці спогади не кажуть всієї правди, і що це питання мене дуже турбує. — Тому я трохи печальна…» Тож це книжка також про відпускання свого минулого — і не лише його переосмислення чи нагадування.
Фактично, попри дорослі теми, це роман — про нас самих, тендітних і наївних дітей, які люблять качатися на траві і дути кульбаби, та потім раптом стають дорослими, які не втратили цієї дитинності.
