Авторка романів «Клавка», «Ажнабія на червоній машині», «Падре Балтазар на прізвисько Тойво» та ще понад десяти книжок.
Я чотири роки живу на Близькому Сході, у місці, де знаходиться Гордіїв вузол різних культур, релігій, історичних доль і, на жаль, проблем. Тож, природно, я дуже зацікавилася двома книжковими новинками, які були анонсовані двома українськими видавництвами, що мають стійку високу репутацію на українському книжковому ринку – «Видавництвом Анетти Антоненко» та «Нора-друк». В обидвох книгах Ви побачите два колоритні шматочки Машрику – тієї частини величезного арабського ареалу, що охоплює Ліван, Сирію, Йорданію і Палестину.
Бейрут з’являється також і в романі іншого письменника, який ось-ось стане доступним українському читачеві завдяки перекладу Богдана Горвата та «Видавництву Анетти Антоненко».
Палестинський письменник Усама аль-Ейса на початку свого роману «Божевільні з Вифлеєма» дає зрозуміти, що мова йтиме про божевільню під назвою Дегейша, розташовану в одному з монастирів на всесвітньовідомому шматочку Святої Землі. Походження цієї назви, пояснює аль-Ейса, пов’язується з диваком на ім’я Дагеш, за яким тягнеться низка легенд, от як, наприклад, така: він міг прийти до цирюльника, лишити йому свою голову для гоління, а сам ішов гуляти на свіжому повітрі, поки її не приведуть в порядок.
І ми вже приготувалися слухати такі-собі «тисяча-й-одна-нічні» оповідки, поки не розуміємо, що насправді Усама аль-Ейса хоче нам донести цілком серйозні речі. Зокрема, він розповідає про життя в палестинських таборах, в одному з яких він виріс. І ми навіть не відразу помічаємо, коли автор переходить від легендарного Дагеша до реального, до історичної особи – доктора Дагеша (справжднє ім’я Салім Мусса Ачі), засновника духовного віровчення, проголошеного ним у Бейруті в 1942 році. Передбачалося, що дагешизм стане новою, універсальною релігією, яка об’єднає в одну концепцію всі релігії світу. І закладено в ній і кармічні причинно-наслідкові зв’язки, і ідея реінкарнації, і ідея невмирущості духу. І ось ми блукаємо сторінками книги, намагаючись з’ясувати для себе про що йде мова – чи то про божевільного, схожого на пророка, а чи про пророка, що видає себе за божевільного. І коли ми вже готові признатися у власному безсиллі, варто звернутися до авторського напутнього слова про те, що «у цій по-шагразадськи (так перекладач транслітерує арабське ім’я знаменитої Шехерезади. – М.Г.) написаній історії, як, зрештою, у кожній іншій, – небагато правди, зате немало вимислу і звичайного пустослів’я. Точнісінько як у житті».
Авторка романів «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» та «Дім для Дома».
Коли країни почали одна за одною закривати кордони, я була на півдорозі до Ріо-де-Жанейро, де жила й писала одна з найважливіших для мене письменниць – Кларіс Ліспектор. До її міста я так і не доїхала, але взялася перечитувати її книжки. Це культова самобутня авторка, яка походить з нашого Поділля.
Кларіс пише про головне – про буття й не-буття. Пише так сміливо й природно, як ми всі (чи принаймні я) хотіли би писати, але поки що не наважились. Кларіс уміє і бачити іншого, і говорити про себе як про іншого – як це вміють в літературі лише жінки. Своїм письмом вона допомагає в тому, на що ми зараз приречені, – бути з собою. Українською можна знайти новели та короткий і геніальний «Час зірки» – останній твір Ліспектор. «Час зірки» написаний перед смертю й про смерть, але справжнього життя в ньому більше, ніж у будь-якому пригодницькому романі. Так і в нашому карантині, по-моєму, може бути більше життя, ніж у подорожі.
