"Найкращi безiдейнi книжки народжуються в тривожнi часи"
Замолоду в мене став напад кохання на снігу. Радянський Союз, не було де. Холоду не відчувала. Такий був порив.
Свої страхи усвідомила й поборола. Давно не боюся говорити про те, що відчуваю чи відчувала.
Моя мати була нещасна людина. Говорила мені: "То й що, що я багато на тебе кричала? Я не зробила тобі жодної підлоти". Але постійно кричати – це теж робити зле. Мені хотілося, щоб вона визнала моє право бути не такою, як вона.
Я – одиначка в житті. І в роботі також. Люблю бути на самоті та в тиші. Але, працюючи, я з кимось спілкуюся. Може, з Богом. Чи з чоловіком, в якого закохана.
У мене нема інстинкту влади. Не отримую насолоди від факту, що люди від мене залежні.
Євгенія КОНОНЕНКО, 61 рік, письменниця, перекладачка. Народилася 17 лютого 1959 року в Києві. Батько працював у метро, мати – викладачка латини в медучилищі. Закінчила механіко-математичний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка та французьку філологію Київського педагогічного інституту іноземних мов. 20 років працювала науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Авторка понад 40 книжок – збірок новел, есеїв, поезій, книжок для дітей. Твори входять до шкільної програми. Перекладає літературу з французької та англійської мов. Розлучена. Донька 34-річна Анна – перекладачка, молодший від неї на два роки син Вадим – перекладач і проєктний менеджер. Слухає Фридерика Шопена і Pink Floyd. Серед улюблених кінорежисерів – Андрій Тарковський і Педро Альмадовар, письменників – Микола Гоголь, Леся Українка, Ліна Костенко, художник – Михайло Врубель київського періоду. ”Хобі – ходити пішки на самоті незнайомими місцями”
Якщо для жінки куховарити – як панщина, то несмачне в неї буде варення, і вареники теж. Під час свого нетривалого заміжжя я напружувалася, аби якось готувати. А потім, слава Богу, скінчився Радянський Союз, поступово ставало більше покупних смаколиків. Але ще не вимерли чоловіки, які хочуть, щоб жінка була весь час на кухні.
Чоловіків, для яких домашні борщі є першорядною цінністю, треба варити живцем в отих борщах. Моїм читачкам надзвичайно подобається ця радикальна ідея "остаточного вирішення борщового питання". Йому присвячено цілий абзац у моїй книжці "Без мужика".
Молодою хотіла заміж. Сама не знала, чому і навіщо. Мабуть, щоб бути, як усі. Але і в СРСР траплялися жінки, які не хотіли. Вони мали якусь внутрішню силу. І саме вони найдужче приваблювали чоловіків.
До феміністичних ідей першими приходять ті жінки, в кого був батько-тиран і чоловік-нікчема.
У радянський час із чоловіками було сутужно. Сам себе не окуповував. Радянська жінка тягла все на собі – і роботу, і хатні обов'язки, і дітей із чоловіком. На самореалізацію енергії вже не було. Щоб жити інакше, треба було мати чоловіка з еліти. А які вони були в ті часи? Партійних – ми, студентки, зневажали. Артистичних було мало, і їх розбирали артистки-жінки. Наукові? Аспірантів і кандидатів наук відхоплювали дівчата з села. Найчисленніші –
це військові. "Заміж за курсанта" – то було круто. І доступно.
Не всі військові зізнаються, чим саме вони платили за високий соціальний статус. Одного разу двоюрідний дядько, полковник, проговорився, що вони забезпечували полювання для генералів. Влаштовували королівські лови: тримали того бідного оленя, підганяли, щоб із переляку побіг, а генерал тільки вистрілив.
Коли сьогодні говорять про жахливий підневільний стан жінки в більшості традиційних культур, то дещо "забувають". У тому стані був один великий позитив – в екстремальних ситуаціях жінкам не треба було думати власною головою. Відповідальність брали на себе чоловіки. Змушені були. І часто.
Ніщо так не змушує дорослішати, як необхідність брати на себе відповідальність і знаходити неординарні рішення, щоб виживати.
Домашні тирани – це теж чоловіки-інфантили. Не хочуть бути батьками родини. Їм цю роль нав'язали, бо традиційне суспільство одружувало й видавало заміж усіх – і кому треба, і кому ні.
Любов – це обмін таємними думками. Між жінками таке виникає швидше. Тому жіноча дружба існує.
Я багато разів закохувалася. І тепер буває. Кохання – то емоції, інстинкти, але й щось іще. Моя мати казала: "У тебе діти, а ти ще чогось хочеш?!"
Іноді і флірт дає неймовірний життєвий драйв. Часто ніхто не знає, коли в мене був флірт, а коли роман. Тільки я знаю. І ті, з ким.
Нині дитина – дорога іграшка. Частина ідеального комплекту. Ознака повноцінного життя в достатку й радості. А колись переважно то було так – нікуди не подінешся. Перший аборт робити не можна, бо станеш безплідна і тебе вважатимуть неповноцінною. Те саме стосовно чоловіків – великий осуд матимеш, якщо відмовився від дитини. Мусили одружуватися. А робити непотрібних дітей – не соромно.
Коли я стала писати, чоловіків навколо побільшало. Реалізована жінка приваблює.
Чоловік не конче повинен бути красивий. Він має бути розумний – у тому сенсі, в якому це цікаво для тебе. Щоб виникав обмін думками. Щоб він розумів, що є святе для тебе. А ти розуміла, що святе для нього. Були в мене зовні гарні кавалери. А йдеш із ним – і ну-у-удно. Нема про що говорити. Слухати, як він себе хвалить? Чи як жаліється?
Не завжди вмикався розум, іноді вирували пристрасті. З одним старшим чоловіком цілувалися біля художнього інституту. Прийшли міліціонери й грозилися скласти протокол. У відділок не забрали, тільки полякали. Написала про це вірш "Старокиївські терцини".
Страхів треба позбуватися. Бо якість життя зникає. Так, це важко. Це такі самі вправи, як у спортзалі. Туди теж ходять хлопці й дівчата, щоб бути сильнішими, витривалішими, красивішими.
Улюблена книжка – яку перечитуєш і щоразу знаходиш нове. В мене така одна – "Чорне дійство" Маргеріт Юрсенар. Уперше прочитала її російською, потім французькою. Зараз перечитую сторінки, присвячені чумі в Брюґґе 1549 року.
Коли Ліна Костенко презентувала роман у віршах "Берестечко", люди йшли до неї, мов до священних мощей. Тільки б торкнутися! Мене це смішило. Напевно, я перебуваю в юдейській системі. Кумир хоч і є, та він не матеріальний.
Письменництво без меценатства в цій країні не виживає. Мені дорікали, що взяла стипендію фонду Ріната Ахметова. Але чому жоден патріот не створив фонду підтримки культури?
Тепер уже обираю книжки, які перекладатиму. За бездарне братися не хочу. Від великих письменників і їхніх творів підзаряджаюся.
Найкращі безідейні книжки народжуються в тривожні часи. Коли Герман Гессе написав "Гру в бісер"? 1943-го, коли було зовсім не до гри. Наступного року Нобелівську премію з літератури дали данцю Йоганнесу Вільгельму Єнсену. Його творчість далека від ідейного патріотизму. Але світ втомився від війни.
Деякі чоловіки вважають, що сперечатися з жінкою – марна річ. Але розмова між розумною жінкою й розумним чоловіком породжує щось продуктивне. Не тільки дітей.
Замовчування недобрих речей про покійників – що це? Навіщо? У відгуках на свою книжку есеїв "Слово свого роду" мене питають: як ти наважилася написати таке-е-е про свою матір та іншу рідню. Відповідаю: це одвічні травми, я їх проговорюю. Але люди все одно бояться. Бо ж предки, які опікуються своїм родом, – це архаїчні боги.
У роду можуть бути і добрі люди, і негідники, і сірі люди. За документами ти цього не побачиш. Історія замовчує людські риси. Реставрувати історичну особу важко.
Люблю чорний гумор. Мені нескладно подумати про дизайн власної труни. Сміятися можна з усього. Інше питання – як? Чи можна сформулювати критерій дотепності? Мабуть, ні. Це інтуїтивна річ.
Фройд писав, що релігія – це невроз. Психічно здорові до культових споруд не ходять. У цьому є якась частина істини, але не вся.
Жоден позитивіст не спорядить експедиції на той світ, аби потім доповісти в академії наук, що в потойбіччі нічого нема. Питання про "той світ" і безсмертну душу завжди будуть відкриті.
Я не воцерковлена. У мене якісь радше стихійні погляди, які стихійно вкладаю в художні твори.
У жодному художньому творі не має бути моралізаторства. Це смерть великих ідей.
