ЗМІ

На свята я зробив собі подарунок. Просто хотілося, щоб остання книжка, яку читатиму в 2019-му, а відповідно й перша, яку розгорну в 2020-му, була особливо доброю; стала делікатесом для літературного гурмана. Тому я взяв нещодавно видану збірку «Скандал сторіччя» Ґабріеля Ґарсії Маркеса («Видавництво Анетти Антоненко», блискучий переклад з іспанської Галини Грабовської). Одразу скажу, що з вибором книжки я не прогадав – вона навіть перевершила мої й без того високі очікування.

Усі ми знаємо, що Ґабріель Ґарсія Маркес був чудовим прозаїком, зокрема блискучим романістом, але журналістська робота цього видатного письменника для більшості залишається невідомою. Хоча сам Маркес – ясна річ, до певної міри кокетуючи – стверджував, що писання публіцистичних текстів для нього є навіть важливішим за літературу. Та коли довідуємося, що частину з отриманих від Нобелівської премії грошей літератор призначив на запуск журналу, сумнівів не залишається: друковані ЗМІ були для нього справді істотними.

Виняткова вага газет і журналів для Маркеса має, либонь, дві основні (й переплетені між собою) причини. Перша – саме газети були місцем, де ще молодий і нікому не відомий літератор міг друкувати свої тексти, відточувати перо, збирати перших поціновувачів свого авторського стилю і – найважливіше – отримувати за це гонорари, тобто можливість забезпечувати своє життя писанням текстів. По-друге, бекґраунд автора, місце його народження й епоха, в яку довелося жити, спонукали письменників не тільки вигадувати сюжети, а й виконувати певну романтичну функцію – брати участь у суспільно-політичному житті шляхом впливу на широкі верстви населення. Різноманітні диктатури, режими й перевороти, цензура й соціалістичні пориви, боротьба за просвіту для темного люду – все це підштовхувало письменників до публіцистики. Хай як банально це звучить, але в Латинській Америці у турбулентні десятиліття після Другої світової слово теж було зброєю.

Але Маркесові йшлося не тільки про політику. Він пише про сенсаційні справи (наприклад, зникнення й таємничу смерть однієї італійки), про подорожі, про пригоди в різних країнах (приміром, в Угорщині після 1956-го), про алкоголь і проституток, про Белу Бартока (за це окреме дякую!), про улюблені книжки й своїх друзів, про злигодні письменників і Нобелівську премію. Зрештою, тема може мати навіть другорядне значення – бо головне ЯК це написано. Маркес, мабуть, і ресторанне меню чи інструкцію для пралки міг би написати так, що їх захотілося б завчити напам’ять. Але для уважного читача «Скандал сторіччя» дарує ще одну насолоду: стежити за письменником, відслідковувати появу нових тем, бачити, як він випробовує метафори й прийоми.

Те, про що звичайні журналісти написали б коротку замітку в рубрику кримінальної хроніки, Маркес розвиває в цілий репортаж, вибудовує з цього матеріалу повноцінний детектив. Навіть буденні й реальні події з-під пера письменника виходять магічними, ба навіть сюрреальними, а фірмові деталі від Маркеса (охоронець з підборіддям боксера, жінка зі шкірою кольору хлібної скоринки, бабця, яка при ввімкненому радіо не роздягається, бо думає, що диктор десь удома) надають цим газетним текстам літературного звучання.

Завдяки хронологічному підходу до вибору текстів у «Скандалі сторіччя» можна чітко простежити, коли в голові Маркеса вперше з’являється полковник Буендія, або ж як із року в рік письменник стає відомішим і дозволяє собі писати на цікаві передусім йому теми: спочатку переважають тексти з приводу якихось подій, але з часом все більше уваги автор відводить для суто літературних справ, особистих смаків чи спогадів. Можна виснувати, що колумністика була для Маркеса супутницею життя: саме в ній він відточував свій авторський почерк, випробовував теми, висловлював свої погляди всерйоз і жартома. Завдяки цій книжці Маркеса можна не просто полюбити як публіциста чи письменника, а й зрозуміти як людину.

Для мене «Скандал сторіччя» став однією з найкращих і найважливіших книжок року. Збіркою, до якої точно захочеться повернутися.

День, Андрій Любка, 03.01.2019