ЗМІ

Цікавість до творчості певних авторів, як студентська любов, зароджується у шаленстві юності, спалахує яскраво й швидко гасне. Та буває й по-іншому. Євгенія Кононенко стала для мене відкриттям ще у далекому студентстві, минуло багато років, відколи я і немало моїх університетських товаришок прочитали збірку «Без мужика». Але ті рольові моделі з новел Євгенії Кононенко (на які заповідалося ще в часи Лесі Українки, Вірджинії Вулф, Кейт Шопен чи Сімони де Бовуар) стали заповітними дверима у Rooms of My Own: вступ авторки до її нової книжки «Празька химера» є алюзією на відомий усім феміністкам маніфест Вірджинії Вулф «Власний простір». 

Відразу ж маю констатувати дражливу і не надто приємну річ: минуло багато років, як слова благословенної богами літературного олімпу Вірджинії прозвучали гірким вироком жінкам її часів – не маєте ви власного простору… Та, між нами, дівчатами, та й хлопцями теж, чого гріха таїти: чи багато ви знаєте жінок, які б мали змогу й бойовий арсенал – о, мають право – так! – у нашій славній Україні нині той сакраментальний «власний простір» собі купити й жити собі там, радіти нестерпній легкості буття? Я знаю таких жінок, але їх до терпкого щему в серці мало. Це не типові українські жінки, а для когось навіть «химерні». Але химерність реалій і химерність творчої уяви насправді мають більше подібностей, ніж здається на перший погляд.

Хочу читати

«Празька химера» – перша ж новела збірки про жахливі химери людської уяви, які живуть у людській психіці, ніби домашні звірята, та такі, що не дають нікому й нічого, вони людину повільно зсередини зжирають. Аби здогадатися, чому так відбувається, можна спробувати розібратись, що означає «химера». У перекладі з давньогрецької це означає буквально «молода коза», але така незвична коза, з хвостом змії, левовим тулубом і його ж головою — варіантів її чимало. Ця химера водночас є нездійсненною ідеєю, нав’язливою примхою і символом дивацтв, які несумісні з реальним життям.

У празькій новелі Євгенії Кононенко постає символічна химерна жінка, Лізель, жива і кам’яна, юнгіанський архетип тіні, темного й таємничого в жіночій подобі, яка грає незабутню роль у житті обидвох героїнь, лякає і допомагає звільнитися від власних страхів і шаблонів мислення, неврозів, а одній з них – навіть позбутися своїх же химер і самоздійснитися в творчості. Події цієї метафоричної новели відбуваються у Празі, місті химер й мостів, батьківщині Кафки й Сайферта, тож кафкіанський дух і поезія романтики витає поміж рядків і реплік подруг, які давно не бачились і ніби говорять відверто, хоча… Сюжет історії такий же незвично-магічний, як стосунки між чоловіком і жінкою крізь двері замкненої кімнати, яку створив експериментатор із почуттям справді чорного гумору. Фірмова іронія текстів Кононенко – та пікантна приправа, яка увиразнює смак найбанальніших життєвих ситуацій у її новелах, тим паче, коли ідеться про історії небанальні, метафоричні. Хоча банальностей авторка будь-що прагне уникнути, і їй це вдається, бо, зрештою, як писав класик: письменник — він або оригінальний, або це точно не письменник.

Євгенія Кононенко – хрестоматійна авторка української літератури, твори якої вивчають у шкільній програмі, представниця «нової української літератури», коротко кажучи, її творчість – це сучасна класика. Треба додати, що вона ж неперевершена новелістка й есеїстка, перекладачка з французької та англійської мов. За першою освітою – математик. Багато років працювала науковою співробітницею Українського центру культурних досліджень. Завдяки Євгенії Кононенко українською заговорили такі абсолютно різні автори, як Емілі Дікінсон, Клод Руа, Анні Ерно, Еміль Нелліган, Мюріель Барбері, Луї Дюмон, Анна Гавальда, Даніела Стіл, а також Нобелівські лауреати Елі Візель, Еліс Манро, Ярослав Сайферт та багато інших видатних літераторів світу.

Паризькі химери по-французьки

Тож продовжимо нашу химерну подорож — вже у Парижі. Як і Прага, Париж теж із химерами – Нотр-Даму, а ще українки Жанни і француза Жана. Ця атмосферна новела про загадку людських непорозумінь, доньки і матері, доньки із самою собою, відтак і з Жаном, через якого всі химери враз і вилетіли в реальне життя головної героїні. 

«Жанна вже бачила химери Сакре-Кер. Що змусило її із усіх чарів Монмартра дивитися лише на них, на тих потвор із довгими шиями, крізь дірку ротів яких синіло небо? Химерний Жан був сильніший за красеня Париса. Козлоногий Пан вабив дужче, ніж бог краси. Диявол сильніший за Бога, принаймні в Парижі… ні, так можна договоритися до чортзна-чого… а власне, так, чорт знає не так і мало… і покійна мати сама розповідала Жанні, що завжди задумувала бажання, звертаючись до химери-каріатиди на Ярославовім Валу, неподалік від Золотих воріт». 

Однак їхня історія закінчиться по-англійськи, інтрига залишиться інтригою, лише флер Франції витатиме у спогадах жінки, бо людська психологія так заточена: «забувати скоріше зло, аніж те, що мусіло бути і чого в житті не було». Втім, попри те, що в інших десятьох новелах книжки образи химер не явні, а радше є психологічною реальністю персонажів, своїх демонів вони випускають на волю з таким завзяттям, що ловиш себе на думці: це все насправді було, відбувається тепер і буде, бо в цьому химерному світі навіть найабсурдніші епізоди кохання і зради, зміни політичних режимів, афери сект і безкінечних війн ховають потаємний смисл. Він, імовірно, відкриється тому, хто наважиться зайти за замкнені двері невідомого і не злякається того, що побачить і відчує.

Кому й чому читати

У цій книжці, що вийшла друком акурат до 60-річчя її авторки, уважні читачі знайдуть чимало різних і неоднозначних думок, викладених у мінімалістичному стилі, коротко, сильно і без моралі. «Празька химера» стане в пригоді всім читачкам і читачам, які цінують добротну художню прозу без зайвих спецефектів й надуманостей. 

Книга показує, що з людьми відбуваються страшні й абсурдні, химерні речі, таким чином чоловіки й жінки здобувають безцінний досвід, але важливий не він, а те, що вдалося з нього зрозуміти. Тож правда життя жорстока: розуміють, як жити, не всі, і ні рівень освіти, ні душевна чиста, ні віра в Бога не рятує від фатальних життєвих помилок. Читання книжок теж не рятує, скажете. Не рятує, але дає шанс роззирнутися довкола і впізнати на сторінках книжок те, чого не вистачає сміливості побачити поряд. А разом з тим і себе. І своїх химер…

блог Якабу, Інна Корнелюк, 20.03.2019